Вівторок, 23 травня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Чи можна на дзеркало нарікати?

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-11-06 16:30:49

Чи можна на дзеркало нарікати? Колишнього главу УГКЦ кардинала Любомира Гузара журналіст попросив дати оцінку українській владі, яка постійно порушує закони. Кардинал - людина великого розуму і високої духовної культури - відповів: “Чого ми очікуємо від вищого керівництва, якщо самі не дотримуємось правил дорожнього руху?”

Нарікання на чинну владу в середовищі українців є традиційною темою розмов, як для британців - погода. Керівників державного і нижчого рівнів у нас апріорі вважають злодійкуватими, корумпованими, байдужими до народу. А ті своїми діями і не намагаються це спростовувати.

То що ж воно таке - сучасна українська влада? Хто її представляє? Якщо погортаємо особові справи українських чиновників усіх рівнів, то побачимо, що майже кожен є таким собі “хлопцем з нашого міста чи села”. Більшість із них жили у звичайних сільських хатах і стандартних міських квартирах, ходили в середню школу, навчались у вітчизняних ВНЗ, служили в армії. Отже, нами керує не відірвана від народу селекційна панівна еліта, котра ще тільки формується в Україні, а такі ж, як і ми, люди - носії нашої з вами ментальності, ідеалів, принципів, способу життя і ставлення до нього.

 

Красти в держави - не гріх?

Після закінчення школи я рік працювала у будівельній організації - заробляла робітничий стаж для вступу до ВНЗ (в радянські часи ця деталь біографії давала певні переваги). Ми зводили корпус лікарні. Пам’ятаю, була шокована тим, що всі мої колеги кожного дня везли додому щось вкрадене на будові. З порожніми кишенями і сумкою поверталася лише я. Не тому, що була найчесніша. Не могла придумати, навіщо мені вдома кілька облицювальних плиток чи півлітровий слоїчок фарби незрозумілого кольору. Напевно, якби працювала на кондитерській фабриці, то що робити із солодощами, знала б.

Знайомий журналіст у приватній розмові часто повторює: “Красти в держави - не гріх”. Здається, що всі ми живемо за таким принципом. “Держава не збідніє”, “Нас держава дурить і обкрадає, а ми просто повертаємо своє” - фрази з повсякденного лексикону. Певна логіка в цьому є. Адже всі ми - родом з одіозного Радянського Союзу, який продемонстрував світові приклад нахабного, тривалого і безкарного обкрадання своїх громадян. Моя мама часто згадує, як її дід - колишній куркуль - щодня відрізав великий окраєць хліба, посипав його цукром і йшов у колгоспну стайню годувати свого улюбленого жеребця, якого у нього відібрали і морили голодом. Годував і плакавѕ

Люди, які без рішення суду, без розумних причин і справедливих підстав позбулися всього нажитого і змушені були стати бідними наймитами у держави, що їх пограбувала, звісно, не могли вважати її майно чужим. Проблема в тому, що повернення свого переросло у привласнення не нашого, стало однією з рис національного характеру народів багатьох республік колишнього СРСР.

Добрі там живуть люди, але красти не дають”,- цілком серйозно скаржився мені знайомий, який працював на заробітках в іншій країні. і стільки в його словах було щирого здивування: ну хіба так може бути, щоб працювати і нічого не вкрасти?! Сприймав це як особисту образу, нереалізований спортивний інтерес.

Порівняла! - обурено вигукує зараз подумки чи не кожен читач. -Простий робітник вкраде гривню, а міністр - мільйони”.

Запевняю, я теж розумію і усвідомлюю велетенську різницю масштабів цих “експропріацій”. Хоча в Заповідях Божих нас лаконічно повчають: “Не кради!”, не деталізуючи, скільки, що і в кого можна поцупити, щоб це не було гріхом. Я про інше веду мову і тому повернуся до того, з чого починала. Нагадаю, що вітчизняна влада наразі не є закритим клубом обраних, соціальні ліфти у нас працюють. То вже інша тема розмови, в який спосіб вони піднімають людей вгору - прямими і зрозумілими професійними сходинками чи партійно-кумівсько-хабарницько-відкатними зигзагами. Так чи інакше, але піднімають. Отже, наші чиновники і депутати - це ми, тільки наділені владою і тими можливостями, які вона дає в Україні. А влада і гроші не псують людину, вони лише виявляють усе погане і добре, що сиділо глибоко всередині і вискочило назовні, як тільки з’явились сприятливі умови. Проблема в тому, що погане чомусь завжди вилазить першим, а добре ховається, як партизан у схроні.

