Неділя, 20 серпня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Одиначка Євдокія Гуцул виховала 13 дітей

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-06-22 11:30:15

Одиначка Євдокія Гуцул виховала 13 дітей Одиначка у своїх батьків, нині вже 90-річна Євдокія Гуцул із бойківського села Креховичі виховала 13 дітей.

А нині усю величезну родину й полічити годі. Усім дітям ця маленька тендітна і ще дуже гарна сива голубка дала освіту, добре виховання, допомогла вибавити онуків, правнуків і праправнуків. Нині усі її зовуть лише “матусенька”. Жвава, говірка, працьовита, невгамовна бабця Євдокія не може спокійно всидіти. Там треба підмести, там допомогти з вечерею, там про онуку запитати, там про правнука. А ще на забути синові подзвонити, а увечері помолитися за всіх, за живих та тих, хто на небесах.

Спогади щовечора не дають спати. Птахами прилітають до бабці її батьки, Йоаким та Анна. Так звали неньку й вітця бойківської матері-героїні. Імена, як у батьків Богородиці. Працьовитих та щирих людей Бог також поблагословив лише однією донькою. Зате якою! Красива, здорова, працьовита. Але часи важкі, війни, постійна зміна влади, голод та холод. Та що усе це молодій дівчині в якої все кипить у руках, а на душі буяє та співає весна. Ось вже й кохання тихими несміливими кроками статного та поважного господаря Михайла підійшло. Їй - 17, йому - 30. Вона з багатої родини, а він хлопець бідніший, зате вже хату свою збудував.

Туди й привів свою маленьку сонячну жіночку. Там, у 1940-ому народилася перша донечка Хризанта, якій не судилося тішити батьків своїм щебетом. Забрав Господь янголятко через десять тижнів після народження. Євдокія всі очі за дитям виплакала, не знала, куди подітися, зводила очі до неба та питала у Бога: “Чому?”. Але відповіддю від Христа стало…інше дитя - син Орест. Нині поважний і статний чоловік живе неподалік матері у Калуші, уже пенсіонер, колись працював у торгівлі. Згодом народився ще один син Богдан, але і його забрала у молодих батьків невблаганна смерть. Євдокія та Михайло вже й думали більше не народжувати дітей, але жінці не давала спокою думка, щоби її синочок Орест не ріс одинаком, як і вона.

Але доля подарувала йому аж 10 братів і сестер. Тому сумувати не довелося. Одразу після закінчення війни народилася Любомира, яка нині проживає у Львові, працювала бухгалтером. У перший після воєнний рік світ побачив ще один синочок, якого назвали, як і померлу дитину Богданом. Нині він, фізик за фахом, працював учителем, був сільським головою, а зараз проживає у селі. Згодом народилися Надія, Ігор, Євген, Віра, Лідія, Зеновія, Роман та Лілія. Остання, наймолодша-найсолодша, живе в Росії. Усі діти пані Гуцул отримали добру освіту. Більшість здобули торгівельні та фінансові спеціальності. Син Ігор - заступник директора брошнівосадського ліцею.

- Це зараз усі щасливі та веселі, а перші повоєнні роки, які ж тяженькі та гіренькі були, - згадує зі сльозами Євдокія Гуцул. - Коли почали в нас колгоспи створювати, то все в людей забирали. Мого Михайла заарештували, бо не хотів заяву до того пекла писати. А я що? Сиджу, плачу, але мушу йому їсти нести. А коли додому повернулася, то ті бузувіри вивели мені дві корови, пару коней з двома лошатами, свиню. Добре, що одного коня з лошатком ми переховали в родини у сусідньому селі. І навіть того коня я мусила продавати, аби найняти адвоката та витягнути з тюрми свого газду. Тоді Михайло відсидів три місяці, але, слава Богові повернувся додому, оминув його Сибір.

У колгоспі Євдокія Гуцул так і не була, але брала наділ та обробляла чужу земельку, і льон вибирала, і буряки сапала. Мусила працювати, бо інакше би навіть городу не дали. А дітей повна хата.

- Ми ніколи не відчували себе в чомусь обділеними, - каже з усмішкою донька Лідія. - Нас було багато, але мали гарний одяг, адже наша матусенька так гарно вміла шити, так все по комбінувати зі старших на молодших перешивати, що виходило краще, аніж з магазину. Усі мої сестрички ходили до школи у пишних фартушках, із великими бантиками у косах.

А діти не байдикували, завжди допомагали батькам, пасли корови, кури, індики, гуси, допомагали матері на городі, бавили молодших.

Дбала Євдокія Якимівна про те, аби всі її діти отримали добру освіту, бо сама лише чотири класи польської школи закінчила. Тому завжди цікавилася навчанням доньок і синів, не пропускала жодні батьківські збори. Увечері просила дітей диктувати один одному диктанти, читати вголос, особливо любила поеми Шевченка. І це проста, майже неграмотна жінка! А коли діти поступали у виші - надякуватися Господу не могла. Усім завжди давала і їжу, і підтримувала фінансово, хоча сама з Михайлом дуже скромно жила. Восьмеро з 11 дітей Гуцулів здобули вищу освіту, інші - спеціальну.

Нині Євдокія Якимівна дуже любить, аби в хаті було багато дітей, онуків, правнуків. Коли приїжджають бабуся ніби на років десять молодшає, а коли від’їжджають, то навіть за таблетки береться. Каже, що серце за кожного болить. А ще прагне хату та дітей прикрасити. Й надалі, як в молоді роки, хвацько шиє на швейній машинці, картини вишиває, без окулярів всиляє нитку в голку, читає газети й жіночі журнали, розмовляє про політику, цікавиться сільським життям, багато молиться, любить готувати вареники та пекти булки для синів. А ті й кращої страви не бажають. Нині в бабусі 15 онуків, 12 правнуків та одна праправнучка. Усіх пам’ятає за іменами, коли хто народився, чим хворів, що любить їсти, який має характер.

 Бабця Євдокія ще за часів Радянського Союзу мала державні нагороди як мати героїня. Але найкращими нагородами був сміх та щастя здорових діток, щебет онуків, народження правнуків. Нагороду від української держави бабуся сприйняла зі сльозами радості. Бо має і велику родину, і вільну державу. Немає лише на світі коханого Михайла. Але на все воля Божа. Бо жінка ніколи не залишиться самотньою. Її сльоза чи печаль в десятках сердець найрідніших озоветься. І своїми успіхами, розмовами, радістю одинадцять зірочок освічують життя найріднішої матусеньки.