Неділя, 25 червня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Один із прикарпатців ґрунтовно підготувався до сумнозвісного кінця світу

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2012-12-20 13:45:47

Один із прикарпатців ґрунтовно підготувався до сумнозвісного кінця світу Один із прикарпатців настільки ґрунтовно підготувався до сумнозвісного кінця світу, що може разом із родиною та маржиною ізольовано прожити у власному укритті понад півроку.

Мабуть, ті гуморні індіанці майя і не підозрювали, в яку халепу може втрапити інформаційно забембане людство через їхні пустощі з календарем. Бо далеко не всі сьогодні здатні жартувати на цю тему. В італійських храмах небачені черги на сповідь. Американці продають спеціальні набори для виживання: темні окуляри, респіратор, вітаміни тощо (15 доларів). У Китаї за розмови про кінець світу вже заарештовують. Недалеко втекла і Україна. Наші, хоч і посміхаються, але потрохи скуповують свічки, горілку, навіть воду консервують. Може це випадково, але тернопільські рятувальники недавно почали ревізію бомбосховищ…

Хто продав?

Машиною туди не доїхати – сніги. До присілка Розводи (село Оленів, Верховинський район), де мешкає Іван Яремчук, довелося йти пішки. Місцеві мешканці про нього знають добре. “Йдіть прямо селом, біля каплички направо, а там побачите стару жовту хату, може, Іван зараз удома, – каже червонощока з морозу жінка. – Тільки заходьте обережніше – у них кавказька вівчарка, назвали Москалем. Вони її часто б’ють і майже не годують. То щось страшне, а не пес”.

Знайшли. Хата справді жовта і справді стара, ще, певно, за Австрії будували. Парканчик зовсім невисокий, трухлявенький. Собаки не видно, певно, десь ховається та виглядає смачних гостей. Але не все так погано – у дворі жваво порається міцненький дядько.

“О, хто ж це вам мене продав? – дивується чоловік. – Ну, якщо вже приїхали, то заходьте до хати. Ні, пса не бійтеся. То вам по селу про мене набрехали? Я його нині закрив, ідіть спокійно”.

Хата як хата, звичайна гуцульська. Стайня, господарка, охайний двір. Іван усе готовий показати, а щодо того бункеру – зась. От, поговорити – без проблем, тож довелося перед екскурсією вислухати історію чи не всієї його родини.

Цікаво пишуть

Іванові Яремчуку – 46 років, тут народився, вчився, женився, але потім купу років провів на заробітках. У школі вчився добре, та до вишу не пішов – а навіщо? Спершу допомагав у селі на пилорамі, потім по півроку літав до Сибіру, підробляв на бурових. Нарешті, надокучила йому Росія, а тут і кум Василь до Іспанії покликав.

“Я працював там на будові, прямо біля моря, а воно там синє-синє, пісок, сонце – казка, – замріяно посміхається чоловік. – Всюди так чисто, що можна просто босим вулицями ходити, ноги зовсім не забруднюються. Хазяїн у нас був добрий, гроші платив вчасно, правда, до легалізації в мене так і не дійшло. Не встиг”.

Коли у 2008 році почалася світова фінансова криза, Івана з кумом депортували – за перевищення зарплати, мовляв, заробляли вони забагато. З того часу – вдома, у Розводах.

А як же ж бункер? “Та заходжу одного разу до хати, а там дружина з сусідкою щось про кінець світу теревенять, – сміється Іван. – Послухав, подумав, потім попросив сина в селі з інтернету всякого-різного про це накачати та роздрукувати. Начитався. Ціка-а-а-аво пишуть. А раптом, думаю, правда?”.