Врізався у пам’ять епізод з анонсу вітчизняного реаліті-шоу. У ньому брали участь нардепи, яких, наче у космос, випускали в народ - кілька днів вони жили у сім’ях пересічних людей, вникали в їхні побутові та соціальні проблеми, а насправді - прагнули нагадати про себе електорату напередодні чергових виборів. В одному з випусків цього шоу брала участь нардепка. Рекламуючи його, телевізійники безліч разів на день показували епізод, у якому авто з депутаткою і членами знімальної групи зупинив ”даішник”.

Це аристократів у десятому коліні вчать гідно поводитись у будь-якій ситуації і віртуозно виплутуватись з неї. Нардепку цього не вчили. інакше вона могла б зіграти перед журналістами (читай: виборцями) “демократичне кіно” - перед усією країною похвалити сумлінного міліціонера за те, що добре виконує свої обов’язки, а тоді покаятись і заплатити штраф, якщо порушила правила, або спокійно і коректно довести свою правоту, якщо цього не робила. Натомість захисниця народних інтересів через напіввідчинене віконце автомобіля зверхньо “ставила на місце” переляканого телекамерами “даішника” за те, що той посмів зупинити її недоторканний автомобіль. Це було схоже на розмову кріпосної “барині” зі своїм лакеєм, який потривожив її післяобідній сон. і то була не “регіоналка”-східнячка, а демократка-західнячка, не мільйонерка і не дружина олігарха, а представниця народу. Просто вилізло з нутра оте справжнє, що сиділо там до слушного часу. Тому й маємо дві демократії: одну - з трибуни, другу - через вікно службового автомобіля.

 

Тест на чесність

Влада - це велика відповідальність, великі можливості і велика спокуса. А спокуса - то зброя диявола. Вона така підступна і сильна, що недарма ми по кілька разів на день молитовно просимо Бога вберегти нас від неї. З цього приводу є цікавий єврейський анекдот-бувальщина.

…Царська Росія. У крамницю заходить відвідувач і бачить, що на прилавку лежать 10 копійок. “Чому в тебе гроші на видноті валяються?” - запитує знайомого власника. “Перевіряю чесність своїх працівників”, - відповів той. “Знайшов чим перевіряти - десятьма копійками. Ти рубля поклади”, - почав кепкувати гість. “Ну ти і сказав - рубля. Рубля я і сам узяв би”, - відрізав власник. Мораль? Чесність перевіряють десятьма копійками, а “рублі” (в нашому випадку - державні кошти) - це спокуса, їх бережуть як зіницю ока.

Тест на чесність більшість із нас безнадійно провалила. Хіба є такий, хто нічого в житті не вкрав? Ну пригадайте - вас ніхто не чує. З будови тягнемо цеглу чи керамічну плитку. З бюджетних кухонь - найсмачніші шматки м’яса. Зі службового автомобіля - бензин. З підприємства - усе те, що можна використати вдома або продати. Продовжувати приклади сенсу немає - не вистачить газетної шпальти.

А кого з нас жодного разу не обдурив (обважив) продавець у магазині чи на базарі? Ми знаємо чимало людей, які отримують соціальну допомогу і пенсію інваліда незаконно, бо живуть заможно і хвороби мають такі ж, як і більшість їхніх ровесників. Хіба це не крадіжка? Вони ж ці гроші беруть із бюджету (зі сплачених нами податків, з нашої спільної державної кишені), а не з портмоне президента, прем’єра чи Р. Ахметова.

Самі собі зізнаймося - кожен із нас хоч щось та вкрав, а багато, якщо не більшість, крадуть постійно. Що саме і в яких розмірах, залежить від життєвих принципів і родинного виховання, можливостей, “апетитів”, сміливості й нахабства. Якщо людина здатна вкрасти цеглу зі шкільної будови чи молоток з подвір’я сусіда, то невже вона не привласнить металургійний комбінат чи бюджетні кошти, якщо матиме таку нагоду?

