Понеділок, 20 листопада, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Вилікуватися від раку мешканці Прикарпаття допомогла… віра у Бога

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2012-12-17 11:30:18

Вилікуватися від раку мешканці Прикарпаття допомогла… віра у Бога 59-річна Галина Бритвак із села Замулинці Коломийського району, що на Івано-Франківщині, через страшну онкологічну хворобу навчилася жити по-новому й вірою перемогла недугу. Про своє нове життя жінка пиши вірші та книги з оздоровлення.

Із миловидою молодичкою зустрічаємося біля коломийської ратуші. Годинник вибиває час. Пані Галина замріяно піднімає голову та каже, що отак їй вибивало колись останні хвилини. Проте жити хотілося так, що страшний вирок діагнозу, непорозуміння в родині, страх та відчай стали нічим в порівнянні з життям. І вона його отримала. Як другий шанс. Як подарунок Бога. Отримала, аби жити по-новому, аби неначе знову народитися та дякувати за кожну прожиту хвилину.

Доля ще з дитинства не була прихильною до Галини. У 14 років дівчинка залишилася напівсиротою — померла мама. Батько Галини одружився вдруге та поїхав у російський Воронеж. Там зараз він і живе. У сусідній державі — й троє братів Галини. Двоє з них від шлюбу її батька з мачухою. Один — рідний.

— Я навіть не одразу усвідомила біль втрати, — каже, опустивши очі, Галина Бритвак. — Лише у 16 це зрозуміла — коли почала ставати юнкою, і так потрібна була мені порада. Тоді я написала свій перший вірш та присвятила покійній, на жаль, матері.

Змалечку Галина цікавилася математикою. Проте, доля знову внесла свої корективи у життя. Дівчина стала філологом. Вчителька помітила, що коли Галина розповідає, як розв’язувати задачу, то її мова настільки багата й поетична, що інші просто заслуховуються. Життєва дорога Галини пролягла через коломийське педагогічне училище та чернівецький університет. Далі зустріла чоловіка Василя, який став для неї батьком, братом, коханим. Народження доньки Наталії та сина Андрія, улюблена робота заспокоїли душу, загоїли рани.

Нещастя трапилося у грудні 1989-ого. Тоді на ліву руку пані Галини впала важка гілка. Здавалося б, нічого особливого. Та рука боліла.

— Від сильного удару м’яз відірвався від кістки, — продовжує розповідь жінка. —Пізніше я дізналася, що якби одразу, незважаючи на сильний біль, розмасажувала руку, то ніяких новоутворень не виникло б. Та й хвороби могло б і не бути. Але на той час до руки навіть доторкнутися було неможливо.

Через два тижні біль минув, але з’явилася пухлина розміром зі сливу. Жінка звернулася до лікарів. Ті одразу відправили її до Івано-Франківськ, де місцеві медики, бачачи, що у жінки погані справи, не наважилися робити операцію. 37-річну Галину перенаправили до столиці.

У київському науково-дослідному інституті онкології і радіології їй поставили складний остаточний діагноз: «агресивний фібромокістоз, саркоматозний варіант». Ця форма хвороби трапляється раз на тисячу випадків. Лікарі розуміли, що навіть молодий та здоровий організм Галини може не витримати. Проте, нічого їй не казали.

— Із дивних уважних поглядів медиків я зрозуміла, що мої справи — кепські, — каже Галина Бритвак. — Але про те, що я покину цей світ, думки не було.

А далі — білі стіни палат, великі дози опромінення, сміх крізь сльози, молитви та неймовірне бажання жити. Усе змішалося, неначе в калейдоскопі. Жінка перенесла операцію. Через рік хвороба повернулася. А наступного року — знову рецидив. Під час останньої операції їй здавалося, що на великій швидкості летить до світла. Але… не долітає. Прокидалася від болю та усвідомлення, що ще живе. Інші б після трьох оперативних втручань панікували, прощалися з життям. Але лише не Галина.

— Моя весела вдача, вміння піджартовувати над собою та іншими давали наснаги до життя мені та іншим, — зізнається жінка. — У кожній лікарняній ситуації я знаходила частку веселощів. Жартувала з лікарями, підтримувала сусідок по палаті. І, хоча на очі часом наверталися сльози, я гасила їх сміхом.

Уже ніхто не думав, що Галина буде жити. Рідні давилися мовчанням. У родині почалися проблеми. Хвору жінку покинув чоловік. А вона — усміхалася, жартувала й вірила. А вже від четвертої операції відмовилися самі лікарі та відправили Галину додому. Всі розуміли: помирати.

— Я розумію тепер, що нічого випадкового не буває. Ця хвороба була дана мені, як вихід із тієї ситуації, у яку я потрапила. Кожна ситуація повинна бути прийнятою. Допоки ми її не приймаємо, вона буде повторюватися. А Господь хоче, аби ми засвоїли урок. Я не приймала свою хворобу, не хотіла змінювати життя. І в черговий раз отримувала рецидиви. На той час я не любила свою роботу. Колись я викладала російську мову та літературу. Згодом мусила взятися за зарубіжну. А це мені не подобалося. Проте, покинути просто так вчителювання було неможливим та й дивним. А ось хвороба мене звільнила від цього. Як звільнила від зневіри, страху, образи на весь світ. Я пішла на пенсію та почала писати. І в цьому знайшла своє щастя, — розуміє пані Галина.

