Неділя, 20 серпня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Які ми християни?

Косівщина - Новини Косівщини

Спонукало мене написати цю замітку нехристиянське ставлення молодих людей до наших духовних святинь. Ввечері на свято Івана Хрестителя, коли ще продовжували святкувати у Косові День міста, я верталася від свого друга з Вербовця. Їхала на своєму інвалідному візочку попри капличку. Як годиться християнці – перехрестилася.

Позаду мене ішла юрба молодиків, і я мимоволі почула, як один запитав другого: «Ти не хрестишся?» А той відповів: «А для чого? Я би камінням кидав».

Молодики швидко випередили мене і пішли далі. Щось мене стримало, я не наздогнала їх нічого їм не сказала. Промовивши молитву від злого духа, пожалкувала про це, бо не реагувати на гріх — теж гріх. Тому вже через газету хочу сказати своє слово до молодих людей.

Ви здорові, а я — в інвалідному візку. Однозначно, що відпокутую за когось і, хто знає, чи не за такі ж гріхи? У кого би ви кидали камінням? У святиню, у Бога? З радянських часів, коли валили хрести, палили церкви, нищили каплички, пам’ятаємо, що хто таке робив, з тим ставався нещасний випадок, або навіть каліцтво, яке призводило до смерті. Розпитайте старих людей, якщо не вірите.

Вам створювати сім’ї, виховувати дітей. Ви не боїтеся, що будете нещасні, бо щастя дає Бог?

Мені страшно стає від інформації, що цього року народилося 5 тисяч інвалідів по цілій Україні. А з свого життєвого досвіду, бо вже тридцять років на інвалідному візку, переконуюся, що це покута за щось негідне перед Богом. І ви не уявляєте, скільки потрібно молитов, страждань і сліз, аби вимолити в Бога щастя. А я його вимолила, бо є щасливою і на інвалідному візку. Бо Господь Премилостивий дав мені велике щастя і силу їздити на візочку по цілій Україні, на подив людям, бо нема зручностей для візка ні в автобусах, ні в поїздах, ні в великих містах України, де я часто буваю. Але Господь супроводжує мене і піклується про мене.

На подив людям, я купила квартиру в Косові, не маючи за кордоном рідних і живучи тільки на скромній пенсії і зарплаті. Бо не пропускала жодної можливості бути в церквах, капличках. Бо зрозуміла, скільки мені потрібно, стільки Господь мені дасть, і допоможе, і зведе мене з добрими людьми, які мають можливість мені допомогти.

На подив людям, я живу в квартирі сама і на своєму візочку даю сама собі раду. Бо Бог дає сили, бо прошу їх у Нього.
Але гірко і боляче, коли дивлюсь на інших безпомічних інвалідів, які не бачать, не чують, не говорять, не ходять, а то й лежать ціле своє життя без можливості поворухнутися.

А ви, слава Богу, усе це маєте, вам Бог дає. І ви би кидали камінням у капличку? Схаменіться, бо за кожну думку, слово, вчинок треба відповідати. Хай вас Бог нарозумить, просвітить і простить.

Хотіла би звернутися до батьків. Загляньте в душі своїх дітей, що там робиться, чи вони будуть пам’ятати про вас на схилі літ, якщо так ставляться до релігійних святинь? Чи віддячать вам за недоспані ночі, за пекучі мозолі, за те, що ви ладні віддати душу, щоб забезпечити їм добробут, дати освіту, престижну роботу? Чи будуть вони здорові і щасливі, і ви з ними?

Повторюся ще раз: щастя і здоров’я дає Бог! І перед Богом, як вчить Церква, за виховання дітей будуть відповідати батьки. Тож поки ще не пізно, переконайте своїх дітей, що в житті на першому місці має бути Бог, а вже потім — гроші, освіта, робота. Якщо ж не можете переконати, то моліться, бо молитви батьків здатні витягнути дитину із вогню.

Будьмо справжніми християнами!

Марія Лазарович.

Косів - За матеріалами газети Гуцульський край - gk.if.ua