П'ятниця, 15 грудня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Страшно стало, що не витримаю тортур...

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-07-25 14:30:44

Страшно стало, що не витримаю тортур... Що більше живу, то більше переконуюся в тому, що кожна людина - скарб. Ходиш отак, зустрічаєшся із сусідами, знайомими й незнайомими людьми і не відаєш, яка то доленька в кожного…

Нам, нинішнім, серед загальної байдужості до суспільних процесів і в голові не вкладається, що колись наші ровесники чи й зовсім діти повставали проти режиму, йшли на все заради української ідеї. Ось живе в селі Белелуї Снятинського району скромне подружжя Тимчуків. А чи багато їхніх односельців знають, що Розалія Петрівна відбула каторгу, де й зустрілася зі своїм нинішнім чоловіком Василем, також засудженим? Завдяки уродженцю цього красивого покутського села депутату обласної ради іванові Угрину ми разом із головою районної станиці Братства ОУН-УПА Степаном Москаликом та журналістом іваном Грекуляком відвідали обійстя Тимчуків, де й почули цікаву розповідь про визвольну боротьбу.

Проскочила між солдатів і - в криницю!

- Я народилася 1925 року в селі Стецівці, закінчила там шість класів, - пригадує господиня. - Крім мене, в сім’ї моїх батьків Петра та Василини Симотюків була ще старша донька Петрунелія. Української мови та історії навчалися вдома. 16-річною я вийшла заміж за Петра Гордашка. Що він належить до ОУН, спочатку не здогадувалася. Аж коли стали допитуватися з його мамою, куди він ходить чи не щовечора, то зізнався, що станичний. А заодно й мене познайомив із підпіллям. Там я склала присягу, досі пам’ятаю Декалог українського націоналіста. Допомагала всіляко, боролися разом проти окупантів. А в травні 1944 року, ще до приходу радянських військ, розвідка вивідала про нас: хтось із місцевих сексотів доніс, чоловік почав переховуватися. Начальник штабу НКВС квартирував у нашій хаті. Петро якось хотів прийти додому, але я знаками показала йому, що небезпечно, та він не зрозумів. Зловили його, зробили в будинку обшук, знайшли тризуб, патрони, пачку з мінами…

Мене виставили під однією стіною під конвоєм, свекруху - під другою, а його мордувалиѕ Страшно стало, що не витримаю тортур, якось проскочила між солдатів і - в криницю! Як мене звідти витягали, затягали до хати, не пам’ятаю. Почали допитувати: якщо йшла топитися, то неспроста, щось знає. Чоловіка забрали. Його мама були неграмотні, але переконані, що син не здасться. Свекруха і мене підбадьорювали, коли солдат, приставивши до скроні дуло пістолета, допитувався, що я знаю. А їй дали до рук рискаль і наказали копати яму для себе. Як ми це витримали, що нами керувало?.. Петра утримували на Буковині, передач не приймали, далі катували. Не признавався про підпілля, казав, що в хаті квартирували “яструбки” (нищівні загони НКВС), буцімто звідти й зброю мав. Так тривало шість тижнів, а коли Петра в складі ще кількох десятків таких же арештантів вели через Стецівку, мамі дозволили поговорити з сином. У неї вдома жив ад’ютант якогось київського начальника, то Петра пустили на два дні начебто під його опіку. Після цього відправили на фронт, а через чотири місяці аж з-під Східної Пруссії прийшла посмертна картка.

Дали кару - ”стійку”

