Неділя, 25 червня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

В обороні краян

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-04-19 15:45:56

В обороні краян Я виховувався в єзупільській селянській родині. Тато помер у 1942-му. Брат Семен 23-літнім у складі дивізії “Галичина” воював під Бродами. Зумів емігрувати до Канади, де помер через вісім літ. Сестру Ганну 1914 р. н. за зв’язки з ОУН та УПА репресували й депортували до Архангельської області. Її дочку Марію, яка народилася 1938 року, переховували чужі люди, і так вона змогла уникнути депортації. Нині Марія Трач (по чоловікові) працює секретарем Івано-Франківської міської організації Всеукраїнської спілки політв’язнів і репресованих.

Микола Дийдий (1925 р. н.) загітував мене і Василя Недоступа (1927 р. н.) вступити до юнацтва ОУН і створити його найнижчу структуру - “трійку”. Ми вивчили напам’ять “Декалог” (десять заповідей українського націоналіста), “Дванадцять прикмет характеру українського націоналіста”, “Сорок чотири правила життя українського націоналіста”, ознайомилися з історією і географією України. Для цього мали відповідну літературу. Нашим завданням було збирати зброю для повстанців, яку ми зносили до моєї стодоли. Там був великий ящик, а назовні виходила замаскована діра. Через неї хлопці з лісу забирали зібрану нами зброю. Її на той час у лісі було багато, особливо радянської і мадярської.

У нашій хаті жив один німець, і якось він залишив свій пістолет. Я, довго не думаючи, взяв його і відніс Миколі Дийдию. Однак він наказав покласти зброю на місце, оскільки нас із мамою за це могли покарати.

Наша “трійка” діяла конспіративно, часто ночували в стодолі. Кожен мав своє псевдо, моє - “Лиса”. Коли мав проходити фронт у 1944 році, ми троє вирішили піти в українську партизанку. Але надійшов наказ повертатися додому. Коли ж вдерлися до села більшовики, ми все-таки пішли в партизани. Був це самооборонний кущовий відділ (СКВ), який налічував близько 115 осіб. Ним керував “Журба”, або “Коник”, - син священика із Тязева. Наш відділ збирався у єзупільському лісі.

В Єзуполі був пересильний пункт. Звідси хлопців мали відправити до Галича, а далі - на фронт. По цій дорозі наш кущ зробив засідку біля Козини. Ще до відправлення ми змогли хлопцям переказати, що будемо їх визволяти, і коли почнемо стріляти по більшовиках, щоб вони залягли. Вони так і зробили. Треба сказати, що конвоїри здалися. Хлопцям ми сказали йти хто куди хоче. Дехто, серед них і швагро Олекса Бойчук, подалися в партизанку. Він загинув у Козині.

Восени наш відділ отримав наказ визволити людей з тюрми, яка була облаштована більшовиками в Єзуполі в одній стайні. Там утримували17 чоловіків і жінок. Ми успішно організували напад. Щоправда, взяти живим кагебіста не змогли, бо він зумів утекти. На стіні приміщення в’язниці ми написали “Смерть Сталіну! Слава Україні!”. Декілька хлопців знову приєдналося до нашого відділу. Серед них - студент-пропагандист із Станіслава Володимир Боришкевич. Пізніше його арештували більшовики і покарали на 25 років позбавлення волі.

Після розгрому тюрми ми жили в лісі. Робили собі колиби з дерев. Одного разу, коли в село йшов розвідник, я попросив його переказати додому, аби щось передали мені із взуття, бо я залишився босим. Розвідник повернувся і розказав, що нашу хату зруйнували і все забрали до колгоспу, а мама десь зникла. Так я й дотепер точно не знаю, що сталося з нею. Напевно, через мене її заарештували більшовики і вона в ув’язненні померла…

Згодом наш відділ перейшов у ганнусівський ліс. Пам’ятаю, одного разу я був на стійці, коли з Тернопільщини прийшов один “упівець”. Він сказав пароль: “Три”, натомість я відповів: “Тридцять три”. Цікаво, що пароль мінявся кожні дві години. Наприклад, міг бути “Сталін” - “Свиня”. Він повідомив, що має прийти сотня, з якою наш СКВ піде в похід на Київ. Не знаю, що сталося, але сотня не прийшла. Наш провідник “Журба” вирішив повернутися у своє село, щоб захищати людей від примусового виселення та більшовицької сваволі. Так ми повернулися в єзупільські ліси. Матері, інші родичі передавали хлопцям їжу.

Та знайшлися сексоти. Ліс, у якому перебував наш відділ, у жовтні 1944 року оточили чекісти. Відбувся запеклий бій. Перший рій, з якого залишився живим лише один, стояв біля Ганнусівки. З інших роїв ті, хто залишилися живими і не потрапили у полон до більшовиків, пішли в Чорний Ліс. Я під час цього бою був другим кулеметником, займав стратегічну позицію на скалі в Ямниці.

