Середа, 26 квітня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Майдан Івано-франківчанина Василя Симчича

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2014-04-05 11:30:46

Майдан Івано-франківчанина Василя Симчича Від часів національно-визвольної боротьби минулого століття Україна не бачила такого масового героїчного чину народу, як упродовж кількох місяців протистоянь під час Революції гідності на столичному Євромайдані. 

Сотні, тисячі, мільйони відомих і невідомих українців стали тими “майданами” і “майданчиками” боротьби з антинародним режимом, на яких в Україні проросли паростки свободи. З-поміж таких “майданівців” - інженер Івано-Франківського УЕГГ ПАТ “Івано-Франківськгаз” Василь СИМЧИЧ з Івано-Франківська, 29-річний батько двох неповнолітніх дітей. Того закарбованого болем і величчю ранку 20 лютого він був серед подвижників, які змусили посіпак режиму Януковича зробити перший крок назад, що став для них, сподіватимемося, безповоротним.

У великопісні передвеликодні дні розмова з Василем Симчичем видалася мені свого роду важкою чоловічою сповіддю про пережите і передумане. Напевно, лише присутність дружини Марії та діток-щебетунів - восьмирічної Анастасії й п’ятирічного Юрка у такому часі додала сили чоловікові ще раз пройти у спомині ті миттєвості, які він скромно означує своїм обов’язком як громадянина, а ми без патетики - героїзмом.

Василь народився в місті Коломиї, там ходив до школи №5 ім. Тараса Шевченка, а на літо їздив до бабці на Косівщину. Згодом навчався в Івано-Франківському інституті нафти і газу, дуже хотів працювати за спеціальністю. Тепер в івано-Франківському управлінні з експлуатації газового господарства працює інженером виробничо-технічного відділу. А у ті дні людського волевиявлення на столичному Майдані у батька двох малолітніх дітей і сумніву не було - їхати до Києва чи не їхати. Тим більше, що Василева поїздка з 18-20 лютого вже була четвертою числом, а за плечима - “кривавий Йордан”.

- Керівництво нашого управління до революційних подій на Майдані ставилося позитивно,- розповідає Василь Симчич, - я писав заяву і міг їхати. З другого боку, відчував відповідальність і за роботу: сім’ю якось треба годувати. Тож їхав до Києва, коли випадала нагода. Та у лютневі дні я вже не зважав, є можливість чи нема, бо розумів, що в Україні - біда. В дорозі до Києва страху не було, бо вирушило нас з івано-Франківська понад шість десятків осіб. Прибули на автовокзал. Водії таксі везти нас на Майдан відмовлялися, казали, що то недалечко. Але ми понад дві години добиралися пішки - ледь не бігли, чесно.

Ще в автобусі познайомився з 20-річним юнаком, який також зірвався з дому після інформації про біду в Києві. Я вже старався за ним дивитися, бо розумів, що таке молодий запал. Я ж був відповідно підготовлений і їхав у сотню Сергія Дідича, ще тоді не знаючи, що він уже загинув. А хлопчина-попутник не мав жодних обладунків. Я віддав йому свої захисні щитки для ніг. А коли біля його ніг вибухнули одразу дві гранати, то саме ті щитки вберегли його від каліцтва. Розумієте, кулі лише свистали біля вух. Жінки на Майдані казали, що в ту ніч хлопці своїми тілами тримали оборону. Жовтневий палац уже був не наш - там раздував “Беркут”, Будинок профспілок палав, а нам здалеку видавалося, що то на барикадах наші палять автопокришки. Наплічники залишили на барикадах, вхопили щити і взялися до оборони. Кільце навколо Майдану стискалося. Дуже багато людей зранку приїхало на допомогу. Всі працювали, як мурашки, як єдиний механізм.

Важко згадувати. Коли ми десь після дев’ятої години пішли в наступ, я був біля консерваторії. Граната вибухнула біля мого побратима, якого я жартома називав “Сашею-хіміком”. Хлопець нічого не бачив і не чув. Я відвів його ближче до консерваторії, припер до колони і приводив до тями, хтось промив йому очі, а відтак відвели до намету. Згодом хлопці розповідали, що бачили хлопця у перших лавах з “коктейлем Молотова”, коли “Беркут” утікав біля Жовтневого палацу. Слава Богу, залишився живий. Я побіг поза “Глобусом”, звідки “Беркут” стріляв з автоматів, і, прикрившись шматком дахової бляхи, подався попри стелу. А далі бляху прилаштував на барикаді - і вперед по інститутській. Раптом відчув, ніби хтось мене дуже сильно вдарив у плече, і зрозумів, що то постріл. Побачив, що за два метри позаду мене хлопчина враз злапався за груди руками, скривився і впав на землю. Куля прошила моє плече і забрала життя побратима. Навколо був жах, кров стікала по бруківці. По дорозі від барикад до КМДА я бачив масу поранених. Спочатку їх носили, взявши за руки і ноги. Відтак носили у веретах чи навіть на щитах - бракувало ношів. Бо ніхто не думав і спеціально не готувався до наступу. Просто якоїсь миті правоохоронці зробили один-однісінький крок назад - і пішов наш наступ.

