Субота, 18 листопада, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Сліпі (і) поводирі

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2014-11-19 13:30:37

Сліпі (і) поводирі Інколи здається, що треба подякувати богу за часи, коли в Україні знімали по фільму в рік. Цього року зняли два, і їх вистачило, щоб усі встигли пересваритись, а дехто й перетворитись з перспективного молодого режисера на базарну бабу, яка уже просто не знає, як себе краще назвати: просто українським Кемероном, чи вже одразу “Титаніком”.

Як видавалось, немає публіки, для якої “Поводир” Олеся Саніна може бути більш цікавим, ніж українська. Проте, з’ясувалось, що немає й публіки, якій його буде складніше пояснити.

Тут треба уточнити: не виникає жодного сумніву у прокатному успіху “Поводиря”, бо коли бачиш, як із зали виходить половина заплаканих людей, а інша половина досі плаче, то розумієш, що фільм свою публіку знайшов.

Це, звичайно, не аргумент у серйозній розмові, проте дуже хороший індикатор того, що більшості глядачів не треба пояснювати, що фільм хороший. Вони це знають і так.

Проблеми ж у Саніна виникають із тією частиною публіки, яка, за відсутності власного кінематографу, все ж змогла відбутись як кінокритики і кіноексперти.

Причин у цього кілька, хоч тільки частина із них пов’язані власне з ”Поводирем”.

(не)комфортне кіно

Так уже склалось, що українська культура в останньому своєму періоді, з років 80-их, розвивалась, по суті, як контркультура.

Дискурс іронії 80-их та “пацанячої” прози 90-их зуміли зробити важливу для української культури річ: звести рахунки з радянською офіційною культурою, яка до України мала такий же стосунок, як, скажімо, Корнійчук до драми, тобто - ніякого.

Проте, коли стало зрозуміло, що бороти уже, власне, нікого, така форма культурної практики почала дещо пробуксовувати, свідками чого ми зараз усі і є. Але навіть за таких умов, українська контркультура не захотіла стати власне культурою і обрала собі у противники “шароварну” традицію, хоча це при відстороненому спогляданні і виглядає як биття непритомного лежачого.

Частково в цьому криється успіх “Плем’я” серед експертного кола кінокритиків і такий же неуспіх ”Поводиря”.

Перший фільм комфортніший, зручніший для захоплення, він правильно, дозволено буде сказати, “по-новому” український.

У той же час, фільму Саніна намагаються накинути класичні претензії до всякого шароварництва, що раніше зробили з ”ТимХтоПройшовКрізьВогонь”.

Але коли щодо фільму Іллєнка претензії були справедливі і обґрунтовані, то до “Поводиря” вони не дуже-то і надаються.

проблеми (точки) зору

Але спробуймо розібратись із претензіями до ”Поводиря”.

Головну із них, яка об’єднала навколо себе майже усіх критиків фільму, думки яких доводилось читати останнім часом, можна приблизно сформулювати так:

герої “Поводиря” виглядають більше схожими на картонних чоловічків, ніж на живих людей, вони позбавлені психологічного конфлікту, глибини психологічного переживання і, як наслідок, достатньої мотивації своїх дій у доволі штучні сюжетній канві.

До певної міри, мусимо погодитись, це так і є.

Але якщо ми спробуємо насправді розібратись у природі героїв фільму, то неодмінно увіпремося в його жанр, найточнішим словом для характеристики якого буде ”епос”.

У суті своїй “Поводир” Саніна - це спроба національного епосу. І кожен, хто коли-небудь тримав у руках книжку, де в титулі були слова “Історія (чи теорія) культури”, знає, що для цього жанру психологія не те щоб не визначальна, а попросту неважлива.

Завдання епосу не вивертання душі, а створення впізнаваної схеми національної історії, узагальнення масиву історичного (чи квазіісторичного) матеріалу до зрозумілої формули, в якій би вмістилась уся система національного етосу: епос має пояснити, хто тут хороший, а хто поганий, хто тут свій, хто чужий, хто тут ми, а хто інші.

Його герої не потребують психологічного конфлікту і метаморфози, вони – провідники ідеї, яка і веде їх через заздалегідь усіма глядачами знану історичну реальність.

Це - аксіоматична річ. Це – основа визначення цього жанру як такого.

Ніхто ж не стане закидати психологічну пласкість персонажу Кассандри, яка в домі Агамемнона іде на заклання, знаючи про нього. Вона йде, бо її веде туди епічна історія.

Як нікому, я сподіваюсь, не прийде у голову звинувачувати “Іліаду”, що у ній замало психології і мотивації, скажімо, в епізоді, де поданий перелік кораблів, що йдуть воювати Трою.

Санін у “Поводирі” так само укладає свій “список кораблів”, без знання яких сприйняття фільму попросту робиться неможливим.

Але Гомер мав за собою досконало розписану і розроблену систему міфології, і міг собі дозволити просто згадати котрогось із героїв, аби привнести у свій твір цілий масив асоціації і знань про нього.

Санін же мусить таку історію зробити собі сам.

