П'ятниця, 22 вересня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

З вірою по таборах

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2012-12-21 11:30:30

Щонеділі та суботи, у мороз чи сонце, у невеличкій каплиці посеред Меморіального скверу завжди йде відправа. Там за кращу долю України молиться отець Василь Шешурак. Цей священик свого часу відсидів у таборах Воркути разом із вищим духовенством УГКЦ. Там серед баракових нар його вчили богословських наук.

Коло млина — яворина

На свої 86 років отець Василь — дуже активний і рухливий чоловік. Застати його вдома просто неможливо. Він постійно у роз’їздах по селах, відправляє по каплицях міста, викладає у семінарії, відвідує всі патріотичні заходи, а ще є капеланом воїнів ОУН-УПА.
 
У телефонній розмові отець Василь дуже лаконічний і точний. Перепитав адресу, каже: “Я вас сам знайду, по місті бігаю, то й до вас забіжу”. Прийшов. Невеличкий, сухенький, сивий. “Вибачайте, буду довго роздягатися, бо кожухів на себе понатягав, — говорить священик і складає одяг на крісло. — Зараз маю йти на відправу до каплички, а там дуже холодно, то й позаперізувався. Маю обігрівач, але кажу, аби люди коло нього ставали”.

Цей світлий чоловік мав нелегку долю, розказати йому є про що. Родом із села Пшеничники Тисменицького району. Наука давалася добре — поступив в українську гімназію. Німецьку мову та історію йому викладав син Івана Франка — Тарас, який був і одним з організаторів пластунських загонів серед гімназистів. Туди вступив і Василь.

“Ми разом їздили у гори, — пригадує він. — За вогнищем Тарас розповідав нам про бої стрільців з москалями, ми співали патріотичних пісень. Як верталися до Станіслава, виходили з поїзда, всі у коротеньких штанцях, ставали в ряд по троє і як заспіваємо: “Коло млина — яворина…”. І так до самої гімназії. То було за німців, то вони як нас бачили — віддавали честь”.

Катували, відливали…

Коли у 1946 році прийшли совіти, ці походи припинилися. “Якось на вулиці зустрів Тараса Франка, — пригадує отець Василь. — Він мене впізнав, привітався і тихо сказав, аби я нікому не говорив, який предмет він викладав”.

Батько Василя воював у Січових Стрільцях, а старший брат був священиком. І сам Василь ще малим теж хотів стати священиком. Бувало, з гімназії бігав на вулицю Глухівського (тепер Чорновола) прислуговувати у монастирі. Також допомагав повстанцям — передавав інформацію. За що і був арештований у 1948 році.

“Здав мене товариш, з яким ми вчились у гімназії, — говорить священик. — Коли арештували, то дуже катували. Знали, що я багато відаю. А я тоді мав зв’язки не з простими повстанцями, а з командирами”.

Катували, відливали, потім знов катували, аби зізнався і підписав так звану “25ку”. Мовчав. Півроку у станіславській тюрмі, потім два місяці у львівській, а там етапом, у товарняках до Воркути — на 10 років.

Отців захищали “блатні”

Перший табір — шахта № 2, де худого, як глисту, Василя відправили працювати на кухню, а звідти й на саму шахту. Священик каже, що то було найстрашніше місце — щодня когось вбивало. Відмовився — карцери. Далі перевели на шахту № 6, яка була для нього не такою страшною, бо зустрів там багато добрих людей і земляків.
 
“Коли йшов новий етап, все дивилися, чи нема когось зі знайомих, — зітхає отець Василь. — Раз впізнав одного священика, що правив на Майзлях, — Йосифа Даниловича. Той і мене впізнав. Потім, коли ми повернулися додому, все казав, що були разом “на курорті”.

Серед каторжан були люди з різних куточків світу: німецькі офіцери, китайські, японські шпигуни, литовці, українці. Було там і багато священиків. За словами отця Шешурака, їх посадили за те, що не підписалися на так званому Синоді у Львові і продовжували правити у підпіллі.

“Отець Данилович розказував, що на нього не раз чатували, але все вдавалося втекти, — розповідає отець Василь. — Одного разу довелося навіть у жінку переодягнутися, але все одно засудили. У бараці він мав свою тумбочку, де ховав хрестик. Там серед нар і відправляв Службу Божу. Не можна було, нарядчики хотіли розігнати, але “блатні” не давали. Хоч якими би головорізами не були, завжди захищали. Кричали: “Не тронь, он дело делает”.

Ще через два роки отця Василя перевели на шахту № 9‑10. Там було близько 4‑6 тисяч каторжан. Голод, холод, два рази на рік можливість відписати листа. “Щодня з шахти вивозили тіла людей. Спершу через ворота шахти, далі табору, а потім через так звані ворота “на волю”, але яка там воля? — дуже стримано говорить священик. — На перших воротах охоронець з великим молотом бив кожного в голову. А десь була й жива людина. Слідом йшов другий і проколював списом груди. Тіла вивозили в тундру. Влітку, на береги ріки вимивало море людських кісток”.

Тихо не сидів

За словами отця Василя, на шахту № 9-10 перевели всіх національно свідомих людей, яких мали розстрілювати. “Там сидів владика Василь Величковський, владика Йосафат Федорик, — згадує він. — Я та ще троє хлопців двічі на тиждень ходили у барак до Федорика на науку. Він знав багато мов. Учив нас латини, грецької та богословських наук. Десь і нині маю той зошит, який зшивав з різних паперів”.

Шешурак багато спілкувався з отцем Василем Величковським, бо разом були у бараці. “Величковський робив підпільний самвидав, який передавали з барака в барак, — розповідає отець Василь. — Він вмів розрадити людей. За той самвидав його кинули в шахту, але наші хлопці не дали його у ті завали. Він робив дверовим на вентиляції. Там я у нього і сповідався”.

Через 12 років, у 1957-му, Василя звільнили. На дорогу скидалися цілим бараком. Але не менші негаразди чекали вдома — нові порядки, ніхто не хотів приписувати хлопчину зі статтею “ворог народу”. Але завжди знайдуться хороші люди. Приписався, знайшов роботу у станіславському ательє, одружився. Попри пережите, не сидів тихо, а продовжував їздити зі священиками по селах на відправи.

“Аж 1990 року владика Павло Василик висвятив мене у священики, — говорить отець Василь. — Правив, де була можливість. У Гончарівці, за селом, був польський костьол, у якому хімію зберігали, то ми разом із кількома жінками те виносили, мили, білили. Потім їздив по селах над Дністром. Навіть після виходу з підпілля було нелегко, бо парафії воювали. Зараз усі нарозумилися. Хоч я перетерпів великі муки за Україну, Церкву, я не каюся. Якби довелося пережити знов — робив би те саме, був би таким же, бо так мене вчили батько”.

Навіть, коли в каплиці немає нікого із прихожан, отець Василь відправляє повну Службу Божу. У своїх молитвах завжди згадує Україну, просить у Бога для неї кращої долі.