Середа, 26 липня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Петро АРСЕНИЧ: А ми тую червону калину підіймемо...

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2014-09-26 17:45:06

Петро АРСЕНИЧ: А ми тую червону калину підіймемо... Не поспішаючи ідемо гомінкими вулицями прикрашеного витонченими взірцями архітектурних пам’яток давнього Станіславова і, в насиченому ароматом історії повітрі, вчувається пристрасне слово Івана Франка, чарівна музика Дениса Січинського й палкі промови Євгена Петрушевича. Немов з імли минулого виринають невловимі відчуття про знакові події та відомі імена, які творили історію міста, що понад п’ятдесят літ несе почесну назву - Івано-Франківськ.

 

Зустріч перша: Петро Іванович Арсенич

…Читаючи лекції, стараюся пробуджувати почуття національної гідності у студентської молоді. - Що таке національна гідність? Яке непросте запитання! Я не знаю, як на нього відповісти. Може це світлина моєї родини з далекого дитинства? Чи різнобарв’я вранішньої крапельки роси на пшеничному полі? А може синь блакитного неба що зустрічає мене на світанку? Я більше не можу шукати відповідь. Як знайти те, що завжди знаходиться поряд?”.

 

П’ятдесят шість років науково-дослідної праці відзначив історик, етнограф, археолог, музеєзнавець, культурно-освітній і громадський діяч, доцент кафедри історії України Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, заслужений працівник культури України Петро Іванович Арсенич.

Випускник історичного факультету Київського державного університету ім. Т. Шевченка Петро Арсенич стрімко увійшов у вітчизняне краєзнавство “не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою.”

Майбутній подвижник музейного будівництва на Прикарпатті розпочинає створення музеїв. У багатьох містах і селах краю організовує експозиції, допомагає формувати музейні фонди. Часто із власних збірок.

Зустрічається з галицькою інтелігенцією старшого покоління, січовими стрільцями, старшинами УГА й воїнами УПА, котрі за “хрущовської відлиги” повертались із ув’язнення. Записує і зберігає їхні спогади, збирає старі фотографії, документи та рідкісні книги. Досліджує фольклорно-етнографічні матеріали й записує самобутні народні пісні.

Понад два десятиліття, з 1965 до 1986-го, минули Петру Арсеничу під пильним наглядом співробітників обласного управління КДБ УРСР. За підтримку “ідеології українського буржуазного націоналізму” відомому вченому-краєзнавцю забороняють друкуватися та видавати свої книги.

Незважаючи на стеження, виклики на “профілактичні” бесіди і залякування напівлегально продовжує вивчати маловідомі сторінки національної історії та культури.

На світанку української незалежності, 15 квітня 1990 року, над міською ратушею Івано-Франківська гордо замайорів національний синьо-жовтий прапор привселюдно піднятий патріотом української землі Петром Арсеничем.

Пан Петро є одним із організаторів Івано-Франківського крайового товариства української мови ім.Т.Шевченка, учасником установчої конференції Українського історико-просвітницького товариства “Меморіал”, делегатом установчого з’їзду Народного Руху України за перебудову. Був обраний депутатом обласної і міської рад першого демократичного скликання.

Немає жодного населеного пункту нашого краю, де б не побував невтомний дослідник. Його добре знають, зустрічають привітно і навіть впізнають в обличчя.

А в переддень 23-ої річниці Незалежності України здійснилася давня мрія знаного історика-музеєзнавця: у Народному домі Івано-Франківського ОО ВУТ “Просвіта” відбулося відкриття Музею народної шани Тараса Шевченка. Щастям повнилося серце Петра Івановича коли проводив першу екскурсію виставкою залою. Знайомив гостей свята з історією поширення Шевченкових творів у Галичині та презентував матеріали про вшанування пам’яті Кобзаря у нашому краї.

За вагомий внесок у розвиток національної культури, вшанування видатних постатей національної історії і втілення християнських цінностей в буття української родини Петро Іванович Арсенич нагороджений орденами “За заслуги” ІІІ і ІІ ступенів. Він є лауреатом численних премій, низки нагород і ряду відзнак.

Пан Петро ніколи не зраджує високому покликанню служіння своєму народу. З невгасимої ватри людської пам’яті черпає світло любові до рідного краю і отчого дому, що у дзвінкій тиші минулого нагадує нам про тіні забутих предків.

