Субота, 21 липня, 2018
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Косівщина. Вчителі Косівщини (частина 4)

Косівщина - Косів та Косівщина

У часи тоталітарного режиму вчителям було визначено роль „підручних партії". Про якусь вільну, несанкціоновану владою громадську діяльність не могло бути й мови. Учитель мав проводити уроки та позаурочні заходи згідно з планом, брати участь у комуністичній агітації та пропаганді, знову ж згідно з планом, та безконечно „підвищувати свій ідейно-політичний рівень" у т.зв. мережі політичної освіти. Все інше було заборонено. Пам'ятаю, мені доводилося брати в райвиконкомі письмовий дозвіл (з печаткою!), щоб записувати фольклор під час поїздок у села (у дозволі були вказані конкретні села). І від цієї дуже скромної праці довелося відмовитися: із сіл від пильних партійців ішли сигнали у відповідні органи про таку підозрілу роботу, „органи" прискіпливо допитувалися про інформаторів фольклору, бо то все були старші люди з „підозрілими" біографіями, хоча б тому, що ходили до церкви... До речі, ще навіть у 80-ті роки в сейфі кожного голови сільради лежав зошит зі списком „неблагонадійних" осіб, що містив від декількох десятків до декількох сотень прізвищ...

За таких обставин годі говорити про вчителів як громадських діячів чи хоча б дослідників свого краю, які були б продовжувачами діяльності своїх попередників. Але одного можна назвати - Івана Михайлюка, уродженця Миколаївщини, випускника Одеського університету. З 1946 року він став директором Косівської середньої школи, згодом працював на посаді завідувача районного відділу народної освіти. Чим він відзначився? У 1959 році став ініціатором запровадження в школах району уроків народного гуцульського мистецтва - різьби, вишивки, килимарства. Це відіграло велику роль у збереженні національних традицій, проти яких боролися комуністичні ідеологи. Пригадую рецензію одного високого посадовця з Міністерства народної освіти на мою статтю „Народне мистецтво -в школу!" Цей урядник писав, що в СРСР все мистецтво народне і партійне, і вигадувати ще якесь мистецтво, яке тільки народне, але не партійне, - неприпустимо... Незважаючи на таку позицію ідеологів від освіти, ідея навчання й виховання засобами народного мистецтва утвердилась і реалізується в косівських школах і по сьогодні, вже понад сорок років. Друге досягнення І.Михайлюка - відновлення пам'яті про Михайла Павлика, організація присвяченого йому музею (1967) та встановлення пам'ятника (1973). Брав він участь і в організації в Косові Музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини. Цей учитель, хоч і „східняк", „совіт", користувався в Косові навіть у 40-х роках загальною симпатією. Суть, отже, не в місці народження...

Пригадується, ще ми, десятикласники, ходили колядувати на Різдво і до директора, і до вчителів, і ніхто з них - „східняків" - не вважав це поганим. Зі здивуванням розглядаю табло випускників Косівської школи у 1947 році. На ньому - портрет Т.Шевченка, його слова: „Учітеся, брати мої, думайте, читайте". Ні Лєніна, ні Сталіна, ні навіть зірки та серпа з молотом, жоднісінької ознаки, що це випуск совєтської школи. Такі тоді були наші вчителі - Іван Михайлюк, Мирослав Капій, Марія Уткіна, Любов Романюк, Михайло Базник, Євдокія Харченко, Василь Ромовський та інші. Дуже урочисто відзначалися тоді Шевченкові роковини. Та десь починаючи з 1949 року партія почала загвинчувати ідеологічні гайки.

Зовсім в іншій галузі відзначився директор Косівської школи-інтернату з 1965 року Михайло Магун. Він, учитель історії, - арбітр національної категорії з футболу, 20 років обслуговував ігри футбольного чемпіонату України, займався дитячим футболом. Сотні матчів, ще більше сотень кілометрів зробив він на футбольному полі. А ще М.Магун взяв на себе клопоти з перетворення стандартної, радянського зразка, школи-інтернату на гімназію (з 1993 року), підготував і видав два випуски альманаху „Храм знань" (1999 і 2003), в яких зафіксована історія цього нового навчального закладу.

Дуже багато попрацювала над збиранням матеріалів та підготовки учнів-екскурсоводів для музею М.Павлика вчителька Косівської СШ №1 Ніна Лугова-Добринова, учасниця бойових дій минулої війни.

Леонід Стрельбицький здійснив величезну пошукову роботу, встановлюючи імена солдатів, які загинули на Косівщині в 1944 році. А це були в основному недавно мобілізовані селяни з Вінниччини, Хмельниччини. Вони гинули, нерідко через безглузді накази командирів, і хоч фронт стояв тут упродовж чотирьох місяців, сотні червоноармійців залишились „безіменними", бо їхня смерть не хвилювала комуністичне командування.

Упродовж багатьох років збирала фольклорно-етнографічні матеріали Парасковія Малова-Малкович.

Йосип Перкатюк, учитель англійської мови, був відомий не лише як добрий педагог, а й як шахіст. Рідко кому вдавалося його перемогти. З його ініціативи в Косові проводилися шахові турніри, залучалися до вивчення цієї інтелектуальної гри діти й молодь. Був він і автором численних статей просвітницького характеру в місцевій пресі. Й.Перкатюк закінчив аспірантуру при Львівському університеті ім. І.Франка, але далі шлях йому був закритий і через хворобу серця, і, головно, через те, що його сестра Ганна була засуджена за перебування в ОУН-УПА.

Добру пам'ять залишило по собі подружжя вчителів фізики - Катерина та Володимир Стринадюки. Вони не обмежувалися рамками шкільної програми, а знайомили учнів з найновішими досягненнями науки й техніки. Багато їхніх вихованців обрали професії, пов'язані з фізикою. Коли настала пора національного відродження, Володимир Стринадюк став його учасником. І не дивно, бо це родинна традиція. Його батько, Михайло Стринадюк, ще в 1930-ті роки був організатором „Селянської спілки" в Москалівці. Її члени набували національної свідомості, вчилися захищати свої громадянські права.