Середа, 23 серпня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Тиха зброя масового знищення

Косівщина - Новини Косівщини

Косів - Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2012-11-26 12:30:57

Тиха зброя масового знищення Голодомор 1932-1933 рр. став “тихою” зброєю масового винищення для українців. Засобами голоду знищували національну свідомість селянства, вичавлювали українську душу. Два останні десятиліття ми мали змогу говорити правду про цей злочин проти людства. У статті 1 Закону України “Про Голодомор 1932-1933 років в Україні” недвозначно визначено, що Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом українського народу. Але, на жаль, з 2010 р. до керівництва гуманітарною сферою прийшли індивіди, яким українська історична пам’ять чи не потрібна, чи навіть шкодить.     

Натомість правоохоронна система нашої північної сусідки Російської Федерації за зберігання чи розповсюдження книжок про Голодомор 1932-1933 рр. лякає в’язничними строками. Зокрема, інформацію про ці книжки можна знайти у “федеральному списку екстремістських матеріалів” на сайті міністерства юстиції РФ.

Найбільше це травмує тих людей, що пережили Голодомор. Після позірної уваги до себе за часи президентства В. Ющенка вони раптово знову опинилися в далекому минулому брехні чи замовчування. До цього всього додаються фізичні немочі цих стареньких бабусь і дідусів, та й економічна криза б’є насамперед по них.

Під час агітаційної виборчої кампанії до органів місцевого самоврядування восени 2010 р. в одному з дворів багатоповерхівок у мікрорайоні “Позитрон” я зустрівся з старенькою жінкою, що пережила Голодомор на Харківщині і після Другої світової війни потрапила до Івано-Франківська. Вона попросила слова на невеличкому мітингу і через біль образи за чергове ґвалтування владою її пам’яті подякувала тим, хто не забуває про цей злочин комуністичного режиму. Сила її емоцій була настільки сильною, що я відчув: уже заради висловлення співчуття цій жінці треба було брати участь у виборчій кампанії.

Увага до живих свідків Голодомору є, напевно, найкращим пошануванням пам’яті української трагедії. З людьми, що пережили Голодомор і опинилися в нашому місті, ми поспілкувалися після вшанування цієї трагічної сторінки української історії в 2011 р. За діяльної участі студентів-волонтерів Юридичного інституту Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника було відвідано жертв геноциду, що через різні обставини переселилися до Івано-Франківська, і записано їх спогади про голод та важке життя.

За даними департаменту соціальної політики Івано-Франківського виконкому, на 25 листопада 2011 р. у місті проживало 15 осіб, які пережили Голодомор. Це жінки, що народилися в 1912-1928 рр. у Полтавській, Хмельницькій, Харківській, Сумській, Вінницькій і Чернігівській областях. Більша частина з цих людей відмовилася спілкуватися з використанням аудіозапису, в тому числі через укорінений страх. Процитуємо дещицю з того, що ми почули, зберігаючи автентику спогадів.

Жабська Уляна Денисівна 1926 р.н. (пишемо на прохання дівоче прізвище), народилася в Лебединському районі, що на Сумщині: “Мені було вісім років. Ще братик п’ятирічний був. Батько помер від голоду. У нас було три-чотири корови. Коней було четверо і 10 десятин землі. У 1933 році все забрали, нічого не оставили.

Мати каже нам: “Дітки, вставайте, бо в коморі помер тато”. Він весь опухлий був.., усе забрали. Батька хоронили, йому було 29 літ. Зі старою бабою похоронили в одній могилі, бо нікому було яму копать. Похоронили, а перед тим обмотали в рядна. А ми зосталися з матір’ю.

А чим ми спаслися? Мати ходила на роботу в колгосп, гнали їх. А ми йшли зі старими немічними людьми до річки і граблями загрібали зі дна черепашки. Потім їх розтоплювали на вогні, бо інакше вони не розкривалися. і їли м’ясо, так і вижили.

Матір заставляли за п’ять кілометрів ходить жнивувати, а там їй якось кухарка дала в рот олії і вона п’ять кілометрів несла для нас в роті олію. Нічого було їсти. Лободу їли, кропиву їли, черепашки їли і з полови щось пекли. А по городах ніхто нічого не садив. і лушпиння не було. Ті ж навіть з гарбузів цвіт збивали, щоб не зав’язалися гарбузи.

У нас вимирали цілі села. Тоді ще не було в нас руского населення. А з Росії теж не хотіли їхати, а вони насильно їх везли в Україну. і нас так перемішали. Були такі села, що нікому було хоронить…

У 1942-му мене в 17 років забрали в Німеччину. Коси тоді українки носили, а німці нам повідрізали. А як вели нас з бані, то ми почали тікати, а німці стріляли і в мене попали. Але ми втекли, а через місяць знову прийшли за мною поліцаї, а я в сундуку сховалася. Знайшли мене, і була я три роки в Німеччині.

