Понеділок, 23 жовтня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Не кожен мішок з грошима - цінний трофей

Косівщина - Новини Косівщини

Косів-Косівщина інформаційна | Публіцистика та аналіз | 2011-11-14 10:30:41

Не кожен мішок з грошима - цінний трофей Умови залучення інвесторів у сільськогосподарське виробництво, на переконання керівника ТзОВ «Агрофірма «Добробут Прикарпаття» Віктора Кухарчука, потребують кардинального переосмислення. Останніми місяцями полювання на людей з грошима переросло у справу державної ваги — кількість і обсяги залучених інвесторів та інвестицій визначено одним із найголовніших критеріїв, за яким оцінюють успішність і ефективність роботи голів районних і навіть обласних державних адміністрацій.

Те, що Україні насправді вкрай потрібні інвестиції, — факт очевидний. Проте осмислення вже існуючої практики залучення інвестицій у сільськогосподарське виробництво Прикарпаття переконує нас у тому, що далеко не кожний «мішок з грошима» насправді виявляється цінним трофеєм. Бо вже є, на жаль, непоодинокі приклади того, коли замість потужного імпульсу для розвитку сільської економіки на місцеві громади звалюється лише головний біль, ліків від якого немає ні у селян, ні в району й області, ні навіть у держави.

— Розвиток сільського господарства і розвиток сільських територій необхідно розглядати в єдиному контексті. Їх не можна відокремлювати, — переконаний керівник ТзОВ «Агрофірма «Добробут Прикарпаття» Віктор Кухарчук. — Те відокремлення, яке відбулося в останні роки, породило великих власників, точніше — орендарів. Бо земля наразі ще не продається. Вони орендували у селян паї, і що трапилося? Сталося те, що село залишилося без землі, люди — без роботи, а держава — без податків. Чому? Там, де раніше діяло декілька колгоспів, нині працює один потужний комплекс — 10-15 осіб з високопродуктивною сучасною технікою, які обробляють 10-15, а то й 20-30 тис. га. Зерно, яке вони зібрали, у засіках держави не осідає. Через різні порти, «нібулони», аграрні союзи і конфедерації воно «пливе» за кордон, а звідти повертається у вигляді дешевого імпортного м’яса…

Виступаючи нещодавно на засіданні ради обласного громадського об’єднання «Ділові люди Прикарпаття», В. Кухарчук зауважив, що натомість оті ферми, які ще де-не-де збереглися поміж зданих в оренду полів, пустують. Бо земель вже нема, а тваринництво, звісно, неможливо розвивати, якщо худоба не має де пастися і ніде запасти для неї на зиму сінаж та силос.

— Зернотрейдери не збираються займатися землею. Точніше, вони використовують досягнення науки й техніки і вкладають у землю все, що необхідно, аби збирати врожаї якщо ще не європейського рівня, то вже близько до нього. Видатки, звісно, є. Та плата за землю практично мізерна. До того ж такі структури працюють на фіксованому сільськогосподарському податку. Тобто податок з прибутку державі не платять, а ПДВ залишають собі.

Нарахування на заробітну плату тих 10-20 сезонних працівників теж мізерні. Зате компанії отримують надприбутки — потужна техніка і сучасні технології це їм дозволяють. Але куди подіти сільське населення? Чим зайняти людей? Якщо десять чоловік обробляють 30 тисяч гектарів, то що робити цілому селу? За що люди мають хліб купити? За що одягтися? Вчити дітей? Тому, на мій погляд, розвиток сільського господарства, залучення інвестицій має розглядатися виключно у контексті розвитку сільських територій. іншого не буває, — твердо переконаний Віктор Васильович.

Передаючи лани в оренду потужним стороннім компаніям, сільські громади фактично віддають у чужі руки на тривалий час свій найголовніший виробничий ресурс — землю. Майже нічого за неї не отримуючи. Адже участі в розвитку сіл, розв’язанні їхніх економічних і соціальних проблем такі інвестори практично не беруть. Те, що вони справді добре роблять, — це лише бізнес: зорати, посіяти, зібрати та вивезти і продати урожай. І зникнути до наступної весни… Де селянам заробляти, за що купляти хліб і вчити дітей, то, звісно, вже не клопіт орендарів.

Чи є вихід із цієї ситуації?

На переконання В. Кухарчука, держава мала б насамперед проводити розумну кредитну політику, яка б забезпечувала підтримку місцевих сільських виробників. Тих фермерів і колективних господарств, які безпосередньо пов’язані з громадами і не бачать себе поза ними. «Також має бути політика держави в плані інвестицій у конкретні галузі або сфери, підтримка конкретних проектів», — вважає керівник ТзОВ «Агрофірма «Добробут Прикарпаття». Вона, на його переконання, покликана сприяти поступовому становленню та розвиткові місцевих сільськогосподарських підприємств.

— Дуже багато залежить також і від керівників на місцях, — підкреслює Віктор Васильович. — Мені, наприклад, імпонує позиція керівників Богородчанського району та особисто голови райдержадміністрації Володимира Єфімчука. Незважаючи на певні перепони, об’єктивні і суб’єктивні фактори й, можливо, не такі, як би хотілося, темпи, процес становлення місцевих фермерських і колективних господарств у районі все ж іде. Однак там, де взагалі не мають бажання допомагати селянам, де міркують, мовляв, навіщо нам ті сільськогосподарські підприємства, від яких одні лишень клопоти та головний біль, то там села і не матимуть перспектив розвитку. Тобто все залежить і від політики держави, і від підтримки на місцях. і, звісно, від заповзятливості самих підприємців та фермерів.

Сьогодні, коли вже є певна практика залучення інвестицій — як позитивна, так, на жаль, і негативна, а подекуди навіть і скандальна, — настав, здається, час виваженого аналізу, осмислення і пошуку дієвих механізмів, які б дозволили знайти баланс інтересів у відносинах сільських і районних громад з інвесторами та вивести їх на взаємовигідне партнерство. Щоб сучасні високоефективні технології ведення сільськогосподарського виробництва не працювали виключно на кишені «грошових мішків», залишаючи місцевій владі у районах лише запитання: «А з селами що робити?».

Автор: Микола ПЕТРИЧУК