П'ятниця, 26 травня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Предки сучасних галичан - галли?

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-07-29 14:30:06

Зацікавленість історією околиць рідного краю у мешканця Томашівців Теодозія Короля сформувалася ще з дитинства, коли до нього доходили легенди і перекази про славних наших предків і про їхнє давнє місто. І - коли дивували незвичайні назви горбів, полів і просто різних куточків рідного села Камінне, яке нині перебуває у складі Томашівців, й інших місцевих топонімів.


У печеру - за  піском

- Навіть не знаю, чи варто показувати печери, - заявляє Теодозій Король. - Останнім часом туди внадилися “чорні” археологи. Орудують просто під носом. Нічого не бояться. Уже викопали у печері велику яму. Працюють із металошукачами. Метал здають на металобрухт. Те, що має більшу цінність, може, і продають любителям старовини.

Печера у Томашівцях колись виручала, мабуть, і первісних людей, які, ймовірно, там проживали. А за часів, коли на наші землі регулярно нападали татари, там переховувалося все невелике тоді село. Вхід ретельно замаскований. Природою - адже його не видно навіть із сусіднього горба. І - рукотворними методами: стежка до печери заросла, закидана пластиком і битим склом. Поряд - “ритуальне” вогнище, на якому нещодавно пекли шашлик.

І справді, печера, за місцевими мірками, - немалих розмірів. Складається із двох камер. Одна - велика. На дальній стіні - заглиблення у формі лежака. Справа зала переходить у меншу продовгувату бічну печеру.

- Перше, що тут впадає у вічі, - симетрія. Печера є коридором довжиною 18 і шириною 2 метри. Цей коридор розділено перегородкою, у якій є отвір для дверей. Якщо ці розділені приміщення умовно назвати кімнатами, то перша має довжину 10 метрів і розпочинається з великої зали за 7 метрів від головного входу. Уздовж лівої стіни першої кімнати, по всій її довжині на висоті 60 см від підлоги, у камені видовбана лава (можливо, лежак) шириною 50 см. Справа, навпроти лави, на висоті 30 см ретельно видовбані ніші, приблизно однакового розміру і з однотипними перегородками між ними. Перегородки між нішами є однаковими, у формі трапеції, що звужується назовні, - описує печеру у своєму дослідженні Теодозій Король. - У другому, дальньому від входу до печери, приміщенні бокового коридору такі ж ніші видовбані вже по обидва боки коридору. Візуально всі ці ніші нагадують кам’яні крісла для сидіння. Імовірно, у язичницьку епоху вони мали ритуальне значення.

У дитинстві Теодозій Король, як і його однолітки, ходили до печери за піском - щоб підсипати долівки старих хат. Пізніше, коли Теодозій Король став сільським головою Томашівець, ініціював присвоєння печері статусу пам’ятника археології. Сільрада ініціативу підтримала, але надалі справа з місця не зрушила.

Але печера - це не єдина історична цікавинка Томашівців і його околиць. Якщо б зайнятися розробкою минувшини, то тут, безперечно, виходить назовні дуже великий історичний пласт.

Кравець історії

- У дитинстві батько мав поле біля гори Камінної. Він мені розповідав, що там колись там було велике місто. Потім напали татари, і спалили місто. Також батько розповідав, що околиця Винниця названа так, тому що там колись робили вино для князівського двору. Тому мене ці легенди і походження назв завжди цікавили. Мої здогадки про те, що галицька історія перебуває не у руслі загальноукраїнської історії, виникли у 1960-х роках, коли я (тоді - студент Львівського політехнічного інституту) купив у Львові книжку “Письменники Західної України”. Почав відвідувати Львівський історичний архів, наукову бібліотеку ім. Василя Стефаника, бібліотеку стародруків. Проте, систематизувати роботу вирішив уже після того, як вийшов на пенсію. Напрацювань було чимало. За радянського часу оприлюднювати їх було небезпечно. Але, водночас, боявся, що всі мої напрацювання - пропадуть, - твердить Теодозій Король. - Коли вийшов на пенсію, вирішив таки зайнятися дослідженням. Поїхав на консультацію до історика Володимира Грабовецького. І саме він порадив: “Займися тим, чим я і сам хотів би зайнятися: вивчай топоніми”. І я велосипедом, а потім - і на авто, об’їздив усі околиці, а також - сусідні райони. Спілкувався із людьми. Якщо у селі радять їхати до місцевого краєзнавця - принципово не їду. Я шукаю старших людей, які знають місцеві перекази, легенди, назви різних частин та околиць села, поширені прізвища і вуличні прізвиська. Саме це мене найбільше цікавить.

Тож, результатом праці Теодозія Короля є ціла теорія походження галичан, і, власне, самої назви Галичина. І справді, ментальні, культурні відмінності між галичанами і населенням інших регіонів України - доволі суттєві. Тож, Теодозій Король вважає: тому, що у нас - абсолютно різне походження і різні предки. Українці пішли від асиміляції українців, русів, роксолянів і скіфів, а галичани українцями стали якесь століття тому, переконаний чоловік. А до того - були предками східних галлів. Вони прийшли на територію сучасної Галичини із південно-західної Європи, шукаючи прихистку від римлян, які, повністю їх підкоривши, використовували як рабів і воїнів. Уже після того, як Римська імперія пішла у небуття, східні галли поступово почали рухатися на захід, осівши на Балканах. Підтвердження спорідненості Теодозій Король знайшов у хорватських туристичних буклетах та презентаційній літературі, яку привіз із Балкан його син. У нас - схожі навіть типажі обличчя. Натомість, із українцями з інших регіонів України ми - різнимося. Наприклад, галичани говорять швидко, тоді, як українці на Сході, як правило, - більш повільно.