Мене разом з двома хлопцями взяли в полон. Зв’язали руки і почали сильно бити. Медсестра сказала не бити, оскільки ми були потрібні більшовикам живими. Після того нас змусили через Бистрицю перебристи на другий берег і повели до Ямниці. Там розмістили в будинку священика. Я думав, що нас розстріляють, тому змовив “Отче наш”. Але наступного дня більшовики відвели нас до Єзуполя. Тюрма розміщувалась у монастирі. Там я сидів 10-12 днів. Після того відвезли мене до в’язниці в івано-Франківську. У камері сиділо багато хлопців. Проходило слідство, яке тривало місяць. Особливо пам’ятаю, як один кагебіст посадив мене куприком на стілець і бив мештом по голові.

Невдовзі відбувся суд і мені дали десять років таборів і п’ять - позбавлення виборчих прав після відбуття кари.

У грудні 1944-го на польське свято мене в товарному вагоні перевезли до Львова. Там переночували. Пересадили в інші товарні вагони і повезли далі. По дорозі багато людей повмирало. Завезли аж у Печору в Республіці Комі на півночі Росії. Звідти відправили в табір до Сивої Маски. Всі політв’язні мали окремий номер, який був нашитий на шапці та “тілогрійці”. В мене - “956”.

Спочатку був днювальним - палив піч, прибирав, оскільки був дуже худим. Міцніші хлопці рубали ліс. Пізніше працював на залізничній колії вузлової станції, де міняв шпали.

До 1948 року перебував в “битовому” (побутовому) таборі. Потім політв’язнів відокремили і відправили до Воркути. Там ніде нас не приймали, як дуже великих злочинців. Далі - до Халмер’ю, куди мусили йти пішки майже 70 км. Там я будував залізницю. Треба було вивезти чотири кубометри глини, щоб заробити пиріжок.

Відтак знову відправили у Воркуту як політв’язня, перевели в інту. Там був дуже строгий режим. Нас водили червоноармійці під автоматами. При цьому треба було братися по чотири під руки. Хто не слухався - давали чотири дні карцеру. Таке сталося, зокрема, і зі мною.

У 1954 році мене звільнили. Але додому я не мав права повертися. Окрім того, видали не паспорт, а довідку. З нею мав двічі на місяць з’являтися до коменданта і підтверджувати, що перебуваю на Півночі.

В інті хотів влаштуватися на шахту, але не взяли. Пізніше відправили до радгоспу косити траву. Тут був начальник Бурудулін. Якраз у неділю привезли картоплю. Бурудулін наказав мені розвантажити картоплю і за це пообіцяв дати дозвіл виїхати додому. Але слова не дотримав. Я вирішив тікати. З собою мав лише чоботи і “тілогрійку”. Зайшов у тундру, а далі - в болота. Почав провалюватися. Набрав повні чоботи води. Мусив зупинитися й викрутити онучі. Озираюся довкола: куди піти? На щастя, побачив заводську трубу, на яку й пішов до інти. Там натрапив на знайомих хлопців, з якими наймався колоти дрова, щоб дали щось поїсти. Пізніше дозволили влаштуватися на роботу в шахті “відмітчиком” вагонів.

В інті я познайомився з Богданою Типаногою, яка була родом із Галича. Вона тут відбувала покарання за те, що була медсестрою в “Різуна” у Чорному Лісі. Коли “Різун” загинув у 1946 році, Богдана потрапила в полон і була засуджена на десять років таборів і п’ять років позбавлення прав. У 1955 році я з нею одружився, а через чотири роки у нас народився син Василь.

У 1960 р. ми повернулися до України. В Івано-Франківську мене довго не хотіли приписати. Довелося дати дві тисячі рублів, які я заробив на Півночі. Тут купив будинок і добудував його, де живу й донині. Довгий час як репресований не міг знайти постійної роботи. Нарешті влаштувався на меблевій фабриці. За рік до пенсії знову поїхав в інту. Там були знайомі хлопці, що раніше відбували покарання й залишилися жити на постійно. Вони допомогли влаштуватися на шахту підземним диспетчером. Заробивши грошей, повернувся додому.

Коли постала незалежна Україна і почали відновлювати правду про ОУН та УПА, я брав активну участь у громадсько-політичному житті. Разом з іншими ветеранами відвідував різні пам’ятні місця, пов’язані з національно-визвольною боротьбою українського народу 1940-1950-х років. Брав участь у перепохованнях загиблих вояків УПА в різних куточках України, був на батьківщині Степана Бандери в Старому Угринові, відвідав багато місць, пов’язаних з життям і діяльністю Романа Шухевича. Зокрема, був у музеях Білогорщі під Львовом, Княгиничів на Рогатинщині, експозиції яких розповідають про життєвий подвиг Головного командира Української Повстанської Армії “Тараса Чупринки” (Романа Шухевича). Зустрічався зі Славою Стецько, колишніми дивізійниками з діаспори. Це яскраво ілюструють фотографії під час численних поїздок із ветеранами ОУН та УПА.

Раніше мене часто запрошували на зустрічі з учнями навчальних закладів міста та до єзупільської школи. У своїх виступах я завжди наголошував: дотримуватися здорового способу життя - не пити, не курити, не вживати наркотиків, брати приклад з мене. Я вже маю 86 літ і почуваюся добре, бо не курю і не п’ю. Тобто не нищу своє здоров’я вживанням отрут.

Маю численні подяки від Всеукраїнського братства ОУН та УПА, ювілейні грамоти, а також нагороджений почесною відзнакою “Хрест звитяги”.

Автор: Михайло ТРОШКО, м. Івано-Франківськ