П'ятниця, 20 жовтня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Про свободу

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-03-01 10:30:56

Про свободу Господь Бог дав нам Україну. Ми самі її не здо­були, крови не пролили. Ніхто з людей нам її не дарував. То бу­ла воля Господня, ласка Божа. Обставини мусять описувати іс­торики. Але Україна постала, во­на є. Я переконаний, що інакше бути не могло.

Проте чи всім нам подобається нинішня Україна? Кого слід кар­тати, що вона не є такою, якою ми воліли б її бачити? Як стало­ся, що Україна не стала осідком достатньої кількості вільних лю­дей, що є неодмінною ознакою справді вільної держави?

Багато хто все ще боїться сво­боди. Хтось давно відзвичаєний від неї, хтось, навпаки, досі не призвичаєний. Більшість людей про свободу не думають. Бо ви­ховані в іншому світогляді.

Багато разів я чув з різних вуст, що ми, українці, є колосальни­ми індивідуалістами. Маєш свій хутір, маєш родину, землю, сад - власне, що ще потрібно, аби не думати про те, що за парка­ном, про тих, хто за парканом? Земля така багатюща, що добрий господар ладен самотужки роз­будувати щось на кшталт влас­ного самодостатнього світу. Це створювало хитку ілюзію свобо­ди для кожного й не примушува­ло змагатися за свободу для всіх. Мрії про волю не заважали кож­ному ставати невільником влас­ного клаптика землі.

Історики кажуть: українці по­ставали насамперед як рільники, тому їхня звичка до колективної співпраці є недостатньо природ­ною. Світ змінював обставини й характери, проте закладена тра­диція все одно давалася взнаки.

Після Другої світової війни я жив у таборах біженців на тери­торії Австрії. Дуже повчально було спостерігати, як поводилися українці, а як - литовці. Литовці вміли свої справи розв’язувати спільно, українцям це давалося тяжче. Звісно, вихідці з Литви, на відміну від нас, мали за пле­чима щонайменше 20 років не­залежності. Але чи тільки в тому була причина?

Часом ми добре працюємо гур­том. З історії відомо, що україн­ські військові формації в різ­ні часи були досить вправними. Проте, коли йдеться про життє­ві проблеми, нас напрочуд важ­ко переконати, що треба співпра­цювати. Життя призвичаїло меш­канців нашої землі боронитися, але не навчило спільно розбудо­вувати навколишній світ, коли загрози немає. Складно відчува­ти себе спільнотою, коли відсут­ній спільний ворог. То невже нам неодмінно треба ворогів, аби від­чути себе справжньою родиною, не роз’єднаною парканами осо­бистих прагнень, дрібних остра­хів та нісенітних забобонів?

Українців на певний час мо­же об’єднати шляхетна ідея, пре­красна мета, велика боротьба. Заради цього багато хто спромож­ний віддавати останнє, йти до в’язниці, ризикувати здоров’ям, жертвувати життям. Натомість речі не менш важливі, але зовні більш буденні, марудні, не в змо­зі пробудити таку ж пристрасть, такий же запал, таку ж схиль­ність до жертовності. Ми здатні боротися за чітко окреслену ге­роїчну мету, але нам не властиво налаштувати себе на копітку, що­денну спільну працю.

Наведу приклад із власного до­свіду: дуже легко розбудовувати парохію, особливо коли зводить­ся Храм Божий. Тою справою опікується ціла громада, кожна людина щиро намагається бути дотичною до здійснення мети. Та коли храм збудовано, то сти­мул зникає. Нащо зайво турбува­тися, як воно вже постало? Але ж життя парохії не припиняєть­ся відтоді, як Храм Божий зведе­но. Воно, власне, тільки почина­ється.

Який зв’язок я вбачаю між спільною працею та свободою? Дуже простий. Свобода не є сама в собі цінністю. Свобода - це об­ставина бути людиною. Свобода - це лишень право творити добро. Свобода не в тому, щоби робити що заманеться. Свобода - то змо­га служити людям. Чим більше людей усвідомлять таку свободу як природну потребу, тим більше добра вони здатні спільно ство­рити одне для одного, а отже, для цілої країни. Свобода є умовою, вона не є ціллю. Держава може почуватися вільною лише тоді, коли вона спирається на людей, які почуваються справді вільни­ми. Водночас тільки у вільній державі народ може почуватися свобідним. Ми спільно повинні збудувати державу, де вільна лю­дина має бути на першому місці. Повна свобода цілої України має складатися з частинок свободи кожного з нас.

