Вівторок, 27 червня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Володя до всіх звертався старий , а до мене - діду

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2014-05-16 14:30:03

Володя до всіх звертався старий , а до мене - діду 35 років тому, у травні, за досі не з’ясованих обставин не стало відомого українського композитора Володимира Івасюка.

І у Чернівцях, і у Львові автор “Червоної рути” мешкав на вулиці Маяковського. У колишньому помешканні родини Івасюків у Чернівцях нині меморіальний музей Володимира Івасюка. Із Левком Дутківським, народним артистом України, засновником і керівником ансамблю “Смерічка”, найближчим другом композитора, зустрічаємося саме біля цього будинку. І прогулюємося вулицею Тараса Шевченка аж до Головної - це був останній маршрут двох друзів.

4 березня 1979 року Івасюк приїхав до Чернівців на день свого 30-річчя. Не запрошував нікого, крім Левка Дутківського з дружиною Аллою (Алла Дутківська - заслужений діяч мистецтв, автор стилізованих сценічних костюмів “Смерічки” та Софії Ротару. - Авт.). Дутківський пам’ятає як сьогодні: вийшли з будинку, Володя ще пішов у магазин за цигарками, а потім Івасюк проводжав Дутківських додому. На перехресті Шевченка-Головної попрощалися…

26 квітня 1979 року мати Володимира Івасюка повідомила міліцію про загадкове зникнення сина. Два дні перед тим композитор вийшов з дому, із львівської квартири, до консерваторії. Івасюк не повернувся ні ввечері, ні наступного дня, ні через день…

18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова. Ховали автора “Червоної рути” 22 травня. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди несли від оселі до самого Личаківського цвинтаря. Це була небачена на ті роки процесія! Причина загибелі Івасюка досі оповита різноманітними версіями та здогадками…

Левко Дутківський пригадує ті дні, коли почув, що Володя пропав: - Якщо чесно, я не дуже серйозно сприйняв це повідомлення, - розповідає Левко Тарасович. - Бо я знав, що Володя всюди має багато друзів і міг бути у когось із них. Приміром, у Ворзелі, куди він часто їздив, відпочивав по кілька днів, мав там гарну можливість творити. Тому я й подумав, що він точно десь у своїх товаришів. Але чомусь дуже тривожилися батьки.

Якраз у той час я набрав у “Смерічку” музикантів зі Львова - Олександра Соколова, Віктора Морозова. І ось вони приїжджають на репетиції до Чернівців і кажуть: “У Львові всюди висять фотографії з Володею Івасюком. Його розшукують”. Але я знову себе заспокоював, що панікують даремно і що з Володею все добре. А далі було щось таке, що дуже важко збагнути, якось не вірилося… У мене вдома був у гостях Назарій Яремчук, моя дружина Алла приготувала нам каву. Ми жартуємо, сміємося. І раптом дзвінок, піднімаю телефонну слухавку, чую: “Це Михайло Івасюк. Левко, Володі більше немає. Він загинув… Передай всім”. І батько заплакав на тому кінці дроту… Я лише спромігся спитати, коли похорон. Я довго не вірив, що Володі може вже не бути…

Родина Івасюків дуже поважала Дутківського. І насамперед - сам Володя, який був надзвичайно вдячний своєму творчому побратимові за те, що “Смерічка” дала творче життя його пісням. Сьогодні можна почути, як багато людей називають себе друзями Івасюка. А насправді найближчих друзів у Володі, каже Левко Тарасович, було не більше, ніж пальців на одній руці. В одній із телепрограм, даючи інтерв’ю, Володимир Івасюк сам назвав Дутківського своїм другом. І коли 4 березня 1979 року приїхав до Чернівців, то на своє 30-річчя не запрошував нікого, крім свого кращого друга: батьки Володі, сестра Оксана і Левко та Алла Дутківські. У такому маленькому і скромному товаристві автор “Червоної рути” зустрів свій ювілей - у чернівецькій квартирі на вулиці Маяковського.

