Субота, 20 січня, 2018
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Косівщина. Вчителі Косівщини (частина 3)

Косівщина - Косів та Косівщина

А вчитель Петро Побігущий здобув славу як завзятий театрал. Учителював він у Старому Косові, але був дуже діяльним учасником громадського життя українців міста. У 1911 році його навіть обрали головою управи читальні „Просвіта", де регулярно ставилися вистави. Він також очолював у Косові філію Українського педагогічного товариства. П.Побігущий у 1923 році інсценізував і поставив у Косові виставу за повістю О.Кобилянської „В неділю рано зілля копала". Авторка, з якою вчитель був знайомий, схвалила інсценізацію.

Дуже активним у громадському житті був і Антон Сальваровський. Брав участь у діяльності „Просвіти", „Взаїмної помочі українських вчителів". У вересні-жовтні 1939 року очолив районну управу освіти, ініціював створення гімназії, яка, однак, діяла недовго, оскільки суперечила радянській освітній політиці. А під час німецької окупації взяв на себе складні й небезпечні обов'язки голови міста. За це й був заарештований у 1944 році та засуджений на 15 років каторги. Загинув у ҐУЛАҐу. Дочку Ліду, члена ОУН, замордували енкаведисти в тюрмі. Друга дочка, Зіновія, була керівником Українського Червоного Хреста в підпіллі. Заарештована в 1945 році, була засуджена на 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. Дивом лишилися на волі сини Ярослав, що виявляв великі здібності до математики, та молодший Роман, що став згодом агрономом. Як їм було вступати в життя з тавром синів і братів „українських буржуазних націоналістів", можна уявити... Так більшовицька система фактично знищила родину українських учителів-патріотів.

Богдан Заклинський у Косові не вчителював. Але залишився в нашій історії не лише як учитель у школах ряду гуцульських сіл, а й як автор українських підручників, дослідник фольклору та етнографії Гуцульщини. За часів ЗУНР, на початку 1919 року, він спільно з Миколою Угрином-Безгрішним заснував у Косові перше українське видавництво „Довбуш". Тут вийшла брошура Б.Заклинського „Хто се Тарас Шевченко", готувалися до видання „Велика букварева читанка", „Читанка для другої кляси", „Віршована історія України", „Короткий огляд українського письменства" (автор двох останніх - М.Угрин-Безгрішний). Нагадаємо, що це робилося в щойно проголошеній державі, в умовах тяжкої війни проти польських агресорів.

3 1934 року жив у Косові Михайло Базник. Колишній хорунжий УГА, уродженець Тернопільщини, випускник Заліщицької учительської семінарії, він перед Косовом учителював на польських теренах, на Познаньщині. Провінційний учитель у багатьох питаннях народної освіти значно випереджав свій час. У журналах „Українська школа", „Шлях навчання і виховання", „Українське слово" та інших друкувалися численні його статті, в яких він порушував проблеми вибору професії і навіть - ще у 1920-х роках! - використання у школі кіна. М.Базник написав книжки „Вибір звання. Практичний посібник для школи", „Методика педагогічних дослідів у школі. Підручник для народних вчителів", „Українська читанка народної школи. Методичні конспекти". У 1942 році його запросив співробітником Львівський науково-дослідний психотехнічний інститут. Вражала широта зацікавлень цього вчителя, особливо літературою. Знання декількох мов давало йому можливість орієнтуватися і в європейських літературах та західній педагогіці. Його дочка Ярослава стала кандидатом філологічних наук, а зять Федір Погребенник - доктором наук, відомим літературознавцем, лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка. Доктором філологічних наук, професором, став і внук Володимир Погребенник. Косів може пишатися такою педагогічною династією.

Добру пам'ять залишив у Косові Іван Довганик. У місті діяла приватна польська гімназія, куди українських дітей не приймали. Найближча українська гімназія була в Коломиї. Та далеко не кожен косівський ремісник чи селянин міг утримати дитину в чужому місті. Тому І.Довганик відкрив у Косові приватну школу з метою підготовки дівчат і юнаків до складання екзаменів за курс гімназії. Він навчав математики, української та німецької мов, латини, навіть есперанто. І.Довганик не одному відкрив шлях у життя. Його учениці Ліна Пігуляк та Любов Кулик стали вчителями, брати Лепкалюки - один - лікарем, другий - відомим інженером-мостобудівником в CШA. Його ученицею була Дарія Кошак-Свистельницька. Травмований в автомобільній катастрофі у 1939 році, І.Довганик помер у с. Вербіжі під Коломиєю під час німецької окупації.

За часів міжвоєнної Польщі (1919-1939) бути учителем-українцем означало наражатися на постійні приниження національної гідності. Влада вороже ставилася до освіти українських дітей рідною мовою. 21 липня 1924 року прийнято закон, згідно з яким на українських землях, що перебували у складі Польщі, усувалася українська мова з усіх державних та самоуправних установ, ряд предметів (історію, географію) зобов'язано викладати лише польською мовою. Україномовні школи фактично перетворено у двомовні (утраквістичні). Офіційно в школах заборонено вживати слова „українець", „український". Пам'ятаю, коли наша родина в 1938 році переїхала до Косова і я прийшов уперше до школи, один із групи вчителів, що сиділи на ґанку, зупинив мене й запитав, звідки я приїхав, якої віри. Відповідаю, що православний. - О, то єстесь рос'янінем? - Нє, -кажу, - єстем українцем". Вони засміялись, а одна з учительок пояснила мені: „Нєма украінцуф, сом русіні. Єстесь русінем". У косівській „хлоп'ячій" школі не було жодного вчителя-українця. Рідною мовою вчилися лише „єнзика рускєго" (викладали його вчителі-поляки) та релігії (уроки проводив о. Ткачук). Так було й у „дівчачій" школі.