Відтак, Теодозій Король взявся гортати словники загальновизнаних нащадків галлів - французів. І дійшов до висновку - українські топоніми можна розглядати як поєднання простих французьких слів. Тих, які, ймовірно, ще залишились від мови галлів.

Гра слів

На дрібні французькі слова Теодозій Король розбив чимало топонімів Калущини, Рожнятівщини, Рогатинщини і Галиччини. Вони, і справді, співзвучні зі французьким словами. Найпростіше - Протеси - від французького слова ПРОТЕКСІ - захищати. Середнє - СЕ - це є, РЕГНЕ - царське, ЗБОРА - СЕ - це є, БОІРЕ - бояри, знать, Кулинка - КУЛІНА - кухня, Сільце - СЕЛІЦЕ - кремній.

Ще більше легенд-переказів із галльської культури можуть бути пов’язані із місцевими топонімами. 8 курганів носіїв культури шнуркової кераміки і досі є на околиці Томашівців. 4 із них - розпаювали, решту - вдалося зберегти. Коли сюди прийшли галли, вони побачили височезні могили, і сказали: “ТУМА” - галльською - могила. Село Лука на Калущині - не єдине в області. Дослідник наполягає, що тут, нібито, був розташований ЛУКУ - річковий храм галлів. І щороку на Купальскі свята відбувалися гуляння. Це більш цікавий обряд відбувався на полі Користова. Поле із такою назвою є між селами Лука і Цвітова.

- Тоді люди поклонялися двом богиням - Деметрі (перейшла із давньогрецької міфології) - богині старого урожаю, і Корі - богині нового врожаю. Статуї Кори встановлювали на полях, покриваючи їх накриттям. Саме на її честь влаштовували і свято першого серпня кожного року. У священному обряді брали участь виключно жінки. Вони знімали зі статуй покриття, відносили його вбік. Причому, коли несли, у жодному разі жінці не можна було падати - тоді вона мала померти до року. Потім довкола статуї жінки танцювали голяка. І після цього - встановлювали покриття на своє місце. Чоловіків до цього обряду не допускали, - розповідає Теодозій Король. - І досі на Купала і на Андрія у селах є звичай знімати ворота. Цей звичай також перекочував у сьогодення із галльської культури. У листопаді-грудні галли святкували Новий рік. Гасили у домівках “старий” вогонь, який горів упродовж року. І - запалювали новий. Головешки зі священного місця розносили у кожну оселю. А, якщо на той час господаря не було вдома, то - знімали ворота, заходили і розводили вогнище. Подібні традиції побутували і влітку. Під час одного зі свят освячували дерево. Листки із нього рік мали зберігатися у кожній оселі громади. І, коли кого не було вдома, листок заносили, знявши ворота. Ось так і нині - ворота можуть зняти як улітку, так і взимку.

Правойнилів

Тим часом, старенька “Волинянка” звертає на дорогу серед засадженого ріпаком поля. Видніються острівки лісу - горі Висока і Погоріла. Тут, стверджує Теодозій Король, колись було справжнє місто Войнилів. А справжня назва сучасного Войнилова - Прокопи. До речі, Войнилів отримав Магдебурзьке право - як Прокопів, і вже опісля змінив назву. За версією ж Теодозія Короля, справжній Войнилів був в іншому місці. А, коли пожежа остаточно знищила давнє місто у 1495 році, назва перейшла до іншого населеного пункту.

- Він був розташований на території Протес, Діброви, Томашівців і Перекосів. Це був великий металургійний центр. Цьому сприяли і природні фактори - запас болотної руди у долинах Сівки і Болохівки, і - рельєф, який дозволяв якнайзручніше її видобувати і раціонально - переробляти. Невеликі яри із численними відгалуженнями робили можливим розташовувати печі для виплавляння руди максимально ефективно. У цих відгалуженнях, природно, - велика тяга повітря. Вона і сприяла металургам. Є версії, що подекуди спеціально прокопували паралельні рови - для збільшення тяги.

Автентичний Войнилів, як стверджує дослідник, двічі потерпав від пожеж. Цьому неважко знайти пояснення.

- Якось взявся копати на горі Погорілій. І, справді, півметра вглиб прокопав - два шари вугілля. Історія - у нас під ногами. І тільки розкопки можуть обгрунтувати мою теорію чи спростувати її. Досі тут ніхто не намагався проводити розкопок, - стверджує чоловік.

Наразі Теодозій Король чітко показує місцезнаходження двох воріт (воротищ) у місто - малих і великих, а також райони древнього міста. За словами краєзнавця, коли на полях немає ріпака, то можна дістатися на дитинець града і побачити вали, і - природні яри, де і виплавляли залізо.

Має дослідник і тлумачення назви Войнилів із галльського. ВОЙ - дорога (є у французькій мові слово вояж - подорож), ніллє - воронувати сталь.

Гіпотеза схожа на красиву давню казку. Яка захоплює навіть тоді, коли їдеш звичайним ріпаковим полем. А ось душі друїдів, і наших предків-галлів ми, схоже, таки потривожили. Бо, заблудившись на полі із ріпаком, усього на хвилину спізнилися на автобус. Тож, поки чекали транспорту, звикали до реальності. Захопливо.