Не може процвітати і бути заможною сім’я, члени якої постійно щось виносять з хати. і не таке вже велике значення має, хто що поцупив - родинні коштовності чи три гривні з татової кишені. Огиду викликають і перший, і другий вчинки. Майбутнє такої сім’ї безрадісне. Її чекає зубожіння, постійні чвари через пошуки злодіїв, винного, крайнього і переведення стрілок одне на одного.

 

В який бік крутяться коліщата?

Чому ви не повертаєтесь в Україну? - запитав екс-мер Києва Л. Черновецький колишню суддю, яка працює гідом у заможній європейській країні. - Тепер судді у нас мають високі зарплати, живуть добре”. - “Я занадто правильна”, - сказала вона. “Але таких правильних судовій системі якраз бракує”, - наполягав Черновецький. “А ви собі уявіть годинник, у якому всі коліщатка крутяться в один бік, а одне - в протилежний. Як ви гадаєте, що з цим коліщатком зроблять?” - запитанням на запитання відповіла юристка.

Ви звернули увагу на те, як різко змінюють свою поведінку українці, котрі живуть у цивілізованих країнах? Правил дорожнього руху не порушують, сміття на вулицю не висипають, на тротуари не плюють, за рогом будинку малі і великі потреби не справляють, на робочих місцях (державних і приватних) не крадуть. Отже, поводяться як зразкові законослухняні громадяни. А як тільки приїжджають на Батьківщину, все повертається на круги своя. Чому так? Та тому, що в Європі, у США чи Канаді всі коліщатка крутяться в інший бік, ніж в Україні. Хочеш не хочеш, а мусиш жити за правилами, які диктує більшість. Зауважте, там бояться не лише відповідальності перед правосуддям, а й громадського осуду, остерігаються поганим вчинком скомпрометувати своє ім’я, стати соціальним ізгоєм.

У нас же все навпаки. Злодіями підсвідомо захоплюються, вважають їх людьми, які уміють “крутитися” і “жити”. А про чесних кажуть: “Ні собі, ні людям”, бо самі не крадуть і іншим не дозволяють, хабарів не беруть і другим не дають. У ліпшому разі їх вважають диваками, а здебільшого - ідіотами чи лузерами. “Був на таких посадах, мав такі можливості і нічого з цього не скористав: хати не збудував, земельної ділянки за безцінь не придбав, квартири і машини не купив, дітей на “блатну” роботу не влаштував. Ну і дурень”, - зневажливо кажуть про таких. Більше того, таких безсрібників часто “пиляють” дружини, їм дорікають рідні діти, бо бачать, що чесність у наших реаліях - риса гарна на сторінках романів і в мелодрамах, а в реальному житті вона заважає робити кар’єру і заможно жити.

 

Тривожний діагноз

Професійний нарколог не дає гарантій одужання доти, доки наркоман чи алкоголік не зрозуміє і не визнає своєї проблеми. Якщо ж останній сам собі скаже: “Так, я хворий і не можу позбутись цієї залежності без кваліфікованої допомоги”, тоді можна говорити про позитивний ефект лікування.

Отак і нам треба визнати: фактично всі ми активні чи латентні крадії. і як би ми не змінювали влади, кого б не садили у високі крісла - це будуть люди з вродженою і виплеканою суспільством злодійською психологією, яка рано чи пізно себе виявить.

А от я хабарів не беру!” - хвалився невдаха-жених Юлій Капітонович, герой п’єси О. Островського “Безприданниця”. - “Це тому, що вам їх ніхто не дає, бо посада у вас така, - саркастично заявила його майбутня теща. - От якби вам хабарі давали, а ви їх не брали, тоді і хвалилися б”.

Більшість із нас не крадуть бюджетних коштів і не беруть хабарів у великих розмірах, бо “посада у нас не така”. А потрапимо у владне чи депутатське крісло, тоді й почнемо проходити справжній тест на чесність.

Чи пройдемо?