Навернулася жінка й до Бога. Адже колись, у радянські часи, всі були атеїстами. І Галина — не виняток. До церкви пішла разом із подругою.

— Спочатку було мені там незвично, а потім сльози самі стали литися потічками по лиці, — пригадує пані Бритвак. — Згодом багато молилася, читала духовну літературу, відвідувала монастирі й святі місця.

Одного разу пані Галина була в була в монастирі в Сторожинецькому районі, що на Буковині. Там їй порадили читати псалми при запалених освячених свічках. Вдома жінка так і зробила. Раптом поруч з нею щось гучно грюкнуло. Галина не обернулася, а продовжувала молитися. Другий раз гуркіт був уже за хатою, а втретє удар чувся десь далеко. Знесилена жінка заснула після молитви. А вранці прокинулася іншою, внутрішньо заспокоїлася. Зникло все зло, гнів, образи, заздрість. Навколо неї з’явилося СВІТЛО, в якому вона купалася та розкошувала. Галина зрозуміла, що відтепер радітиме кожному прожитому дню.

Аби зберегти гнучкість та дієздатність прооперованої руки, жінка почала робити різні вправи, вишивати та працювати сапкою на городі. Через рік поїхала на консультацію до столичної лікарні. Там на неї… не чекали. На те, що жінка виживе, ніхто не сподівався. А професор, який робив їй операції, ледь не відсахнувся, нібито гість з того світу стояв на порозі. Але ще більше здивувалися медичні світила, коли після рентгену жодного рецидиву ніхто не виявив. Пухлина зникла. Лікарі не повірили. Просвітлення зробили ще два рази, в двох проекціях. Результат підтвердився. Усе — добре. Почали Галину розпитувати, що ж вона таке робила, а та у відповідь усміхалася та казала, що лікувалася у Професора над професорами.

Нині жінка навіть відмовилася від групи інвалідності. Вона — сучасна щаслива мати й бабуся. Має четверо онуків. Найстаршій онучці Жанні 21рік. Вона — психолог, а наймолодшому онуку Василькові — чотири місяці. Є ще трирічний Славчик та 10-річна Каріна. Втіху Галина знаходить у найпростіших речах — дивиться на цвіт дерев, фотографує тварин, доглядає пікінеса та пише книги. А ще дуже мріє про комп’ютер, аби навчитися працювати в Інтернеті, спілкуватися з цілим світом та підтримувати духовно тих, хто у відчаї, хворих, які потребують поради.

Принципи щасливого життя Галини Бритвак

Кожен з нас — неповторний, кожен є частинкою, клітиною єдиного організму, який називається Всесвітом. І як тільки одна клітина організму не виконує свою функцію, реагує ввесь організм. Коли ми починаємо протестувати, осуджувати, виявляти свою гординю, показувати зверхність, нам дається хвороба, перша ознака того, що робимо щось не так, що треба змінити себе, свій спосіб життя. Ми бажаємо досягти всіх земних благ. І чим більше захочемо їх мати, тим менше отримаємо. Тому що головна мета — накопичення любові в душі кожної людини.

Ми повинні пам’ятати, що немає між нами ні гірших, ні ліпших. Ніхто не вартує більше, ніж кожен зокрема. Перед Богом всі ми єдині: і ті, що живуть в казкових котеджах та їздять на “мерседесах”, і ті, що просять на вулиці милостиню.

Тільки глибока віра і щира молитва дають нам сили. Молитва — це розмова з Богом. Всі ми — грішні, і лише через молитву, покаяння приходить очищення душі, її навернення до Бога. Господь — терпеливий, Він чекає на кожного грішника, кожного хоче врятувати. Ми звертаємось за допомогою до друзів, знайомих, наперед знаючи, хто і чим нам може допомогти. Чому ж забуваємо, що в житті нічого не стається випадково, що все є тільки наслідком наших поганих думок, вчинків?

Чим агресивніше ми будемо ставитися до своїх ворогів, тим більше будемо страждати. Якщо ж без злоби в душі відпустимо все на Божу волю, несподівано проблема вирішиться без ускладнень. Якщо, наприклад, хтось образив вас, вилаяв, наговорив таке, що вам не сподобалося, значить з вами щось не так, і треба, не ображаючись, заспокоїтись, подякувати Богу за цей урок. Не треба заздрити тим, що мають більше земних благ, ніж ви. Кожному дається те, що необхідно саме йому, а не комусь іншому, кожному дається свій шлях до Бога. Радійте за всіх, кому добре, допомагайте, якщо ви в змозі, співчувайте, порадьте, захистіть.

Сім’я нам дарується, щоб пройти земний шлях. І коли ми її поставимо вище за Бога, почнуться проблеми. Треба любити сім’ю, але ця любов має йти через подяку до Бога, любити в людині Божественне, не намагаючись когось змінити, сприймаючи кожного таким, як є, не осуджуючи, розуміючи, що кожен має своє вище призначення, свій шлях, свої випробування. Розбилася сім’я — важко, але ліки теж бувають гіркими. Кожен кінець чогось одночасно є початком іншого. Життя — завжди цікаве, на кожному його етапі.

Автор: Сабіна РУЖИЦЬКА