Четвер, 14 грудня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

МИРОСЛАВ СИМЧИЧ: …я пішов в УПА для того, щоб боротися до кінця за свою рідну землю

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2014-10-14 10:30:49

МИРОСЛАВ СИМЧИЧ: …я пішов в УПА для того, щоб боротися до кінця за свою рідну землю Слава стрілецька… вона бере початок із джерел правіку народу нашого. Вона подала нам національний код, який забути не маємо права. Й зринає вона у шелесті знамен давньоруських та хоругвах русичів-українців під Грюнвальдом. Відлунює дзвоном шабель гетьманських і сяє маєвом стягів Української Народної Республіки.

А нині вона разом зі славними правнуками славних предків на полях російсько-української війни. Вона, - Слава наша, - як Молитва. І нехай пребуде з нами довіку, як і той Народ, що її здобув.

Напередодні сімдесят другої річниці Української повстанської армії ми зустрілися з сотенним Української повстанської армії, старшим булавним УПА, багатолітнім в’язнем радянських тюрем і таборів, ініціатором та засновником Запорізької Кошової Управи воїнів Української Повстанської Армії, головою Коломийської міськрайонної станиці братства ОУН-УПА, членом Івано-Франківської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, Почесним громадянином міста Коломиї Мирославом Васильовичем Симчичем.

Помешкання Мирослава і Раїси Симчичів стало свого роду візитівкою цієї славної родини. Проста як добре слово, увінчана оригінальною вишивкою оселя, спонукає до легкого і невимушеного спілкування.

Мова сотенного “Кривоноса” - це мова сторінок його життєвої історії і пам’ять про людей, які ціною власного життя прагнули здобути українську державність. Це нагадування нам, нині сутнім, щоб не забували свого минулого, і щоб не допустили повторення тих страхіть.

 

…там видно село, широке село під горою…”

Мальовниче село Березів, - розповідає пан Мирослав, - було засноване князівсько-боярськими воїнами у часи доби Галицько-Волинської Русі-України. З плином часу, славне своєю історією поселення, було поділене на чотири частини: Нижній Березів, Середній Березів, Вижній Березів і Баня-Березів.

Вихідці з давньоукраїнської карпатсько-галицької громади брали участь у національно-визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. Березівські шляхтичі відгукнулися на заклик Головної Руської Ради у Львові під час революційних подій 1848 року та були учасниками багатотисячного ювілейного Шевченківського здвигу 28 червня 1914 року у галицькій столиці.

Терени старовинного руського поселення відвідували Іван Франко, Андрей Шептицький, Богдан Лепкий, Кирило Трильовський. У царині національного виховання ідеї побудови держави під знаком тризуба і синьо-жовтого прапора відроджували Іван Кузич-Березовський, Юліан Геник-Березовський, Володимира Іванчук-Пригродська. Одним з тих, хто продовжив безперервну традицію боротьби за українську державність був нащадок боярського роду сотник УГА Григорій Голинський.

Навчаючись у “Рідній школі” я вступив до підпільної організації юнацтва ОУН. Військову справу опановував у вишкільному таборі Української національної самооборони “Грегіт” імені Є.Коновальця та у старшинській школі УПА.

Воювати одночасно проти німецької, румунської, угорської та російсько-більшовицької займанщини, не маючи відповідних ресурсів, було трудно. Але це був вибір і самопожертва кожного з повстанців у збройній боротьбі за волю України.

 

… Господи Боже, допоможи мені чесно вмерти…”

Після шести років партизанської боротьби, 4 грудня 1948 року у селі Верхній Березів, відбувся мій останній бій з більшовиками. Несподівано вони оточили хату, де я знаходився зі своїм другом Петром (Чернець). Близько десяти годин ми вели бій з енкаведистами, аж поки вони не підпалили помешкання. У тому диму ми задихнулися й таким чином, нас двох непритомних, взяли. На жаль, від отриманих поранень, Петро до ранку помер. Вантажною машиною мене привезли до Станіславського обласного управління НКВС, де за наказом полковника Р.Сараєва мене катували.

Били зв’язаного, до непритомності, а щоб не дати померти, час від часу міряли температуру тіла. Коли температура перевищувала 41 градус, відносили й кидали в карцер. Пізніше, коли приходив до пам’яті, усе розпочиналося спочатку.

Після тяжких моральних і фізичних страждань 13 березня 1949 року відбувся суд, що визначив міру покарання: двадцять п’ять років виправно-трудових таборів і п’ять років поразки в правах. Якраз у той період було скасовано смертну кару - бо інакше не уникнути б мені розстрілу.

