Субота, 21 липня, 2018
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Косівщина. Вчителі Косівщини (частина 2)

Косівщина - Косів та Косівщина

Наприкінці XIX - на початку XX століть австрійська влада звернула більшу увагу на розвиток шкільництва. Повсюдно закладалися школи, звичайно, початкові. Навчання проводилось рідною мовою. Зросла потреба в учителях. У наші гори найбільше українських учителів потрапляло із Заліщицької учительської семінарії, директором якої був відомий письменник Осип Маковей. Ця вчительська молодь, що вийшла з-під сільської стріхи, мала добру освітню і фахову підготовку. Та, крім того, вона відзначалася українським патріотизмом і гарячим прагненням працювати для добра свого народу, не обмежуючись службовими обов'язками.

На початку XX століття в Косові були вже дві школи, чоловіча й жіноча, обі п'ятикласні. За часів Польщі - семикласні, з польською мовою викладання, українська мова вивчалася як предмет, але під назвою „єнзик рускі", слова „Україна", „український" у школі вживати не дозволялося.

Патетично, але справедливо писав про них письменник і сам учитель Михайло Ломацький: „...були в нас колись люди великі духом і серцем, люди високої ідейности, які із самозреченням і посвятою трудилися і працювали, не думаючи зовсім про себе, не задля гроша чи слави, а щиро й безкорисливо виконували обов'язки супроти своєї нації - обов'язки, що їх добровільно взяли на себе" („Українське вчительство на Гуцульщині". - Торонто, 1958. - С.72).

До таких людей належав і косівський учитель Іван Устиянович. Збереглася фотографія: хор робітників солеварні та косівських ґаздів, а в центрі з диригентською паличкою - Іван Устиянович. Дмитро Кременюк згадував, що десь у 1903 році молоді хлопці, чоловік із двадцять, вирішили створити хор. Збиралися вечорами, самотужки вчилися співати. Якось прийшов на їхню пробу Устиянович, і з того часу став у них диригентом. Хор почав займатися по-справжньому. Це не подобалося косівській владі. Приходив жандарм і розганяв молодь. Довелося перенести репетиції аж під Голицю. А взимку таки збиралися в читальні, заслоняли вікна, щоб не пробивало світло лампи, а один ішов вартувати. Якби з'явився жандарм, то хор затих би, і не видно було б, що хтось є в читальні. У таких умовах підготували перший концерт, що відбувся влітку 1904 року. Хор виступав не лише в Косові, а й у Кутах, Яблунові, Коломиї, Снятині, популяризуючи українську пісню і поезію Шевченка, Франка, Федьковича. Проіснував хор одинадцять років, аж до Першої світової війни. Виступав хор і під час урочистого відкриття пам'ятника Шевченкові в Косові у липні 1914 року. Учитель Устиянович був одним із членів організаційного комітету зі спорудження пам'ятника. Коли в листопаді 1918 року проголошено ЗУНР, Устиянович взяв на себе нелегкі обов'язки повітового комісара. У травні 1919 року край окупували румунські війська, і Устиянович виїхав на Закарпаття, де продовжував учительську та громадську працю. Без нього громадське життя в Косові значно послабло.

Був І.Устиянович гарячим патріотом. Він одружився з полькою, і вона під його впливом також від усього серця віддалася українській ідеї. Під впливом І.Устияновича зростав Михайло Горбовий, який називав свого учителя батьком і прагнув діяти так, як він. У 1905 році І.Устиянович ініціював створення в Косові товариства „Взаїмна поміч українського вчительства", яке проіснувало до 1939 року.

Одночасно з І.Устияновичем працював у Косові Олекса Іванчук, родом із Тростянця на Снятинщині. Випускник Львівського університету, він виявляв велике зацікавлення етнографією та фольклором. Збирав матеріали для музеїв та НТШ. Співпрацював у цій галузі з І.Франком, В.Гнатюком. Був співробітником „Літературно-Наукового Вістника". Ще на початку XX століття піднімав питання створення в Косові музею гуцульського мистецтва.

Коли почалася світова війна, О.Іванчук пішов на фронт. Воював у лавах УСС та УГА, був четарем. Потрапив до рук більшовиків, коли частина УГА перейшла на бік червоних, і, заарештований, загинув по дорозі на Соловки в 1920 році, коли йому було 38 років. В особі О.Іванчука Гуцульщина втратила одного з найперспективніших своїх дослідників.

Як патріот славився директор школи в Косові Микола Бойченюк. Жив він ще до Першої світової війни. Його дружиною була полька, однак виховала своїх дітей так, що вони стали українськими націоналістами. Він започаткував цілу педагогічну династію, до якої належали чи належать дочка Наталія, внуки Уляна Фіглюс та Юрій Бойченюк, правнучка Ольга - дочка відомого в Косові вчителя математики Івана Іванчука та інші. Досі родить сад, посаджений М.Бойченюком на Москалівці, і мешкають тут його нащадки, а інші живуть у США.

У школі на Москалівці на початку XX століття працювало подружжя Зенон та Марія Винницькі. Будинок цієї школи й досі сповнений дитячими голосами. Колишні учні Винницьких (їх уже майже не залишилось), згадуючи цих учителів, підкреслюють, що вони були патріотами, в умовах чужих держав виховували в учнів національну свідомість. А ще розповідають, що директор Винницький, крім шкільної науки, навчав дітей садівничої справи. Біля школи була садова шкілка, звідки кожен учень діставав саджанці для домашнього саду. Діти навчалися щепити, обрізати плодові дерева. Крім того, Винницький давав хлопчикам елементарні вміння зі столярної справи. Рештки саду, закладеного Винницьким біля школи, збереглися дотепер, але в повністю занедбаному стані. Пам'ятаю, ще на початку 1940-х років видно було акуратні грядки дослідного городу. Тепер немає жодного сліду, а частину пришкільної садиби зруйнувала занедбана Рибниця.

Немало попрацював 3.Винницький над згуртуванням українських учителів. Довший час він очолював створене в 1905 році товариство „Взаїмна поміч українського вчительства" (ВПУВ) в Косові. Товариство дбало про фахове зростання педагогів, залучення їх до громадської праці. Було створено бібліотеку, драматичний та музичний гуртки, влаштовувалися Шевченківські свята, роковини І.Франка й „Просвіти". Товариство вимагало використання української мови на вчительських конференціях. Дбало й про поліпшення матеріального становища українського вчительства. Здавалося б, що вчителям до сільського господарства? А члени ВПУВ організовували осередки товариства „Сільський Господар" і брали участь у його діяльності.

Зенон Винницький був навіть у поважному віці гарним мужчиною: високий, стрункий, спортивної статури, з підстриженими сивими вусами. Нам, дітям, розповідав про свої мандрівки горами, заохочував до цього й нас, але застерігав бути обережними: „Я ходив дуже багато і дуже швидко, і від цього у мене серце розширилося, і тепер я на гори лише дивлюся..." Було йому тоді понад шістдесят. Був у нього син Володимир, якого чомусь називали „Духом"; без нього не обходився жоден український громадський захід. У 1944 році родина Винницьких перед наближенням чергових „визволителів" емігрувала, жила в Англії, а згодом у США.