- Я зосталася жити при свекрусі, бо Петро був одинаком, і мама були раді мені, - веде розмову пані Розалія. - А підпільні зв’язки залишилися. Я мала псевдо “Ольга”. Треба було вивідувати, чи нема в селі “яструбків”, дати їсти підпільникам, передати естафетою новини, складати місячні звіти про роботу. То була боївка Львівського, я його особисто знала. Наприкінці 1945 року вже важко було скриватися, зловили на Буковині одну нашу підпільницю Олю Харук. Вона нікого не видала і її відпустили, але встановили нагляд. Мені естафетою передали не тримати з нею зв’язків, я хоронилася, але сестру Петруню таки встигли арештувати. Вона була дуже вродлива, тож їй вдавалося легко вивідувати на станції у Підвисокій кількість “яструбків”, озброєння. Опісля взяли мою кур’єрку, через два тижні - ще одну, а також мене і станичну господарської частини підпільної боївки. Помістили мене до камери в Снятині, де нині поліклініка, дали кару - “стійку”. Так цілу добу - ні до стіни притулитися, ні присісти. Я нічого не призналася, хоч слідчий Філатов так бив мене головою до стіни, що й досі на вухо не чую. А 18 грудня до мене підсадили сестру. Вона казала хоч щось казати, бо вб’ють. Ну я й повідала слідчому, що три звіти написала, в кооперативі робила заготовачем, брала два кошики з продуктами: один - “вашим”, один - “нашим”. Бив нещадно за це по руках, ось які пальці покручені. Призналася, що прала одежу підпільникам, а на запитання, де брала, казала, що з покійного чоловіка. Дали мені Олю Харук на очну ставку. Вона наговорила навмисне на мене, щоб себе вигородити, нібито я вела її на розстріл. А я зброї взагалі в руках не тримала, кажу, що це неправда. Моя мама підкупила жінку слідчого, то мене відправили до Станіслава, бо вдома водили би селами, і я, може, щось би і виказала під тиском. Та на суді все ж дали п’ятнадцять років каторги, і то через наклеп, а всім іншим підпільницям - по десять. Етапували до Сибіру, до Красноярського краю, а потім до Норильська пливли шість днів Єнісеєм. Мій батько Петро Симотюк працював головою Стецівської сільської ради, мав зв’язок із бандерівцями. Хлопці-підпільники жили в стодолі, бо то було надійне місце. Якось в одній кімнаті гарнізонники були, а в другій хворому підпільнику ставили банки. Дали йому хустку на голову, спідницю, сапу - і на город. Його з мамою вивезли на Сибір, з ними була маленька донечка Петруні Галя. Якби відмовилися від малої, то дитина пішла б до інтернату. Петруню ж завезли до Красноярська відбувати покарання - їй присудили десять років тюрми, - але невдовзі вона занедужала й померла. Внучка Галя лишилася круглою сиротою. Дідусь так і помер у Караганді, а маму я забрала додому 1985 року. Їй тоді було 82.

Хочеш умитися - розтопи снігу

- Мороз був такий, що коси за ніч примерзали до стіни, - сумно пригадує моя оповідачка. - Справжня каторга! Відправили до табору для “політичних” №102, тачки в руки - і на будівництво аеродрому. Дівчата, ті, хто з села, ще вмів тягти їх трапом, а міські падали з глиною. Наглядачки жорстоко карали, примушували возити пісок, камінь. Бурильники працювали у вічній мерзлоті, а ми ті брили перевозили, вантажили вагони. Як не працювали, то не давали їсти. Так три роки минуло. А потім жінок-каторжан I і II категорії (хто дужчий) відправили до порту Дудінки. Тамтешній табір був більший, світліший, було вже де помитися. Ми рили котловани, з’єднували річку Єнісей із великим озером. По завершенні важкої роботи дали два дні вихідні, а там почули, що нібито комсомольці спорудили й відкрили канал. Прикро було…

Нас водометами загнали в тундру

Розалія Петрівна все пам’ятає із тих важких часів. Пригадує, коли у 1953 році помер Сталін, стало трохи легше. Вона тоді була вже в Норильську:

- Мене перевели в табір №9 для таких, як я, - нас було 500 каторжанок, - який межував із №6, де відбували покарання жінки за побутові злочини. Про те, що буде страйк, дізналися в усіх таборах. Казали не брати їсти і не виходити на роботу. Шість днів ми отак голодували, хоч нам клали цукерки на стіл, манну кашу. Всі політичні повстали, вивісили чорні прапори, вимагали кращих умов утримання. Приїхали з Москви, наказали всім вийти на плац. З одного боку, від міста, - триметровий паркан, навпроти - тундра. Машини проламали той паркан, і нас водометами загнали в тундру, в мочару. Наказали сідати, а звідти загнали в гори. Там нас виводили по п’ятеро, і комендант табору керував, кому в який бік. Я потрапила до тих, які більше бунтували, вішали прапори. Боже, як над нами знущалися! Казали, що не бачити нам України ніколи. Але поступилися вимогам: забрали ррати, замки, “парашу”, зняли статус каторжанок. Уже можна було вийти в туалет після дев’ятої вечора, за межі бараку. А невдовзі після страйку мене амністували. Це було в травні 1955 року.

