Ірина Крицкалюк

Ірина Крицкалюк.
Навчалася в Косівській гімназії сім років.
Захоплення художнім словом довго зберігала у таємниці, до творчості ставиться дуже серйозно, тому твори її вражають, не залишають нікого байдужим.

СЕНС ЖИТТЯ

Постріли... Один, другий, третій. Свист пролітаючих поруч куль, вибухи й стогін.

Розплющую очі. Ні, це лише стукіт коліс і гудок потяга. Наснилося. У вагоні холодно, але я не змерз. Звик. Там навіть у найхолоднішій ночі було гаряче. Мої сусіди говорять про фільми, яких я не бачив і, з прихованим жалем у очах, питають мою думку. Я байдуже й неясно відповідаю. Нарешті вони залишають мене в спокої і знову сперечаються між собою. За ці роки я розучився розмовляти з людьми. Там не було часу говорити. За вікном мерехтять дерева і зеленіють рідні ліси. Лише жовті пшеничні поля нагадують мені безкінечні піски Долини, і я відводжу погляд. Нарешті поїзд починає зупинятися, і я відчуваю щось незрозуміле. Так, це він - страх. Страх, якого в мене не було вже багато років. Коли звикаєш - він зникає, і тобі не страшно йти ні в які бої. А тепер я боюся. Боюся бути вигнаним і непотрібним. Так, вона клялася, але пройшло 7 років. 7 довгих, безкінечних років у Долині Смерті, які змінили моє життя, а один випадок його майже забрав. Я їду по знайомій дорозі й намагаюся впізнати в нових будинках ті, які я знав, і хоч від вокзалу до її вулиці 6 кілометрів, та мене зовсім не болять руки, і я не стомився. ІІІ під'їзд, другий поверх, квартира № 8 -єдина адреса, яка зв'язує мене з цим світом. У мене нікого, крім неї. Я під'їжджаю до подвір'я і зупиняюся. Як вона мене зустріне? Не наважуся їхати далі й чекаю. Так хочу побачити хоч одне знайоме обличчя, та навколо немає нікого, кого б я знав. Та ось з будинку вибігає. я, шестирічний я, зовсім такий, як на тій старій шкільній фотографії з першою вчителькою. Здивовано дивиться на мене, і помалу його подив переходить в жаль. Я не можу відвести від нього очей, моє тіло заніміло, а в голові б'ється лише одна думка: "Невже?" Раптом він виймає з кишені цукерку й несміливо дає мені. "Прометей" - мої улюблені. І тут я чую таки знайомий, рідний голос: "Саша !", який кличе мене. Підводжу очі і зустрічаюся з її поглядом. Боже, вона стала ще вродливіша, а її великі очі, підкреслені теперішньою блідістю, зараз здаються ще красивішими. Вона дістає з кишені гроші, кладе їх на мою завмерлу руку, що тримала цукерку, і каже до хлопця: "Сашо, ходімо, бо ти знову запізнишся". Він підбігає до високого чоловіка, бере його та її за руки, і вони йдуть, про щось весело сперечаючись.

А я, щасливий, довго дивлюся їм услід, а коли вони змішуються з натовпом, їду геть, міцно стискаючи цукерку в долоні.
Боже, аж тепер я зрозумів, навіщо ти тоді залишив мені життя.

Книга Гуцульщина літературна - Косівська школа-інтернат-гімназія