З того часу чоловік і захопився ідеєю збудувати власне чи то сховище, чи то укриття. Починав з малого – знайшов місце десь за кілометр від дому з невеликим джерельцем. Щовечора вони з сином ходили туди копати велику яму. Потім зробили два накати із грубого дерева, зверху поклали бетонні плити (Іван тоді на місцевому бетонному заводі працював, тож проблем із цим не було), усі стики позаливали будівельною пінкою. Вийшов справжній бункер, і то великий, надійний. Важкі двері привіз з Івано-Франківська, каже, вночі здерли з бомбосховища.

До того часу про Івана в селі майже не говорили – не було особливого приводу. А як дізналися про бункер, то вже й не замовкали. Довелось і хлопчаків від тої будови відганяти, і чоловікам пояснювати, і від жінок відбиватися. Але справився.

Переживемо, а там подивимось

Через дві години то веселої, то важкої розмови “Репортеру” таки вдалося вмовити Івана на екскурсію до бункера. Ліземо снігами. Десь за півгодини Яремчук зупиняється під невисоким горбом і якось дивно поводить рукою в повітрі – тут. Нічого не видно. Іван посміхається, підходить до невеликого деревця, легко піднімає його зі снігу, щось натискає рукою. І раптом серед білого поля розкривається доволі велика діра – справжні двері.

“Прошу, тільки спершу треба трохи пригнути голови, щоб не вдаритися, – каже чоловік і залазить першим. – Зараз я увімкну світло і все буде, як в Іспанії, лише без моря”.

Фотографувати всередині Іван заборонив.

За дверима сходи, за ними видно ще одні двері. Ґазда робить щось унизу, попереду вмикається світло. Йдемо далі.

Отакої – та то цілий палац, бомбосховище, командний пункт! З невеличкого джерельця Іван зробив майже сучасний водопровід, вивів каналізацію. Є дизель, запас солярки, акумулятори. Потужна вентиляція. Стіни бункера обшиті турецькою вагонкою – для краси. Частину меблів поприносили з хати, частину докупили. На кухні є весь потрібний посуд, електрична пічка, мік­рохвильовка, кавоварка, все. Є звичайна пічка на дровах і величезний запас дров. Про харчі вже можна й не казати – за словами самого господаря цією супер-криївки, він з дружиною, двома батьками та двома дітьми спокійно зможе прохарчуватися тут протягом півроку, поки, вибачте за тавтологію, не закінчиться кінець світу. Туалет, душова кабіна. У бункері є навіть невелика стайня, бо куди ж гуцулу без корови?

“Оце все моє господарство, – Іван широко розводить руками і не менш широко посміхається. – Ви собі не уявляєте, скільки то було роботи, грошей. Але тепер ми можемо пережити тут і кінець світу, і кризу – та будь-що. А потім вийдемо на світ і подивимось, хто залишиться та в якому вигляді”.

На випадок “позаштатних ситуацій” є в Яремчука і зброя – карабін, дві мисливських рушниці. Нічого він не боїться. Єдина проблема – телевізор. Він у бункері також є, але Іван побоюється, що кінець світу може спричинити колапс телевізії. Каже, а раптом якісь хвилі за якісь ефіри позападають, тоді жодної програми не побачиш, проблема…

До речі, в разі чого в його бункері вистачить місця ще на 10‑20 осіб. Але брати він буде не всіх. Перевага надається симпатичним не хворим дівчатам і здоровим патріотичним хлопцям. Пенсіонерів, комуністів і членів Партії регіонів Іван обіцяє відганяти пострілами з карабіна.

Учені мовчать

До речі, з приводу кінця світу раптом замовкли навіть найвідоміші науковці. Так, головний британський учений Джон Сміт, почесний академік Темзівсько-Шервудської Академії наук на недавній прес-конференції вирішив уникнути прямої відповіді.

“На сьогодні ми нічого не можемо сказати ні про календар майя, ні про кінець світу, – говорить Сміт. – Якщо кінець світу станеться, тоді ми проведемо ретельні дослідження, визначимо причини й наслідки та зможемо сказати точно”.

Цікаво, через скільки років хтось із тамтешніх науковців чи журналістів робитиме висновки за цією статтею?