Його “список кораблів”, якщо коротко, можна викласти так:

УНР;

УСРР;

Терор і репресії;

Антирадянські повстання;

Столиця Харків;

Індустріалізація;

Рух спеців;

Харківський авангард в живописі і скульптурі;

Футуризм і Семенко;

Березіль;

Музика 30-их;

Довженко і його традиція;

Агітпроп;

Спроба заміни інтелігенції;

Сексоти;

Еміграція;

Націоналкомунізм;

Україна міста і села;

Банди бездомних;

Кобзарі, їхній рух, устрій, арго, зникнення;

Продразвьорстка і Голодомор;

Українське поетичне кіно.

Якби про все це уже були зняті фільми, якби у колективній свідомості українського глядача були напрацьовані механізми впізнавання цих тем, як, наприклад, у фільмів про Другу світову, то Санін міг би спокійно розповідати свою історію про кобзаря, його поводиря і терор.

Але у культурі, яка досі не спромоглась ні на що більше як паразитувати на кількох посередніх текстах  про той час та одному “Жовтому князеві”, він собі цього дозволити не міг.

Санін, бачачи огром неосмисленого історичного матеріалу, намагається максимально охопити його (часом на шкоду власній історії) в одну схему, яка зможе в подальшому прищепити цю тему українській культурі.

Навряд чи свідомо, але це проступає уже в рекламному слогані, який закликає “заплющити очі і дивитись серцем”. Таке апелювання не до розуму, а до відчуття, якраз і є характерним для сприйняття епічних, міфологічних творів: усі й так знають історію, головне тут – її національне етичне наповнення.

Санін не просто розповідає конкретну історію, він ще сам собі творить історію загальну, в межах якої його фільм слід сприймати.

Це завдання надважке, куди важче і цікавіше, ніж підключитись до уже готового дискурсу українського бруталу 90-их і валити людей тумбочками (хоч, як казав класик, “лєбєдь красівий як лєбєдь, а обізяна як обізяна”).

(недо)патетичний фільм

Ще одним, спільним для більшості критиків фільму, закидом стало звинувачення “Поводиря” у надмірній патетичності.

Хотілося б порадити їм піти в кіно і подивитись який-небудь “Тарас Бульба” чи “Сталінград”, порівняти і заспокоїтись, але краще наведемо слова самого Саніна, після яких, сподіваємось, це питання відпаде.

Тут дуже легко у пафос вивалитись. І я вам скажу, що мені довелось вперше в житті вимонтовувати кадри, знімати ритм епізодів. Наприклад, щоб не дати можливість кобзарям співати в ритм поїзда. Можна ж було зняти так, що було б крутіше за “Вставай страна огромная”. А ми зупиняли, уривали це все, щоб воно не було надто ефектним.

…От у фінальному епізоді я з вибухів зробив квіти. Дуже гарний епізод. Але якби цей вибух стояв у своєму місці, то я б просто дуже красиво вбив кобзарів. І глядач, чисто технічно, отримав би задоволення від масового вбивства. І тому ми мусили перервати хронологію. Щоб дати надію.

…Я забирав ефект навіть із цієї майже самурайської сцени, коли Іван струною душить Володимира. Ми її спочатку зняли дуже круто. Але вона перетворювалась на вестерн, коли глядача просто захоплює ефект. Мені цього не треба було. Тому ми майже все вирізали. Показали сам факт.

…Ми знімали ефект і зі сцени, коли катують бандуристів. Там у театрі зробили ж катівню, і цього сліпого бандуриста (а він же справді не бачить) на кулісі підтягують вгору за руки. Ми стояли в такому ракурсі, що виходило, як у церкві: розпинають Христа. Довелось все перезняти, бо надто гарно: ми перетворюємо біль в об’єкт естетичного задоволення. А це просто відсторонює глядача, за довіру якого ми стільки боролись.

…Ми забрали максимум ефекту у сцені, яка сама по собі може бути короткометражним фільмом, коли кобзарю кажуть зізнаватись, а він виймає очі: “Тепер бийте”. Ми його спеціально подалі знімали, врізали його буквально на кілька секунд монтажно - і все. Щоб не насолоджуватись цим. Щоб факт був сприйнятий, але рефлексія емоційна не встигла пройти. Це такі маленькі розчарування глядацькі, без яких би я перетворився на московського режисера і зняв би ”Сталінград”.

Що ж стосується того, що кобзарі “надто пафосно” у поїзді співають, то правда ж, друзі, не Годо ж їм там чекати.

P.S.І на сам кінець. Якби “Поводир” знімався уже після “Поводиря”, то він був би цілком інакшим фільмом. Хоча прекрасна складність постановки, робота оператора і адекватна гра більшості акторів (чи не вперше в сучасному кіно актори говорять українською і не виглядають при цьому рагулями) нікуди б не поділись.

Сподіваємось, що і телеверсія додасть у фільм повітря і дозволить його персонажам розкритися, на що їм просто забракло місця у обрізаному прокатником до двох годин прокатному варіанті.

Автор: Роман Романюк