 

Зустріч друга: Андрій Дмитрович Бабю’к (Мирослав Ірчан)Петро АРСЕНИЧ: А ми тую червону калину підіймемо...

…Українські січові стрільці боротимуться до останнього стрільця за українську державність і за щастя народу соборної України. - Будуть змагатися з кожним тим, хто поважиться порушити кров’ю окуплену волю нашу. Але ніщо не обходиться без жертв. Де боротьбою здобувають незалежність, там ллється кров і там падають жертви”.

 

27-28 вересня відзначаємо 100-річницю перших боїв Українських січових стрільців, котрі боролись за нашу державність. У глибині карпатських гір, поблизу бойківських містечок Сянки і Нижні Верецькі, в боях з російськими військами пролилася кров перших добровольців української армії нової доби. Тут, на Ужоцькому перевалі, відродилася лицарська традиція козацької доблесті і гордого духу Запорозької Січі.

Бойове хрещення у бою з московськими зайдами випускник учительської семінарії Андрій Баб’юк отримав 23 жовтня 1914 року на горі Кобила, поблизу Борислава. Атаковані переважаючими ворожими силами дві сотні стрільців втримали свої позиції. І від цього бою розпочався довгий шлях полями національно-визвольних змагань хорунжого УСС Андрія Баб’юка.

Під знаком єдності українського народу відбувалися походи січового стрілецтва поліським краєм і розлогими подільськими полями. Галицькі січовики пізнавали простори своєї батьківщини в луганських степах, на споконвічних запорозьких теренах і краю легендарної полтавчанки Марусі Чурай.

У хуртовині національного державотворення учасники стрілецьких змагань прибули на родючі херсонські землі, одеські чорноморські береги і прадідівський буковинський край. На дніпрових кручах відчували незриму присутність полум’яного апостола визвольної боротьби Тараса Шевченка і з вірою у власну державу відгукнулися на храмові дзвони засніженої Софії Київської. Українські січові стрільці зміцнювали характер національного війська у боях проти польської займанщини під час Листопадової революції у Львові.

Поруч зі збройним чином галицького стрілецтва з’явились перші твори Андрія Баб’юка, які свідчили про безмежне бажання боротися за українську державність й прагнення українців бути єдиним народом. Нам зосталися пам’ятними численні нариси, де оживає дивовижної образності слово, яке ніби обрамлює описи буднів стрілецьких чи то на фронті, січовому Коші або лічниці: “Хто такі УСС?”, “Герої Маківки”, “Смерть побратима”, “Сільський фільозоф”, “Махно і махнівці”.

13 листопада 1918 року було створено Галицьку армію ЗУНР, ядром якої став Легіон УСС та українські підрозділи австро-угорської армії.

Осінь 1919 року стала трагічною сторінкою в історії національних збройних сил. Поряд з фронтами більшовицьким, денікінським та польським для УГА несподівано утворився ще один - страшна епідемія грипу, яка знищила більшу частину українського війська. З огляду на масштаби захворюваності і високої смертності майже всі старшини і переважна більшість стрільців виступили з пропозицією стати під прапори Червоної Армії та об’єднати зусилля на радянсько-польському фронті. В лавах створеної Червоної Української Галицької Армії Андрій Баб’юк бере участь у поході на Варшаву: стає помічником начальника політвідділу 1-ї Галицької бригади. Видає часопис “Червоний стрілець” та редагує газету ”Більшовик”.

Після завершення радянсько-польської війни переїздить до Києва, працює співредактором журналу “Галицький комуніст”, друкується у газеті “Червона правда” та інших виданнях. У 1923 році Андрій Баб’юк разом з родиною виїхав до Канади.

У місті Вінніпег редагує журнали “Робітниця” і “Світ молоді” радянофільського “Товариства Робітничо-Фармерський Дім”. Був співзасновником заокеанської філії Спілки пролетарських письменників “Гарт”. Виходять в світ його твори: “Трагедія Першого травня”, “В бур’янах”, “Карпатська ніч”. Збірка нарисів і оповідань “Фільми революції”. Драми “Родина щіткарів”, “Підземна Галичина”.

