Понеділок, 21 серпня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Чи можна нині визначити суто чоловічі чи суто жіночі професії?

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-02-01 10:45:13

Чи можна нині визначити суто чоловічі чи суто жіночі професії? Чи можна нині визначити суто чоловічі чи суто жіночі професії? Важко, правда? Ми теж у цьому переконалися.

Сто дітей на місяць

Серед гінекологів їх завжди вистачало. Наприклад, в Івано-Франківську 40% акушерів-гінекологів — чоловіки.

Завідувач відділу патології вагітних обласного перинатального центру Олег Любінець присвятив цьому фаху понад 30 років. Вже й не злічити, скільки прийняв немовлят.

“Коли я працював у родильному залі, то щомісяця приймав до сотні дітей, — говорить лікар. — Багато жінок на мою честь називали своїх синочків. А зараз ті діти, яких я приймав, вже приходять народжувати своїх дітей. Поява дитини — велика радість не лише для родини, але й для лікаря. Коли після вдалих пологів малюк вже на грудях у матері — це таке щастя!”.

Олег Любінець каже, що трап­ляються й випадки, коли пацієнтка просить, аби її оглядала лише жінка. Але частіше таки просять їхні чоловіки.

Для пана Олега кожні нові пологи — це нові емоції. Найбільше їх після партнерських пологів, коли біля породіллі є її чоловік.

“Партнерські пологи позитивні як для жінки, так і для лікарів, — впевнений лікар. — Через біль жінки іноді можуть вести себе неадекватно. А поруч є рідні. І вони вже не так переживають. Чоловік і приголубить, і щось приємне скаже — жінка відчуває велику підтримку. А дивитися на них після народження дитини — велика приємність. Рідко який чоловік не заплаче, бо це відчуття — неймовірне”.

Перукар-екстремал

А от перукар — більше жіночий фах. Хоча нині у Франківську працюють з десяток чоловіків-перукарів, і в них нема відбою від клієнток.

Дмитро Пазюк вже 14 років робить зачіски. Коли починав, у місті було лише двоє чоловіків-перукарів.

“За фахом я інженер-технолог, — розповідає Дмитро. — Та коли був на виробничій практиці, моєму однокурснику відірвало пальця. І я вирішив, що в цій професії працювати не буду. От, з перукарством мене “лихий і поплутав”. Всього вчився біля крісла майстра”.

Дмитро й досі пам’ятає свою першу клієнтку та її переляк, коли та сіла до нього в крісло. Від неї й отримав перші чайові. Ті дві гривні тримає вдома, в рамочці. Потім вона прийшла знову.

“Серед моїх клієнтів мало чоловіків, бо не люблю їх стригти, — говорить Дмитро Пазюк. — Хіба друзів чи постійних клієнтів. Чоловіки не пунктуальні та капризні. А жінки — просто чудо. Завжди мені довіряють. Буває, засинають у кріслі, а я фантазую як хочу. Переваг у чоловіків-перукарів більше, бо я можу жартувати, розказувати анекдоти, і клієнтки їх сприймають. А жінка-перукар мусить бути стриманішою”.

Робота йому іноді набридала, і Дмитро брав творчі відпустки. Одна тривала вісім місяців, які він провів у Китаї. Вивчив мову, працював перекладачем з китайської, англійської. Потім знов повернувся додому.

У вільний час Дмитро багато читає, особливо психологічних книжок, бо не рідко у перукарському кріслі жінки діляться проблемами: чоловіки, розлучення, кредити. “І не завжди промовчиш, бо від тебе чекають якоїсь відповіді, — каже перукар. — Ці розмови накопичують якийсь негатив, від якого рятуюся екстримом: лижі, рафтинг, походи в гори, велоспорт”.

Вусатий нянь

Вихователь дитячого садочка — це вже суто жіноче. Але ж ні! Приватний садочок “Зернятко”, дуже непоганий дошкільний заклад із купою відзнак і нагород, має ще одну особливість. Тут працює єдиний чоловік-вихователь на всю Західну Україну — Віктор Кібірєв.

Після закінчення вишу чоловіка зі спеціальністю “вихователь у дошкільних закладах” навіть не хотіли брати на роботу. Дивилися з осторогою. Вдалося влаштуватись лише інструктором з фізкультури у школі-садочку №8.

“Там я зрозумів, що робота з дітьми — це моє, — каже Вік­тор. — Це мені прищепила моя перша вчителька, з якою й досі спілкуюся, раджуся. Потім збільшилась моя родина, і треба було їх забезпечувати. Сім років провів у торгівлі. Робота з ранку до ночі, постійні звіти. На сина часу не вистачало. Одного вечора він поставив мені голову на коліна і запитав: “Тату, коли ти, нареш­ті, почитаєш мені казочку?”. Я зрозумів, що роблю щось не те. Через деякий час запропонували роботу в “Зернятку”, за що я дуже вдячний”.

У колектив чоловіка-вихователя прийняли майже одразу. Звісно, спершу дивувалися, але швидко звикли. “Дивувалися і батьки, — посміхається Віктор. — Та я сам, як батько, також би так реагував, але мушу подякувати їм за розуміння та довіру. Діти звикали, перевіряли мене, завалювали запитаннями. Пам’ятаю, як перший раз прийшов, то у мене трусилися коліна. По їхніх очках та усмішках я побачив, що у нас вийде добра співпраця”.

Так і є. Зараз у Віктора Кібірєва, окрім своїх двох дітей, ще й ціла група — 33 малюки. Каже, що сприймають його як другого тата і дуже люблять, коли він читає їм казки.

“Я різними голосами зображаю кожного персонажа, — говорить вихователь. — Їм це дуже подобається. Стараюся робити так, аби у них спрацювала уява. Також любимо рухливі ігри. Я ніколи не соромлюся також бути дитиною. Звісно, не забуваю, що я педагог. Треба бути не над дітьми, а поряд з ними. Вони це дуже відчувають”.

За словами Віктора, щоразу кумедно спостерігати за обличчями перехожих, коли він виходить на вулицю з групою.

“Робота дуже легка, якщо до дітей ставитися з любов’ю, як до своїх, — каже Віктор. — Саме її не вистачає нашим дітям. Треба прислухатися до своєї дитини — вона все підкаже. Розвивати її здібності, читати казки, гратися. Не треба шкодувати часу. Отримаєте масу позитиву”.