Приїхала з Німеччини, і в 1947 р. знову важкий рік. А в мене дядько залізнодорожник і забрав мене в Станиславів. Зразу була в Самбірському районі, а потім вийшла заміж і з чоловіком сюди переїхала. 44 роки тут я проробила.

Не вірить молодь, не вірить, бо вона цього не пережила. Для чого вони сидять, стидно дивитися, що вони роблять у парламенті?! Він 50 тисяч отримує, а я 900 гривень, а скільки треба лікарств, і що, я можу прожити?”.

Піценко Марія Іванівна 1928 р.н. (с.Сальне Лісоновського району Чернігівської області): “Дай Бог, щоб у нікого і ніколи цього не було. То дуже страшно і важко. Осінь 1932 року. Урожай був не дуже. Їде підвода і четверо мужчин на ній. Заходять до хати і питають:

— Зерно є?
— Немає.

— Картопля є?
— Так.

— А крупа є?
— Немає.

Шукали. По городах ходили, бо ховали люди, закопували. Тато щось сказав їм неприємне, і тата арештували.

Мені було чотири роки. А сестра була старша. Було в нас порося, а картоплі немає, і зарізали його. Поросятко зарізали, а хтось доніс. Ми викопали ямку біля кухні і заховали м’ясо. Тоді прийшли за м’ясом. А в нас була собачка. Вона сіла там, де була ямка з м’ясом.

Забирали хліб не місцеві, не з нашого села. Ті, що прийшли, питають сестрички: “Скажи, де м’ясо заховали, цукерку дамо”. А вона відповідає: “У сучечки під хвостом”. Вони розсердилися і тата арештували. Ми плачемо. Всі плачуть, бо у всіх забирають. і корів забирали, і телят, картоплю — все, що було дома. Ввечері тато прийшов. Слава Богу, що відпустили.

Страшно дивитися на смерть. Голодовка гірше війни. Жива людина вмирає, ноги пухнуть, руки сині. А як дивиться людина… Та той погляд ніхто не забуде… Дивиться людина, хоче жити, а вже доходить…

Багато людей померло. По сусідству сім душ вимерло, а нікому ховати. Вирили щось під грушкою на вулиці, похоронили, дошками накрили і землею притрусили.

Весна підходить. Їсти нема що. А за що і що купити? Листочки на фруктових деревах і лободу їли. Мати відправляла нас на город за лободою, але просила, щоб не виривали з корінням, бо більше не виросте.

Весна прийшла, а що садити? Батько каже: “Переходимо на підніжний корм”. Мати наварить лободи, ми її з’їмо, а потім ще хочемо. Два рази по-маленькому сходимо і вже голодні. Кричимо: “Мамо, їсти, їсти!!!”. Мама каже: “Їжте мене!”. Люди їли одне одного.

От на базарі хто що може продає за їду. Мати з дитиною шукають продукти. Мати пішла за їдою, а восьмирічна дитина лишилася чекати. Мами до вечора немає. Дитина — в плач, міліція виявила маму. Людей заманювали в хату і там убивали. З них холодець варили і на базарі продавали. Знайшли м’ясо людське в підвалі. На базарі можна було купити і холодець з дитячими пальчиками.

Ми ходили, вітер качав нас. Їсти хотіла. Думала, що ніколи не наїмся хліба. Хтось каже: “Який поганий хліб”. А я кажу: “Хліб поганий не буває. Ми погані, а хліб поганий не буває. Хліба та води — і немає голоду”.

Під час війни тата-інваліда в армію не взяли. Для фронту все віддавали. В тилу залишилися немічні й діти. Мені було 14-16 років, ми тягнули всю роботу. А ще партизанам треба було допомагати. Після війни викликали тата на Захід, до того він шив чоботи для партизан, а я була зв’язкова. В Станиславові він влаштувався на роботу в облвиконкомі. Через два роки ми приїхали. Їхали на відкритій платформі разом з вугіллям, бо не могли білети купити. Нас зупинили на одній станції, думали, що ми шпигуни, а потім посадили в пасажирський вагон.

Потім я пішла в друкарню і там працювала. Ніхто не питав за голод. Вперше за нього заговорили під час незалежності, а за радянської влади ніхто не говорив. Не вигідно було про це говорити”.

Черешнюк Ганна Іванівна 1920 р.н. (с.Самгородок Вінницької області): “Що таке Голодомор? Гірше, чим війна, не дай Боже нікому. Війна знаєш — треба, а то забирали у всіх. І врожаю не було, і забирали. Все забирали. Ми в місті були, а яке в місті зерно? У нас був сад і 15 сотих. Зерна не було, і неврожай, і геноцид. Людей багато померло. Мати не давала картоплю, а весною лушпайки ми садили. Щоб щось посадити. Під час війни легше було. Ми віддавали, бо знали, що то наші. А за голоду?”.

Сподіваємося, що слова стареньких людей стануть щепленням проти тоталітаризму для молоді та змусять її значно відповідальніше ставитися до майбутнього України. Хочеться вірити, що це більше ніколи не повториться. Світла пам’ять загиблим українцям.

Автор: Сергій АДАМОВИЧ