Упродовж понад тридцяти років виробничо-художнє об'єднання „Гуцульщина" було найвідомішим підприємством району, його своєрідною візитівкою. Кожен, хто приїжджав до Косова, прагнув відвідати „Гуцульщину", розташовану в дуже мальовничому місці, поблизу Банського озера, на території і в будівлях колишньої солеварні.
ВХО виникло в травні 1968 року внаслідок злиття ряду підприємств. Це насамперед косівські артілі ім. Шевченка (вишивка, килимарство) та „Гуцульщина" (різьба), кутська „Килимарка" та килимарська фабрика ім. І.Франка в Яблунові. Підприємство мало свої філії („спільні майстерні", або просто „спільні") в Брустурах, Річці, велику філію в Пістині. Працювали столярний, різьбярський, килимарський та керамічний цехи.
Косівські артілі ім. Шевченка та „Гуцульщина" створено ще в 1940 році на базі кооперативних підприємств „Гуцульське мистецтво" (дир. М.Куриленко) та „Гуцульщина" (дир. М.Горбовий), а також націоналізованих килимарень Кордецької, Гільмана, Ґертнера та інших. В обох артілях нараховувалося понад тисячу робітників. Колишніх керівників М.Куриленка та М.Горбового ув'язнено й убито (М.Горбовий деякий час був головою артілі „Гуцульщина"). Головами артілей в різний час були Микола Кіщук, Василь Кабин, Володимир Боєчко, Михайло Медвідчук, Федір Баб'юк, Микола Пітеляк.
Новому об'єднаному підприємству щастило на керівників - добрих господарників, якими були Олексій Романюк, перший директор, а після нього Дмитро Савчук, Дмитро Шкрібляк, Михайло Гаврилюк. У „Гуцульщині" разом з надомниками працювало близько трьох з половиною тисяч чоловік, нерідко цілими родинами, династіями. Вироби славної фірми знаходили збут у понад двадцяти країнах світу.
Вирішували тут і соціальні та культурні питання. Будувалися квартири й цілі житлові будинки для робітників ВХО. Для працівників була відкрита крамниця, і вони в часи „розвинутого соціалізму" мали той привілей, що могли (хоч не завжди) купувати хліб, не штурмуючи прилавки в звичайних крамницях. Теперішній молоді такий „привілей" здається дивним, а тоді це сприймалося як піклування про робітничий клас. Славилась своїм співом хорова капела „Гуцульщина", якою керував Мирослав Процюк і в репертуарі якої було близько 80 пісень. Вона давала сотні концертів, і не лише в Косові, а й в інших областях та республіках.
З часом ВХО перетворилося на ВТФ - виробничо-торгову фірму.
Оте видиме благополуччя не означало, що „Гуцульщина" жила без проблем - їх вистачало. Приміром, вовну для килимів закуповували десь аж в арабських країнах, і коштувала вона недешево. Були труднощі й із сировиною та іншими матеріалами для різьбярства - деревиною, перламутром, бісером. Навіть з гончарною глиною виникали проблеми. Мистецький характер виробництва вступав у суперечність з вимогами планової соціалістичної економіки, яка вимагала давати план будь-якою ціною. Тому „гнали" ширпотреб, мало кому потрібний, наприклад, різьблені лінійки чи навіть одежні щітки. Зростали труднощі зі збутом продукції. Не оминуло „Гуцульщину" і таке типове для радянського господарювання явище, як розтягування „соціалістичної" власності. Хто міг, ніс з виробництва вовну, основу, дерево, спирт тощо. Таким способом робітники компенсували невисокі заробітки, працюючи удома, виробляючи і збуваючи „тіньову" продукцію. Висококваліфікованих майстрів народного мистецтва обмежували в заробітках, не кожному вдавалося одержати вигідний наряд. Не сприяло поліпшенню психологічного клімату на виробництві й таке характерне для тих часів явище, як „подарунки", дуже часто безплатні, для різного начальства - від району і до столиці. Щоб щось „вибити" для виробництва, треба було чимось задобрювати і всіляких начальників, і постачальників, і збутовиків (довгий час підприємство не мало права само продавати свою продукцію, що теж сьогодні звучить неймовірно).
...Настали інші часи. На початку 90-х років усю економіку охопила криза. Тим більше потерпали від неї такі підприємства, як „Гуцульщина". Кому було купувати килими, різьбу й кераміку, коли одні мільйони людей сиділи без зарплат, інші мільйони - взагалі без роботи, а всі разом втратили багаторічні заощадження. Багатьох охопила зневіра, здавалося, що все пропало і вчорашнє місце роботи вже нічого не варте. Але були такі, що думали інакше. Саме тоді розпочався процес, який згодом назвали „прихватизацією". Робітники „Гуцульщини" одержали акції київського ВАТ „Укрхудожпром", у власності якого опинилося косівське підприємство. Звичайно, можна тепер дорікати різьбярам, гончарам, килимарницям: ви ж самі здали своє майно! Але хіба вони винні в тому, що не змогли зорієнтуватися в тій каламуті, яку зчинила партійно-радянська верхівка, аби обібрати народ і стати новою „елітою", а попросту - злодіями, новими мільйонерами й мільярдерами. Директори фірми стали мінятися з неймовірною швидкістю. Іноді їх бувало навіть по декілька одночасно. Що вони робили? Та було що продавати, адже устаткування, верстатів, не бракувало. Та й приміщень - маса, їх здавали в оренду і жили не гірше, а то й краще, ніж колись, хоча тисячі робітників, народних майстрів викинуто на вулицю, точніше - на базар або на закордонні заробітки.
А що ж влада? А влада все це спостерігала з філософським (а може, катівським?) спокоєм.
Так знищено найбільше підприємство Косова і району. Так позбавлено сталого заробітку тисячі родин. Так безславно закінчилась історія „Гуцульщини", яку створювали люди, що піклувалися про долю народного мистецтва і його творців. Чи могли сподіватися М.Куриленко, М.Горбовий, В.Кабин та інші організатори мистецьких кооперативів, що їхні починання, їхні старання, їхня нелегка праця будуть отак погублені?
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Злет і падіння "Гуцульщини"
