Понеділок, 23 липня, 2018
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Що робить коломиянина провінціалом

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2014-09-14 12:30:38

Що робить коломиянина провінціалом Три вороги, якщо пристати на думку Юрія Шереха-Шевельова, перешкоджають національному відродженню України: Москва, кочубеївщина, провінціалізм. З першими двома начебто все зрозуміло, а ось третього ворога в нас явно недооцінюють.

Багато хто сприймає провінціалізм як явище географічне, а не духовне, тобто якщо людина проживає в Києві, то це вже «столична штучка», якщо ж у Коломиї, то класичний провінціал. Але можна мешкати в столиці й бути провінціалом, і навпаки – в Коломиї цілком можна почуватися духовно і культурно розвинутою особистістю. Тим більше нині, в епоху ІТ технологій. Прикро про це писати, однак за набором штампів на кшталт «Наше місто – писанкове» або «Зробимо Прикарпаття другою Швайцарією» часто-густо ховається непереможний поки що совок. Спробую підкріпити слова конкретними прикладами.

Розпочнемо хоча б з кількох останніх загальноміських заходів, організатори яких ніяк не виїдуть із наїждженої колії і не проявлять бодай крихту того, що називається креативом, творчим підходом до справи. Або й – що простіше – розвинутого національного чуття. 19 серпня християни відзначали храмовий празник Преображення Господнього. Службовці ратуші, таке враження, мали своє свято – День міста. Вони що, дослідили, що саме 19 серпня засновано Коломию? Ні, звичайно, це банальне мавпування російського свята, запровадженого вперше Єльциним 1986 року й названого День Москви. Відтоді й пішло воно гуляти малоросійськими населеними пунктами. Аякже, Москва – дороговказ прогресивного людства, там що не придумають, те треба засвоювати й іти з тим далі, до нових осяйних вершин.

24 серпня, День Незалежності. Міськрада, як сама призналася, вирішила, зважаючи на війну, особливо не напружуватися, відзначити свято скромно. Щож, гучні забави справді виглядали б недоречно. Однак зуміли ж обійтися інші міста без гучних забав, зате належним чином відзначити свято. У Калуші, наприклад, організували лицарські поєдинки, у Львові – парад трамваїв, флеш-моб «Співай гімн України, мобілізуй свій голос», у Дніпропетровську поєднали живим ланцюгом обидва береги Дніпра, у південних містах відбулися паради вишиванок… У Коломиї – сіро, похмуро, нудно.

27 серпня, день народження Івана Франка. Того, чия спадщина вмістилася б у добрих сто томів і хто нещадно батожив «галицьке пустомельство» й інші наші тяжкі гріхи. Хористів біля сумнозвісного пам’ятника поетові чи не більше, ніж слухачів. Стандартний млявий сценарій. Оратор настільки багатослівний, що вистачає часу сходити на ринок і повернутися, а кінця-краю промові немає. Серед жменьки людей – аби хоч один тобі місцевий літератор.

 а кількадесят метрів звідси, від пам’ятника, площа Героїв, яку, як вважають одні, перейменували на площу Скорботи, як вважають інші – не перейменовували. За Союзу тут стояли в почесному караулі піонери, а червоні прапори сліпили очі й при найдемократичніших демократах, самоназваних українськими націоналістами. Навіщо комуністи відкрили посеред міста цвинтар – зрозуміло, така азійська традиція. Комуністів нарешті починають у Києві судити, проте традиція їхня в Коломиї живе. Незважаючи на те що краєзнавці запевняють: жодних поховань на площі Героїв немає, усе це окозамилювання.

Виглядає також, що, як і для кожного правдивого московита, для коломийця Пушкін – «ето наше всьо». Маємо ж бо і школу імені Пушкіна, і вулицю його імені… Поет цілком пристойний, не сперечаюсь. «Онєгіна», правда, створив за образом і подобою байронівського «Дон Жуана», та хто там з наших читає Байрона в оригіналі, щоб знати такі тонкощі. Багато наших і далі переконані, що перед великою російською класичною літературою схиляється весь світ. Однак про що вона, ця класика, якщо вдуматись? Про те, що жити в Росії неможливо, надто задушлива атмосфера. І більше нічого ви там не знайдете, хоч як шукати.

Яскравим підтвердженням нашого провінціального мислення є й ситуація з продажем товарів російського виробництва. Вимагаючи від Європи якомога більше санкцій щодо Росії, ми самі не задумуючись купуємо російську продукцію й підтримуємо цим агресора. Нещодавно міськрада нарешті спам’яталася й зобов’язала власників торговельних закладів протягом двох тижнів промаркувати всі російські товари. І навіть виставити їх на окремих поличках. Два тижні минуло, буквально вчора, напередодні виходу газети в світ, я обійшов магазини в середмісті. Окрім ПАКО, який проявив ініціативу з маркуванням ще до рішення депутатів, майже ніхто нічого не маркує. І окремих поличок не видно.

Вулиця теж не сприяє формуванню почуття глибокого задоволення. Почути на коломийській вулиці російські матюки, причому навіть з дівочих уст, – звична справа, мало хто з естетів і обурюється вже. Музика, яка лунає навколо нас, – це часто-густо третьосортна російська попса. Приїжджі молоді люди з Києва, і ті дивуються: у Коломиї, кажуть, російська попса популярніша, ніж у столиці. Даремно не зважаємо ми на попередження Олега Скрипки про те, що якість пісень, які слухаємо, відображаються потім на якості доріг, якими їздимо. І потреба в майданах відпаде тоді, коли ми перестанемо співати в караоке такі шедеври, як «Рюмка водкі» чи «Бєлий лєбєдь».

Від бійців культурного, так би мовити, фронту можна почути нарікання: державі до нас байдуже, зарплатню ось уже який місяць не виплачують, керівникам навіть дозволили посилати людей у відпустки за власний рахунок на необмежений термін. Немає, мовляв, стимулів працювати творчо, з вогником. Погоджуюсь, нікуди не годиться така економія бюджету. А з іншого боку взяти – багато чого зі сказаного в цій статті можна було вирішувати й раніше, коли держава ще знаходила сякі-такі гроші на культуру. Зрештою, не тільки і не стільки від фінансів залежить, щоб у Коломиї сповна відчувалося: це місто не совєцьких хохлів, а українців. У США он і міністерства культури як такого немає, проте черги до Метрополітен-музею, як показує інколи телевізор, меншими від того не стають.

Автор: Дмитро КАРП’ЯК

Джерело: Коломийські ВІСТИ