- 4 березня 1979 року, це були якраз вибори до Верховної Ради Радянського Союзу, - пригадує Дутківський, - Володя зателефонував і запросив нас із Аллою на, за його словами, легенький обід. Я навіть забув, що то у нього день народження, бо ми ніколи не звертали уваги на дати. Ми пообідали, підійшли з Володею до вікна, він зізнався, що хоче кинути палити… Хоча перед тим, як нас проводжати, ще таки купив цигарки “Космос”. Ми йшли повільно, багато говорили. А коли попрощалися, не можу пояснити, чому потиск Володиної руки відчуваю досі… Багато чого стерлося з пам’яті. А це відчуття - ні…

Якщо говорити, яким був Володя, то він був нормальним хлопцем - як всі ми. Був дуже скромний, не любив, коли його представляли на концертах. І це єдина людина, з якою я ніколи не конфліктував, не мав навіть найменших суперечок. Я бачив, що він ставиться до мене з дуже великою повагою - напевно, за мій творчий фанатизм. Був навіть такий випадок, коли ми зайшли у кафе, Володя каже: “Якщо тільки тебе хтось образить, вже кажи - йду тебе захищати”. Володя до всіх звертався “старий”, а до мене - “діду”: так жартівливо він підкреслював, що я - керівник ансамблю.

У 1972 році Володимир Івасюк переїхав до Львова. Тоді його ще мало там знали, хоч пісні його і співали. І такий своєрідний імідж Івасюкові у Львові зробив ансамбль “Смерічка”. У театрі ім. Заньковецької ансамбль дав концерт, де і був представлений композитор. Виступ зібрав перепов­нений зал. - Ми приїхали зранку, - каже Левко Дутківський, - Володя мене зустрів, запросив до себе у консерваторію, у студентське кафе. І показує мені: “Дивися, сидить класик української музики - Людкевич”. Так я вперше побачив живу легенду. Тоді “Смерічка” мала дуже багато концертів, але я знайшов час на львівський концерт. Бо цей наш виступ був дуже важливим для Володі.

Згодом я ще бував у Львові, правда, не так часто. Одного разу показав Володі свою пісню “Черешневий гай”. Я йому награв, і кажу, що не маю слів. Івасюк на похвалу був дуже скупий, але ця пісня йому дуже сподобалася. І він запропонував свого товариша Богдана Стельмаха - поета, який і написав вірші до “Черешневого гаю”. …

Серед багатотисячної по­хо­ронної процесії у Львові 22 травня 1979 року виділявся великий вінок із білих квітів, який несли найближчі побратими композитора - Левко Дутківський та Назарій Яремчук. Незважаючи на партійні “рекомендації” не їхати до Львова, Левко Тарасович разом із режисером Чернівецького телебачення, теж другом Івасюка Василем Стріховичем, та драматургом Анатолієм Кримом, поїхали.

З того трагічного дня минуло 35 років. І коли після інтерв’ю ми розпрощалися із народним артистом України Левком Дутківським, він зауважив: “Про Володю говорять різні люди, навіть ті, які його бачили раз чи два у житті. Володя мені багато довіряв. Дуже багато чим ділився. І є речі, які ніколи не стануть предметом публічного обговорення. Бо наша дружба з Володею варта більше…”.

 

 

Володя до всіх звертався старий , а до мене - діду Із книги Михайла Івасюка “Монолог перед обличчям сина”

 ”Настала весна, яка привела з собою і день його тридцятиріччя 4 березня 1979 року. Він не хотів ніяких помпезних, багатолюдних зібрань, гучних промов і похвали… Він приїхав до Чернівців. Ми сиділи за столом і тихо розмовляли. Він був засмучений, що за свої три десятиріччя не написав ні опери, ні оперети, ні симфонії… … - Таточку, я все-таки щось зробив? Він ніколи не задавав мені таких запитань. Я відповів категоричним тоном: - Ти, сину, зробив дуже багато. Закінчив медичний інститут, написав багатенько вокальних творів. А це прекрасно! Однак добре ім’я тобі принесли якісь тридцять пісень. Решти твої шанувальники не знають. Володя засміявся, потім сказав з гіркотою: - Решта залишиться для майбутнього, якщо воно в мене буде… Мені страшенно хочеться написати оперу, таку, як я замислив. Вона дасть мені широченні можливості самовиразитися, як кажуть”.

Пісня на слова Ростислава Братуня “Літо пізніх жоржин” - дуже примітна в його творчому набуткові. Вона сповнена драматичної напруги, трагізму і навіть протесту. Композитор ніби передчував якесь лихо, якого не може уникнути. Деякі знавці і шанувальники української пісенної культури висловлюють думку, що “Літо пізніх жоржин” - одна з найтрагічніших пісень в історії нашого пісенного багатства… Я часто міркую над тим, чи не був той твір передчуттям страхітливої загибелі композитора”.