Восени 1929 року, переїхавши разом з родиною до Харкова, очолює літературну організацію “Західна Україна”. Прозові твори, поезії, статті та переклади Мирослава Ірчана друкувалися у різних журналах і альманахах: “Всесвіт”, “Нова громада”, “Червоний шлях”. Драматичні твори ставлять професійні та аматорські театри.

28 грудня 1933 року його заарештовано “за приналежність до націоналістичної української контрреволюційної організації”.

Письменник “розстріляного відродження” був у кривавому рахунку облудної більшовицької пропаганди не першим. Не став у ньому й останнім колишній хорунжий Українських Січових Стрільців Андрій Дмитрович Баб’юк. Розстріляний 3 листопада 1937 року за вироком особливої трійки Управління НКВС Ленінградської області з нагоди 20-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції в урочищі Сандармох поблизу російського Медвежегорська.

 

Петро АРСЕНИЧ: А ми тую червону калину підіймемо... Зустріч третя: Василь Іванович Атаманюк (Василь Яблуненко)

…Кличні звуки сурм Василя Атаманюка, що “заграли до бою” сьогодні знову лунають на нашій зболеній війною рідній землі. - Як і колись солодкий запах боротьби за українську державність манив студента юридичного факультету Віденського університету на австрійсько-російському фронті Першої світової війни.

 

Січовий стрілець Василь Атаманюк виборював незалежність Української Народної Республіки в боях з більшовицькими загонами у Катеринославі. І з тих пам’ятних часів визвольних змагань місто - колиска запорозького козацтва, отримало ще одну назву - Січеслав.

На початку двадцятих років минулого століття українське письменство переживало свій розквіт. Заснований у Катеринославі ілюстрований журнал “Зоря” згуртував навколо себе кращих представників національної еліти. Дух українського часопису уособлювали постаті академіка Дмитра Яворницького і професора Петра Єфремова. Тут друкувалися багато відомих українських літераторів й серед них Василь Яблуненко.

У 1922 році Василь Атаманюк переїхав до Києва та увійшов до Спілки селянських письменників “Плуг”. Здається, саме ця назва привернула його увагу. Адже він, селянський син, жив постійною мрією про землю. Землю, за яку змагалися й гинули кращі сини і дочки України.

Згодом від Спілки виокремилось літературне об’єднання “Західна Україна”, в яке увійшло понад п’ятдесят письменників і художників - вихідців із західноукраїнських теренів.

Зараз важко уявити українську літературу без збірок поезій: “Як сурми заграли до бою”, “Хвилі життя”, “Зажурені флояри”, а також збірок оповідань: “З бурси на Січ”, “Крізь кривду і кров”, “Над Дністром “. А ще низка творів для дітей, вірші і нариси. П’єси, інсценівки та радіокартини. Етнографічні розвідки, літературно-критичні статті й переклади з російської, німецької, польської, єврейської, есперанто.

Творчий доробок Василя Атаманюка став невід’ємною частиною загальноукраїнської культури і вагомим чинником єднання та популяризації ідеї соборності України..

Але, на жаль, період відродження був надто коротким. Розпочалося винищення цвіту української нації. Принесена на російських багнетах більшовицька влада робила все, щоб назавжди викреслити з нашого життя імена тих, хто був совістю і сумлінням народу.

31 січня 1933 року Василя Атаманюка було заарештовано й звинувачено в тому, що “вів активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки”.

Василь Іванович Атаманюк не жалкував за тим, що пройшло і більше ніколи не повернеться. Як і ніколи не зітреться відлуння сурм бранця Соловецької в’язниці особливого призначення невинно убієнного в урочищі Сандармох поблизу російського Медвежегорська.

 

Замість післямови

…З тих пір пройшло багато літ. - Немає уже багатьох людей, але кожен раз, коли я заглядаю в минуле, знаходжу там усе що мені дороге і робить моє життя справжнім. І я знаю що буде дальше.

В день закінчення російсько-української війни за святковий стіл сядуть близькі люди. Будуть відчувати тепло одне одного і помоляться за тяжко здобуту під московськими кулями Незалежність. Й тоді почнеться свято - День Великої Перемоги Нації!”.

Автор: Микола СОЛОНЕНКО, місто Коломия