Якби мене запитали, що озна­чає бути свобідним, я би не від­повів одразу, хоча вважаю себе вільною людиною. Але ж не по­чуваюся захищеним. Бо живу в країні, де завтра мене можуть за­арештувати. Або влаштувати ме­ні дорожньо-транспортну при­году, буцімто випадкову. Раптом хтось на високих щаблях влади подумає, що нижчепідписаний заважає владі, що він говорить дурниці, що псує людей? Раптом хтось вирішить, що варто такої людини позбутися? Бути віль­ним і наражатися через те на не­безпеку - доказ того, що живеш у країні, яка не є вільною.

Справжні велети духу спро­можні бути вільними і в невіль­ній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною лю­диною саме тому його смерть у неволі перетворилася на без­смертне утвердження справж­ньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважа­ти наш народ волелюбним. Але брак таких людей не давав змоги цілому народові стати вільним. Ми справедливо пишаємося ча­сами козацької держави, але над­то ідеалізуємо той період, який не був аж таким беззастереж­но світлим. Невільники-кріпаки ставали вільними козаками, тіка­ючи до свободи. Але вони її не втримали.

Ми час від часу отримували можливість ствердити свою не­залежність, але завше цю мож­ливість марнували. Напевно, не варто виправдовувати хиби тільки зовнішніми чинниками та несприятливими обставина­ми. Якби весь народ був справ­ді волелюбним, то чому він не підтримав вільного духом Івана Мазепу? Хіба в Україні на кож­ного Мазепу не знаходився свій Кочубей? Не варто боятися ста­вити неприємні запитання, не слід боятися шукати відповіді на них. Подібна властивість є озна­кою вільної людини.

Наш шлях до свободи виявився довшим, аніж мріялося декому, на те воля Господня. Зрештою, кожна зупинка на тому шляху - це Божа підказка, варто тільки навчитися тими підказками керу­ватися. Господь завжди випробо­вує тих, кого любить.

Знову пошлюся на пошире­ну думку - мовляв, українцям не властивий природний потяг до демократії. Буцім ми ладні підко­рюватися комусь, хто спромож­ний обдарувати нас добром, здат­ний зробити за нас нашу спільну роботу. Чи направду то є так?

Вочевидь, фахову відповідь на це запитання мають дати знавці - соціологи, історики, філософи. Та в Україні, певно, існує потяг до твердої руки, до мудрого дик­татора. Одвіку ми прагнули до­брого князя, гетьмана чи прези­дента, який узяв би на себе тя­гар всеохопної опіки, який робив би добро для нас за нас. Нам лег­ше, коли знаходиться вправний провідник, що вміє зорганізува­ти, розв’язати, настановити, на­вернути. Це з одного боку. З ін­шого - ми мріємо про ідеально­го очільника, тому далеко не ко­жен, хто на подібну місію пре­тендує, нас цілковито влаштовує. Суперечливість людської приро­ди: ми не користаємося правом розв’язувати проблеми власно­руч, але, зазвичай, відмовляємо в цьому праві іншому, допоки йо­го зверхність достеменно не до­ведена. Що це, як не наочний ви­яв внутрішньої несвободи?

Зрозуміла симпатія певної час­тини суспільства до опозиції: той, що при владі, не впорався, він не гідний, то, може, його на­ступник впорається із завданням? Світ Божий не є чорно-білим. Не всі, хто при владі, - чорти, але, й не всі, хто в опозиції, - янголи. Особисто я не бачу нині суттєвої різниці між ними. Опозиція поки що виглядає надто слабкою, аби відчувати до неї довіру. Є серед опозиціонерів достойні люди, але, на жаль, їх одиниці. Часто чуємо закид, що люди при владі - злодії. Здавалося б, що так. Але кожен має поставити собі запи­тання, а що він зробив, аби влада була іншою, а країна була віль­ною. В усіх смислах того слова: вільною від злодіїв, від бідності, від упереджень, від острахів, від легкодухості.

Ми стоїмо перед поважною проблемою. Мусимо зупинитися і добре подумати, що нам робити, окрім як нарікати. Позбувшись чинної влади, Україна не стане вільнішою.

