Понеділок, 24 липня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Дресировані українці

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2013-01-17 14:30:52

Дресировані українці Щось забагато було в оточенні українського Президента наших знайомих — у Гуманітарній раді, Шевченківському комітеті, прес-службі…. Їй-бо, за Ющенка такого не було. Звичайно, то не близькі друзі, але багато кому з них ми не гребували потиснути руку.

Але навіщо всі вони Януковичу? Чому кадровики Банкової за перевіреним рецептом не укомплектували ті органи за рахунок донецьких? Відповідь на це запитання підказала цитата з листа Дзержинського власному заступникові — Ксенофонтову: “Величезна завада в боротьбі — відсутність чекістів-українців”. На неї ми натрапили випадково, читаючи біографію Махна. і найбільше в ній вразила дата — червень 1920 року. Що, тоді й справді не було українських чекістів?

Звичайно, ми розуміємо, що йдеться не про повну відсутність українців — “по паспорту”, а скоріше про жорсткий дефіцит чекістів серед місцевих жителів. Це теж видається дивним, проте підстав не вірити керівникові ВЧК немає. Тому це доконаний факт. і він подає новий погляд на історію минулих та хроніку поточної окупації України.

Як відомо, саме в 20-му році українські повстанці дуже успішно тримали фронт проти більшовиків навіть попри те, що на тих цілодобово працювали тульські зброярі, а українці обходилися хіба що здобутими в боях трофеями. і, здається, корінь цього успіху саме в словах тієї цитати.

А й справді. Військові окупаційні хвилі котилися потужно і безжально, але карателі йшли далі, а випалена і розстріляна Україна піднімалася знову. Саме в такий спосіб боролися найбільш успішні повстанці Холодноярської республіки та армії Нестора Махна.

Наступну спробу всеукраїнського повстання було придушено голодом у 33-му. Тоді вже чекістів-українців було доста, і саме це гарантувало успіх карателям. Тому коли в 44-му постало питання упокорення нових українських земель, цей рецепт було відразу ж застосовано. “істрєбітельниє отряди”, прозвані в народі “стрибками”, стали наріжним каменем чергового етапу окупації — нащадки Дзержинського вміли робити висновки з власних помилок.

Але зверніть увагу: вслід за військовим упокоренням незмінно йшло упокорення культурне. “Поступившись принципами” і дозволивши розквіт національної культури у 20-ті, вже на початку 30-х більшовики ретельно перетворили українське відродження на розстріляне. У 40-ві ж услід за озброєними “стрибками” в ідеологічний бій кинули й “стрибків” гуманітарних.

Звичайно, не всі “ланцюгові” інтелігенти мали шанс стати вишнями і галанами — хтось через брак агресії, хтось — через совість. Та роботу знаходили всім. Не вмієш проклинати ворогів — прославляй вождів. Ну а якщо з прославлянням не надто виходить, тоді просто легітимізуй. Усім своїм виглядом і творами удавай перед очі влади покірність народу, а в очах народу підтверджуй “рідність” влади. Ну і, звичайно, її справедливість і всемогутність.

Історик Олександр Палій у своїй “історії України” зауважив, що окупаційний режим завжди встановлювали руками самих колонізованих народів. Додамо, що ідеологічним авангардом виступали у цій справі ретельно обрані і добре видресирувані діячі місцевої культури.

Тепер, підкріпившись авторитетом “залізного Фелікса”, спробуймо проаналізувати сучасну хвилю окупації. Пам’ятаєте, у 2004-му в оточенні Януковича було троє публічно україномовних — політик, журналістка й архітектор. Результат ви пам’ятаєте також.

Що ж, тепер мізансцена виглядає зовсім інакше. Президент оточений легіоном дресированих україномовних. Подивіться хоч би записи недавніх засідань його Гуманітарної ради. Всі вони вміють натхненно вихваляти і публічно сподіватися на світле майбутнє. Ні, вершин радянського “дуполизтва” ще не досягнуто, але, без сумніву, нові дзвінкі імена обов’язково появляться.

Функції новітніх “стрибків” — ті самі. Вихваляти й легітимізувати. Та й нагорода та сама — 30 срібняків у всіх сенсах цього історичного образу. Але якщо хтось думає, що у Президента дарма витрачають гроші на дресированих аборигенів, то мусимо категорично заперечити. В інформаційну чи то постінформаційну добу саме цей “фронт” стає головним, далеко випереджаючи військово-каральний напрям. Дресировані україномовні культурні діячі — перевірений шлях легітимізації будь-якої, а особливо — окупаційної влади. (Попередня влада теж, до речі, використовувала цей простий прийом, просто тоді контраст не так впадав в око).

Зверніть увагу, що серед дресированих найбільше україномовних з такої породи, яка, почувши під час українського ефіру російську мову, тут-таки радикально міняє лінгвістичну орієнтацію. Проте авторитет цього різновиду теж не аж який високий, навіть якщо вони на перервах старанно танцюють дикі танці. Принципово україномовні ціняться значно вище.

Звичайно, закликати всю інтелігенцію йти у підпілля і відмовлятися від спроб впливу на державну політику не можна. Проте кожен, хто сідає грати з шулером, має розуміти, що в супротивника специфічний погляд на правила. Так само це має усвідомити і той, хто береться співпрацювати з владою. Пам’ятаєте минулий сезон “Україна має талант”, коли за рішенням журі замість бандури до фіналу шоу вийшла балалайка? Та ще й з низькопробним попурі на теми совєтських пісень? Це при тому, що глядацьке голосування дозволяло реалізувати і менш ганебний сценарій.

Свого часу при Ющенкові членом Гуманітарної ради була Ліна Костенко. З нею у 2007 році спробували зробити “фокус” — “протягти” голосуванням рішення, з яким вона не була згодна. і чим усе закінчилося? Ліна Василівна прямо під час засідання написала заяву і вийшла зі складу цього органу. Бо в культурі не буває демократичного централізму. Кожне рішення ухвалює не безлика більшість, а конкретні особистості з конкретною репутацією. і саме від таких рішень ця сама репутація і залежить.

Кожен із тих, кого влада запрошує до співпраці, має знайти в собі мужність, коли буде треба, гримнути дверима. Кожен мусить бути готовим втратити не тільки посаду, а й дещо більше. Бо інакше і не помітить, як буде носити “апорт” і подавати “голос”, коли скажуть.

Чи наважиться хтось зі складу сучасного українського владного “кордебалету” на такий різкий крок? Сумніваємося. Поки що бачимо, як Шевченківський комітет, і оком не моргнувши, дозволив витерти об себе ноги і проігнорувати в указі Президента власне рішення щодо Шкляра. Другим номером було колективне підлизування на Гуманітарній раді…

Цікаво, а якщо організувати тоталізатор з питання: піде хтось з “привладних” українців у відставку на знак ідеологічної незгоди чи ні? Які коефіцієнти даватимуть тоді букмекери? і чи знайдеться в Україні хоча б одна людина, яка поставить гроші на “так”? На жаль, така сама ситуація спостерігається і на регіональних рівнях. Як приклад — ігнорування івано-франківською міською владою рішення громадськості щодо встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку в центрі міста й повна апатія з цього приводу правоцентристських партій і українців при владі.

Автор: Євген РОМАНИШИН