Один хлопчина з Городенківщини розповідав, що 18 лютого його в Маріїнському парку схопили, закрили в автозаку і забули. Машина стояла біля Жовтневого палацу, і коли тернопільські “вевешники” відкрили автозак, то хлопець почув українською: “Тікай звідси, поки живий”. А перебуваючи в автозаку, він бачив, як “беркутівці”, які прямували на Майдан, хапали людей, як звірі, і кидали живцем у вогонь. Нарахував до сорока людей. Багатьох убієнних згодом також знайшли в каналізаційних колодязях поблизу Жовтневого палацу, який режимоохоронці перетворили на туалети. Мій побратим Віталій, який виводив з підвалів Жовтневого 30 “вевешників”, розповідав, що їх там хтось зачинив на колодку - без зброї, але в обладунках. Коли хтось з наших хлопців зірвав у них з рукава шеврон, то під ним виявився інший - Російської Федерації. Пригадуєте, згодом їх Петро Порошенко відпустив з Майдану як полонених.

- А коли дружині Марії розповіли про події, зокрема і про своє поранення?

- З Марією то взагалі цікава історія. Коли вона телефонувала, я біг під камери і завжди придумував, що або перебуваю біля сцени чи на кухні допомагаю. Навіть рукою махав. А відтак знову мчав на барикади. В івано-Франківську мій наплічник вже півтора місяця був спакований, а дружині я повідомив лише за годину до від’їзду. Мовляв, хто, як не я, і коли, як не сьогодні. Страшно не було - бачив мету і не помічав перешкод. Коли повернувся до івано-Франківська, то вже рвався на роботу. Хлопці відмовили. Тож офіційно написав заяву, щоб влада Януковича бачила, що є жертви. Пригадую, що після направлення мене в обласну лікарню у хірургічний відділ заввідділу зателефонував своєму колезі і каже: “Приймай своїх київських хлопців”. Той прийшов, подивився здивовано: “Я їх не знаю”. А коли оглянув моє поранення, то все згадав, бо особисто надавав мені допомогу ще в Києві у приміщенні консерваторії. Навіть показав мені знімок у мобільному телефоні. і про рану мого побратима Віталія все згадав. Тепер, звісно, я радію, що нема минулого режиму. А критикувати чинну владу, переконаний, ще не час. Ситуація в Україні дуже складна - чужоземні війська в Криму і на кордонах. Всім кажу, щоб гуртувалися і були готові до всього.

- Звідки у вас той ген волі?

- Мій дід Дмитро був товаришем Мирослава Симчича - сотенного березовської сотні УПА “Кривоноса”. А по бабці Мирослав Симчич - мій вуйко. Партизани часто квартирували в дідовій хаті. Ще у 90-х роках дідусь мені пошив упівський однострій, і у вишитій сорочці з червоно-чорним прапором я, пацан, крокував попереду всіх дорослих у рядах здобувачів незалежності України. А у першому класі зі сцени Народного дому декламував упівські поезії.

Марія СИМЧИЧ:

- Звісно, нелегко було, коли Василь поїхав до Києва. Пильнувала кожну інформацію про події на Майдані в Києві. А дітей відволікала, щоб менше на те дивилися. Часто розмовляла з Василем по телефону. Пригадую свої підозри, як він після поранення був на якійсь квартирі, а мені пояснював, що трохи пішов перепочити, бо не спав. Він беріг мене і нічого не розповідав, щоб не завдати болю. В Івано-Франківську також сталася цікава історія. Зателефонувала мені дружина Василевого начальника і запитала, як там Василь і чи поправився.

- Після чого? - питаю.

- Як після чого? Після кульового поранення. Він уже в івано-Франківську, він у тебе - герой.

Я тієї миті ледь не впала, як почула. Шок! Бо я знала, що Василь ще у Києві. А він і справді ще на той час був у столиці і виїхав пізніше. Просто сталося непорозуміння. Я дуже пишаюся своїм чоловіком, підтримую його, а діти все зрозуміють згодом, бо ще маленькі. і також будуть пишатися своїм батьком. Адже Василь і Анастасії, і Юркові все розповідав і навіть рани показував. Тож діти знають, де був їхній батько, коли проливалася кров за Україну.