Навіть мудрішим з провідни­ків складно встояти перед споку­сою всевладдя. Пастир може пе­ретворитися на фарисея, коли па­ства німа. Властолюбець не буде виховувати свободолюбних лю­дей. Він мудрий і досвідчений, він воліє думати за всіх. Він є по­чаток і кінець усього. Він може щиро втішатися тим, що він для них робить. Він може зажада­ти від людей вдячності, аби йо­му співали славу, а може робити свою справу безкорисливо. Але в кожному разі він, свідомо чи несвідомо, спокушає людей, по­збавляючи їх віри у власні сили. А зневірені люди не в змозі побу­дувати вільну державу. Мусимо сходитися, аби разом думати, як будувати країну, яку ми хочемо. А не покладатися на когось, хто її буцімто збудує за нас. Не збу­дує.

Влада боїться свободи в сер­цях набагато більше, ніж голо­дного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного - тільки вби­ти.

Невже потрібен тільки батіг? Чому задля згуртування необхід­ний або спільний ворог, або ба­тіг провідника? Нам іще нале­жить навчитися співпрацювати без примусу. Інколи свобода на­роджується як відсіч примусові, але побудувати свободу під при­мусом не можна.

Поважний дисидентський рух був відважною боротьбою «про­ти». Люди любили Україну, тер­піли за неї, змагалися за неї. Та що сталося, коли після повален­ня Радянського Союзу до влади прийшли люди, що потерпіли від радянського режиму? Сталася справжня людська трагедія. Багато хто з тих людей, направду гідних пошани за свою боротьбу, не витримав випробування. Одні не витримали випробування пра­цею, спричинивши своїми діями великий хаос. Інші не витрима­ли випробування владою і поча­ли наслідувати своїх пересліду­вачів, заходилися будувати собі палаци, захопилася різноманіт­ними вигодами. Люди, зіпсовані школою радянського життя, зде­більшого поранені духовно. То є гірка правда.

Ми не маємо усталеної тради­ції любові до свободи, тож муси­мо її творити разом просто зараз. Треба усвідомити: нам іще тіль­ки належить збудувати справ­жню, вільну Україну, підмур­ком якої слугуватимуть внутріш­ня свобода кожного та повага до свободи кожного. Свобода нам потрібна для того, аби ми наре­шті стали собою. Не тими, ким є нині, а ким покликані бути.

То є колосальним викликом. З Божою поміччю маємо впора­тися з тим. В Україні є достат­ньо людей, що не тільки почува­ються вільними, а й усвідомлю­ють необхідність побудови віль­ної країни. Треба лишень пере­ступити через власні лінощі, ост­рахи, легкодухість. Треба йти до людей, передовсім, до молоді, за­цікавлювати свободою, поясню­вати її переваги, переконувати не боятися свободи. Цьому, без­умовно, мають зарадити церква, школа та науковці. Я вважаю, що всі ми, кому не байдуже майбут­тя України, покликані розпочати велику кампанію, провідниками якої слугуватимуть люди, що ма­ють достатній суспільний авто­ритет. Мають бути взірці - ті, хто здатен власним життям довести, що таке бути вільним.

Нехай цих людей буде стіль­ки, скільки є. Нехай сотня, нехай навіть менше. Треба робити це просто зараз. Завтра буде більше. Не варто чекати доброї нагоди, ліпших обставин. Якщо шукати привід для зволікань, то кращі часи не настануть ніколи.

Не слід складати розлогі пла­ни, як хутко змінити одразу всю Україну. Слід змінювати лю­дей, повсякденно й наполегливо. Власним прикладом, переконли­вим словом. Не треба лякатися, що це триватиме довго. То полі­тики обіцяють облагодіяти всіх і негайно. А от пастир Божий до­рожить кожною спасенною ду­шею. Ми не змагаємося за міль­йони, ми боремося за кожну ду­шу. Кожний, хто ще вчора не ду­мав про те, нащо йому свобода, але замислився над тим сьогодні, є кроком до великої перемоги.

Не погоджуюся з тим, що ни­нішня молодь уже необоротно зіпсована байдужістю, інерт­ністю, індивідуалізмом, що їх отримала в спадок від попере­дніх поколінь. То не є правдою, молодь поранена, але вона жи­ва. Вона втомилася від штуч­ного, облудного, несправжньо­го, їй бракує щирого й правди­вого. Якщо знайдеться достат­ня кількість людей, чия віра в свободу виявиться справжньою і твердою, - віра ця неодмінно знайде відклик у серцях бага­тьох із тих, кому розбудовувати Україну майбутнього.

Джерело: Коломийські ВІСТИ