 

… кто будет хорошо работать, того похороним в белье…”

У Магаданській області, куди мене було заслано, я працював на золотоносній копальні. Голод, холод і важка праця виснажували. В’язні вмирали сотнями і їх роздягненими вивозили самоскидом та висипали купою між двох сопок у моторошному місці, що мало назву “Чёртовая щель”. З опухлими ногами і запалими щоками втрачав останні сили і я. Й знову смерть обминула мене - лише обпекла своїм холодним подихом…

Попереду були етапи в Хабаровськ, Новосибірськ, Челябінськ, “краснопресненскую пересылку” в Москві, Єлець. Під весну 1956 року комісія Президії Верховної Ради СРСР, яка здійснювала реабілітацію, помилування, зниження терміну ув’язнення та переглядала права осіб, що утримувались у тюрмах чи перебували у засланні, зняла мені десять років. Опісля мене вивезли у Тайшет.

Тут я зустрівся з доктором Володимиром Горбовим, референтом пропаганди ОУН Петром Дужим, будівничим українського повстанського руху Михайлом Сорокою. Пізніше нас разом етапували у Мордовію.

A 7 грудня 1963 року на 11-му табірному пункті “Дубровлагу”, з інвалідністю 3 групи, мене було звільнено.

 

” …въезд воспрещён, за нарушение - под суд…”

Оскільки у західноукраїнські області мені було заборонено повертатися, - приїхав на проживання до міста Запоріжжя. Влаштувався на металургійний комбінат “Запоріжсталь”, де працював муляром з ремонту мартенівських печей. У цьому славному козацькому місті одружився, народилося двійко дітей й, вперше у житті, отримав власне житло. Ніщо, здавалося, не віщувало лиха.

 

…по вновь открывшимся обстоятельствам…”

28 січня 1968 року мене затримали співробітники органів держбезпеки та доправили до Управління КДБ при Раді Міністрів УРСР по Івано-Франківській області. В одиночній камері в’язниці, я провів два роки, один місяць і тринадцять днів.

На основі слідчих матеріалів мені були висунуті звинувачення із сорока двох пунктів. Численні допити, очні ставки і фальшиві свідки за вигаданими кримінальними справами не допомогли слідству. Я не визнав своєї провини і таким чином сам собі врятував життя від смерті.

Тоді обласне управління КДБ звернулося з клопотанням до комісії Президії Верховної Ради СРСР відмінити свою постанову від 1956 року про зниження мені терміну ув’язнення.

 

…твою мать… ты возвёл злостную клевету на советскую действительность…”

З весни 1970 року у мордовському табірному комплексі ЖХ-385 розпочався мій другий термін ув’язнення. Через два роки ешелоном був вивезений у спеціальний табір під назвою ВС-389/35 поблизу станції Всесвятська, де утримувались “особливо небезпечні державні злочинці”: учасники національно-визвольних змагань і дисидентських рухів.

Тут познайомився з поетами Іваном Світличним, Ігорем Калинцем й відомим діячем українського національного руху Євгеном Пронюком. З Євгеном Сверстюком спали разом на одних нарах.

Згодом прибув етапом правозахисник Валерій Марченко, котрий писав листи-протести про умови існування в’язнів у пермських політичних таборах. Його публіцистичні нариси появлялися у підпільній літературі (самвидаві), передавалися для публікацій за кордон.

За одного з моїх листів-звернень до Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва я отримав ще два з половиною роки особливо суворого режиму: уже після того, як відсидів тридцять років.

Напередодні звільнення на волю мені виписали дванадцять днів карцеру. Крізь вибиту шибку у вікні вітром наносило сніг і, під кінець терміну покарання, я вже непорушно замерзав на холодній підлозі. Що вражало? Господь знову допоміг мені вижити. 30 квітня 1985 року, з інвалідністю 2 групи, мене було звільнено.

 

…за все у цьому житті треба боротись…”

За неквапливою розмовою і мовчазними роздумами промайнули біль війни і тяжкі табірні випробовування. Тридцять два роки, шість місяців і три дні несхитний патріот карався в умовах суворого, особливо суворого і тюремного режимів. І ще карцери.

Його безуспішно намагалися знищити і морально і фізично. Але сотенний “Кривоніс” таки вижив… вижив заради нас і заради України. Бо у боротьбі знайшов призначення і сутність свого буття.

Автор: Микола СОЛОНЕНКО, місто Коломия