Неділя, 25 червня, 2017
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Косівщина. Косівський транспорт

Косівщина - Косів та Косівщина

З найдавніших часів у Косові був кінний транспорт. Солеварня виробляла велику кількість солі. Для її виварювання потрібні були тисячі кубометрів дров. Сіль треба було вивозити в інші місцевості, іноді дуже далеко, наприклад, на Київщину, яка майже до кінця XVIII століття перебувала, як і Косів, у складі Речі Посполитої Польщі. Все це вимагало добре розвиненого транспорту. Щомісяця саліна вимагала як мінімум 350 підвід для завезення дров та 700 - для транспортування солі, отже, щодня в роботі мало бути щонайменше 50 підвід. А ще ж потрібний був внутрісалінарний транспорт для відвезення солі від варилень на склад. А транспорт був потрібний не лише для саліни. Тож транспортування, після солевиробництва, було другою спеціалізацією Косова. Це потребувало ще й інших служб: ковалів, стельмахів, лимарів. Транспортування вимагає доріг, тож немало людей було зайнято підтриманням їх належного стану.

Особистим транспортом, поза власними ногами, був кінь. Гуцули їздили верхи на „гуцуликах" - конях гірської породи, дуже витривалих, пристосованих до гірського рельєфу, здатних перевозити терхи - значні вантажі на далеку відстань поганими дорогами, плаями. Їздили верхи і мужчини, і жінки. Живо пригадуються екзотичні образки з 30-х років минулого століття, на зразок того, який бачив ще І.Франко:

Пишно їде дівчина-гуцулка,
Пишно їде і сигаро курить.

На початку XX ст. двічі на день (о 6.30 год. та 15.15 год.) з Коломиї до Косова відправлявся диліжанс, щось на зразок карети. Подорож тривала 6 годин і коштувала 2,60 корони.

Десь у другій половині 20-х років минулого століття в Косові з'являється автомобільний транспорт. Було декілька „дорожок автомобільових" (щось схоже на теперішні таксі) та автобусів. Але їх було мало, тож про регулярне автомобільне сполучення не йшлося. У 1927 році на лінії Кути-Косів-Рожнів-Снятин курсував один поштовий вантажний автомобіль, але з перебоями, бо часто псувався. Косівська влада просила Станиславівське воєводство виділити для повіту 6 автобусів і 8 критих тягарівок, мотивуючи це тим, що це потрібно з огляду на поважну кількість мешканців у головних населених пунктах повіту: в Косові - 4240 чол., Кутах - 5510 чол., Жаб'ї -8190 чол. Воєводство відмовило, спираючись на те, що тут вже є приватні автомобілі. Крім того, ще в 1923 році „Паньствова рада колєйова" запланувала будівництво залізниці з Коломиї до Кут через Косів. До будівництва залізниці так і не дійшло. У 70-х роках знову виникла ідея будівництва залізниці, але вже з Вижниці через Кути до Косова. Все закінчилося нереалізованими планами.

У 1933 році з Коломиї до Косова чотири рази на день ходив автобус. Рейс тривав 2 год. 15 хв. (через Заболотів). Були й кінні дорожки, і таксівки.

У перші післявоєнні роки Косів був буквально „начинений" транспортом, але для возіння не людей, а лісу. Десятки лісовозів, стоянку яких влаштували в самому центрі міста, день і ніч вивозили карпатський ліс для Донбасу, до Молдавії. Пасажирського транспорту аж до 60-х років не було. Ризикуючи здоров'ям, а то й життям, люди їздили на лісовозах, чи то зверху на колодах, чи в проміжку між деревиною та кабіною, як улітку, так і взимку.

Потім з'явилися „вантажні таксі" - звичайні вантажівки, тільки що криті брезентом. У 1958 році в Косові створено автопарк, з того часу, можна вважати, розпочалася „автомобілізація" району. Першим директором автопідприємства був Микола Пластовець, добрий господарник і організатор.

В усі роки радянського режиму автосполучення мало нецивілізований характер. Автобусів було мало, пасажирів у них набивалося, як у бочку оселедців. Посадка в автобус нагадувала штурм ворожої фортеці. Дуже часто рейси відмінялися через нестачу пального, особливо наприкінці року. Згодом з'явилося і декілька таксі, але вони коштували дорого.

Автобусна станція спочатку була на теперішньому майдані Незалежності, потім збудовано нову на зарінку, де вона діє й тепер, перебудована в 2002 році. Лише в другій половині 90-х років автотранспорт почав відносно добре задовольняти потреби населення, ставши приватним. У 2004 році автобусний зв'язок здійснюється з усіма населеними пунктами району, а також з Верховиною, Раховом, Коломиєю, Івано-Франківськом, Чернівцями, Львовом, Києвом, Тернополем, Одесою, Мукачевим та іншими містами. Щезли черги, квитки купуються без „блату", до послуг пасажирів „бусики" та таксі, фірми „Беркут", „Вояж" і „Юнона" забезпечують таксі цілодобово за викликом. На кінець 2003 року з косівської автостанції здійснювалося включно з прохідними щодня 124 рейси, у т.ч. 13 міжобласних та 52 міжміські.

Рік-два тому в місті з'явився фіякр оригінальної конструкції, що нагадує карету. Цей вид транспорту „під старовину" користується успіхом. На День міста 7 липня 2004 року численних аматорів кінного транспорту обслуговували вже три фіякри.

Чим далі більше проблем виникає в місті з гаражами, автостоянками. Міськрада роздавала й роздає землю під забудову, не враховуючи потреб автотранспорту. Вже тепер іноді головна та особливо набережна вулиці часто забиті машинами так, що й пішоходу не пройти. А що буде далі?..

Було в Косові й повітряне сполучення, започатковане в грудні 1962 року. Декілька разів на день виконувався літаком „АН-2" рейс Косів-Івано-Франківськ, що коштувало 2 рублі. Щоправда, час, який вигравався на перельоті, часто втрачався на землі: влада не спромоглася за всі роки налагодити рейс автобуса на час прибуття літака...

Першим начальником аеропорту був Василь Кабин, стаж роботи якого в авіатранспорті становить 26 років. Після нього очолював це підприємство Дмитро Шкрібляк, колишній директор „Гуцульщини". Ці люди, а також Микола Мартищук, фаховий авіатор родом з Річки, вкотре довели велику здатність гуцулів оволодівати новим, що з'являється в житті, вміння йти в ногу з технічним прогресом.

На початку 90-х років аеропорт завмер. У 2000 році стопчатівський підприємець Олександр Яворський на базі аеропорту „Косів" відкрив приватний аероклуб „Явсон". Сам О.Яворський володіє фігурами вищого пілотажу на літаку „ЯК-52". У 2003 році аероклуб „Явсон" посів друге місце у змаганнях аероклубів України, поступившись Києву. Що ж до авіаперевезень пасажирів, то воно буде хіба в невизначеному майбутньому.