Катерина Романівна Сусак

ЖНИВО ЖИТТЯ

«...мо­жеш - допоможи,

не можеш до­помогти - не злорадствуй, зумій не допустити цього в собі».

Дивна таємничо-жіноча по­смішка, не втрачена через листопади літ жіноча цнотливість і скромність? Бу­дучи сильною, навіть де треба, владною, займаючи помітне і жит­тєво вагоме, життєво потужне місце у суспільстві, Катерина Ро­манівна залишається цільною осо­бистістю, не розгубивши по літах і посадах таких людських цінностей, як простота і скромність, висока людяність і унікальна інтелігентність. У неї кожне сказане слово, наче виважене на дивних терезах муд­рості. Та ще вагоміше вона може сказати, підкреслити, заперечити поглядом своїх глибоких добрих очей, своєю милою усмішкою, які не образять, не відкинуть, а все по- доброму, по-материнському роз­ставлять на місця..

Сьогодні пе­ред нами виринає красива інтелі­гентна жінка, особистість, яка ство­рила не лише себе, свою долю, але й, власне, створила цілий пласт унікальної у своєму роді педагогі­ки, на якій виросла і виховалась ціла плеяда майстрів прикладного та декоративного мистецтва України.

Катерина Романівна чомусь  не прагнула кар'єри, а доля силоміць виштовхувала, вихлювала її, наче на береги, на ведучі ділянки, на ведучі місця. Так, лише на рік її умовили очолити Косівський технікум прикладного та де­коративного мистецтва, а повели­телька Судьба категорично сказа­ла: на усе життя! Так і сталося: з сходинки молодого директора стрімко вийшла на сходинку рек­тора інституту, який, до речі, ство­рено її потужною працею, її си­лою духу, силою устремління і ро­зумінням, що технікум на тих за­садах, на яких існував, уже існува­ти не може. Вона і тут перемогла, бо перемога любить цю красиву жінку. За що? Ну... не тільки за кра­сиві очі... Її люблять і шанують люди, колеги, усі, хто торкався хоч крає­чком серця її справи, її таланту бути людиною, професіоналом, педагогом, жінкою. Її люблять пе­ремога і судьба за унікальну пра­целюбність, за вічний пошук, відродження і утвердження у на­шому житті краси, отих сокровен­них родинних оберегів, які ніколи не умирають і які кожного з нас тримають міцно на цьому світі. Але які дуже легко загубити, затопта­ти, як на стежині цвіт. Отож і дер­жавні нагороди, які ступали услід за зібраними урожаями життя Ка­терини Романівни, сприймались, як належно оцінена плодотворна праця. Орден Дружби народів, Заслужений працівник освіти Ук­раїни... І ось у наші дні - орден Княгині Ольги. Цю високу нагоро­ду ця унікально красива, унікаль­но працьовита, унікально інтеліген­тна жінка з міста Косів, що на Гуцульщині заслужила гідно і сповна.

Найпершими і впродовж всього життя найщирішими і найвимогливішими вчителями у неї були батьки. Виросла і виховува­лась Катерина Романівна у сільській сім'ї, де змалечку привчали до праці, до пошанівку традицій, поваги до людей, яких не можна ніколи ні за що осуджу­вати.

По-особливому в батьківсько­му домі відносились до сімейного побуту. Все було дуже скромно, але велично. Скромна оселя ви­шукано прибиралась традиційни­ми уборами до кожного свята по-іншому, готувались своєрідні стра­ви, відповідно одягались. Це ство­рювало святковість, яку не можна передати словами. Воно глибоко запало в душу ласкою, добротою, любов'ю, залишило сонячний відблиск на усе життя. Все це за­лишилося жити в мені і я зберігаю ці традиції в своїй сім'ї. Високо ціную людей, які цінують свої одвічні традиції.

Школу закінчувала в повоєнні роки. Було надзвичайно важко. Але хотілось вчити­ся, бути подібними на своїх вчи­телів.  Катерина Романівна відвідувала гуртки художньої самодіяльності. Виступали по селах, а також на районній, обласній сценах. Вчителі проводили цю роботу виключно на ентузіазмі, а батьки всім селом до­помагали, чим могли.

В університеті ( закінчила я Чернівецький ДУ) її навчали професори, науковці, серед них ще випускники Віденсь­кого університету, які мали широ­кий діапазон предметної підготов­ки. Завідувачем кафедрою, керів­ником дипломної роботи був сам ректор університету. Завдячує Вона Господу Богу за спілкування із цими людьми. Вони не просто давали знання, а вчили, як їх здобувати. Сформу­вали у свідомості розуміння фундаментальної основи знань у різних галузях науки. Саме це сформувало в ній особистість вчителя, педагога.

Після закінчення пішла працювати у Косівський технікум. Саме Косівська мистецька школа, школа-геноаналогія, яка формувалась понад сто років у тісному сплетінні діяльності профе­сійної школи і народних та про­фесійних майстрів на теренах Гу­цульського регіону дала світові відомих художників, художників-майстрів, твори яких щоріч­но експонуються на регіональних, всеукраїнських та міжнародних ви­ставках, прикрашають інтер'єри та екстер'єри жилих і громадських приміщень, зон відпочинку в різних регіонах України та країнах зару­біжжя.

Багатогранна, яскрава осо­бистість Катерини Сусак фор­мувалася, вигранювалася в ос­новному в інституті. Але буде­мо відвертими - особистість завжди викликає роздратуван­ня у будь-якому колективі, у будь-якому соціальному сере­довищі...

Кожна людина є особистістю. Може життя так складається (відсутність того, що називають судьбою, щастям), що людина не може себе розкрити, реалізувати свій дар Господній, а тому виникають різні негативи, а інколи і моральні збочення.

Упередженого ставлення своїх колег, працівників до себе вона ніко­ли не відчувала. А якщо і були незадоволення, непорозуміння, ставила себе на їх місце, старала­ся усвідомити своїм єством суть його. Намагалася не викликати конфлікту, переконати іншу осо­бистість в неправоті, а при потребі відступити, навіть з посади, щоб дати можливість переконатися «незадоволеному», чи може він зробити те, чого вимагає від неї. І все ставало на свої місця. Проси­ла вона прощення, просили і в неї, навіть привселюдно.

Вона щиро любить людей. В кожному баче красу його душі, при спілкуванні відчуває, що доброго може зробити людина. Здається, люди завжди були щирими з нею, відкривали переді нею свою душу. Не пам'ятає випадку відмо­ви виконати роботу, навіть найск­ладнішу, таку, що не входить в обов'язки викладача чи працівни­ка. У відповідь на її «... щиро дякую, що ви послухали і ми зро­били для колективу, навчального закладу таку-то роботу», вона чула відповідь: «Катерино Романівно, вас не можна не послухати».

Вона ніколи не вимагала від жит­тя більше, ніж їй належало, але себе завжди заставляє робити більше, ніж може.

З дитинства мріяла стати вчи­телькою. Мрії збулися. Життя по­ставило навіть на вищу ступінь - бути учителем учителів. Це дуже відповідально.

Косівщина - Косів та Косівщина