Канадське походження

- З татом мама познайомилася в Сибіру. Тато народився в Канаді 1926 року в сім’ї українських заробітчан,- розповідає дочка Тимчуків Галина Бобкович. - Його батько виїхав за океан ще 1921 року. Хлопця туди спровадила старша сестра, яка вже працювала там і виробила для брата “шіф”-карту. Спочатку жили в місті Калгарі, а потім він переїхав до міста Лет-Брідж і там влаштувався на шахту, спорудив власний будинок. На вулиці жило багато українців, але дідусь, дізнавшись, що до Канади приїхала його землячка з Белелуї Параска, запропонував їй одружитися. В серпні 1925 року було весілля, досі збереглося свідоцтво про їхній шлюб. Народилося двоє дітей, жили заможно, але бабусі захотілося України, бути тут панею. і 7 серпня 1935 року подружжя із сином Василем та дочкою Марією повернулося на Батьківщину. А дідові сестри так і зосталися в Канаді. До того дідусь передавав гроші своєму братові, і той придбав для сім’ї ррунт у Белелуї та спорудив хату, де нині й живуть. Наш родовід давній, маємо досліджене генеалогічне дерево з 1761 року. Після війни розстріляли підпільники двох “яструбків” та голову сільради, ось і запідозрили, що Василь Тимчук також до чогось причетний. Тата арештували, протримали шість днів у Снятині, перевіряли.

- Були претензії і до мене, дали запит аж до Москви, - доповнює дочку Василь Іванович, - відповідь надійшла, що я народився в Канаді, маю канадське підданство. Казали: напиши заяву, можеш рихтувати маєтки за океан. Ми навіть капелюх купили. Та 18 листопада 1945 року я був арештований. Забрали до Івано-Франківська, засудили на десять років і відправили в Республіку Комі, а 9 травня 1950-го - в Норильськ, відтак - у Дудінку. і не переповісти словами, як везли в товарняках, знущалися. Було і фізично, і морально важко. Коли привезли до табору, капітан казав: “Помнітє, с етова лагєря єщо нікто нє асвабаждался”. Номери - на одязі. На роботу скерували на шахту, але я бунтував проти безпорядків. Відправили на будівництво, де працював аж до страйку. Тоді відсортували і забрали в гори. Думав: тут як будуть стріляти, то ніхто не побачить. і ніхто з вічної мерзлоти не добуде…

Поцілунок від усіх снятинських ”політичних”

- Як зняли каторгу, - продовжує пан Василь, - мій друг Степан Синиця (він був сотником) розказав про Розалію, знав її ще на волі. Легший уже був режим, то я почув, що начальник охорони хоче чемодан. і днювальним передав йому, а за це мав можливість вийти на ферму. Передав дівчині записку: “Прошу вийти, так як я являюсь тут”.

- Як дізналася про це, питаю в подруги, як виглядаю, адже десять років чоловіків не бачила, - доповнює чоловіка Розалія Петрівна, - хоч то вже була не каторга, не 41-й розмір черевиків. Повів мене на галявину, сів коло мене, запитує, чи листи отримую з дому. Мовляв, хочу вас поцілувати від усіх земляків. А потім - від себе, і ще раз - не знаю, за щоѕ Тут гудок загудів, треба було бути на місцях. Він - до себе на роботу, за чотири кілометри. Так лише раз зустрілися до звільнення. Василь раніше вийшов, у лютому, а я аж у травні 1953 року. На ТЕЦ у Норильську пішла робити, щомісяця ми йшли відмічатися у комендатурі. Дівчата порадили піти в няньки, там ліпше платили. Не хотілося жидам-москалям служити, бо десять років під їхнім наглядом відсиділа. Але люди трапилися добрі, спочатку перевіряли, а потім поклали на мене не лише дитину, а й усю господарку. Та ми прагнули додому, і як тільки дозволили, повернулися. Працювала в місцевому колгоспі, а чоловік - будівельником. Як подивлюся, яка нині Україна, то моторошно робиться: за що ми так страждали?