Понеділок, 22 жовтня, 2018
© Передрук матеріалів тільки за наявністю активного посилання на Портал Косівщини

Косівщина. Вчителі Косівщини (частина 1)

Косівщина - Косів та Косівщина

Розпитуючи косів'ян про вчителів минулих часів, я звернув увагу на вибірковість людської пам'яті. Пам'ятали далеко не всіх учителів, а насамперед тих, які були не просто службістами, хай і дуже вмілими, а тих, хто робив щось понад свої обов'язки. Тобто в народній пам'яті залишилися вчителі-діячі, не має значення у якій галузі: чи на громадській ниві, а чи, приміром, у садівництві.

Перша школа в Косові з'явилася в 1819 році. Про її вчителя знаємо лише те, що його звали Матей Острожин. Школа була одночасною. Міщани ставилися до школи по-різному. Одні вважали її забаганкою влади, але були й такі, що розуміли її вагу і піклувалися про неї. Історик Петро Сіреджук в одній зі своїх праць пише про косівського міщанина Войцєха Кубчинського, який у 1830 році на власні кошти побудував школу, ще й про вчителя подбав: виділив йому з власного маєтку два морґи городу й саду, 20 моргів поля, будинок для проживання разом з господарськими будівлями, надав право безплатно молоти зерно, пожертвував 300 флоринів грішми вчителю, а ще 100 флоринів на шкільні потреби.

У Косові в різний час існували різні за мовою навчання школи: польські, єврейські, українські.

Народна школа вперше була відкрита в 1821 році, у ній дітей учили тільки читати, писати й рахувати. Лише в 1860 році школа стала трикласною, а у 80-х роках - шестикласною. Навчання проводилося польською та німецькою мовами. Навчанням була охоплена невелика кількість дітей. Так, у 1870 році із 1029 дітей відвідували школу тільки 72. У 1884 році із 121 учня закінчили школу 39.

За часів Польщі (1920-1939) більшість шкіл була двомовною („утраквістичною"), а в міських школах українська мова („єнзик рускі") викладалася лише як предмет. Учителі-українці майже виключно працювали по селах, лише оремі з них учителювали в самому Косові.

На жаль, дуже мало знаємо про вчителів-неукраїнців, власне, крім прізвищ, майже нічого не знаємо. Хіба що про двох польських учителів відомо як про нерядових „педелів". Учитель географії Вільгельм Табор був співавтором (з етнографом Р.Герасимчуком) наукового дослідження „Etnografia polonin huculskich" (1937). У цій праці описано не лише господарську діяльність на полонинах, але й суспільно-економічні стосунки, духовне життя гуцулів, їх вірування, звичаї, обряди, народну медицину, фольклор полонинників. Добре пам'ятаю цього вчителя, який мешкав над самим Гуком на москалівському боці. Не старий, але лисий, у модних тоді „пумпках" (штанях до колін на пряжках під колінами), він часто порався на городі. Це привертало увагу, бо тогочасні вчителі мали таку платню, що город був їм зайвий. І Табор, очевидно, мав просто замилування вирощувати квіти та дерева.

Інший педагог - поляк Ян Тадеуш Мазуркєвіч, уродженець м. Жешув Краківського воєводства, був у 1930-х роках директором недержавної польської гімназії в Косові. А з приходом радянської влади разом з українськими вчителями організував українську гімназію, залучивши до роботи в ній і поляків, і українців, і євреїв. Із 21 викладача 19 мали університетську освіту. Гімназія проіснувала тільки декілька місяців, потім її перетворили на радянську „десятирічку", приславши нового директора - комуніста Губенка та ряд учителів зі східних областей. А Мазуркєвіча перевели на посаду завпеда (заступника директора) у середню школу №2, яка розміщалася на Москалівці. У лютому 1941 року його арештували і поставили перед військовим трибуналом військ НКВД Київської області. Звинуватили у належності до польської націоналістичної організації і в квітні засудили до розстрілу. У Косові Я.Т. Мазуркєвіч мав гарний будинок (тепер там фтизіопульмонологічний диспансер), його часто можна було бачити над плесом Гуку з вудочкою. Це впадало в око, бо тоді рибалити у Рибниці можна було лише купивши відповідну ліцензію, і вудки в Косові мали тільки декілька чоловік. Немає сумніву, що Мазуркєвіча убили просто за те, що він був польським інтелігентом, як убили тисячі інших поляків під Катинем та біля Харкова. І як тисячі українських інтелігентів декількома роками раніше на Соловках, у Карелії та в багатьох інших місцях.

А тепер про вчителів-українців, які мають заслуги не лище на ниві шкільництва.

Можемо гордитися, що у нас з 1845 по 1853 рік жив о. Йосафат Кобринський. Він був парохом москалівської церкви і одночасно вчителем москалівської школи. Й.Кобринський, не обмежуючись учительською працею, ще й написав за новою методикою „Буквар", а для вчителів - методичний посібник „Способ борзо виучити читати". Ці праці високо оцінив І.Франко. Після Косова о. Кобринський працював у с. Мишині біля Коломиї. Людина незвичайної енергії і високого громадянського обов'язку, він на 78-му році життя домігся початку будівництва в Коломиї Народного дому, в якому згодом (і дотепер) розмістився відомий на весь світ музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття. Вісімдесятирічний пастир особисто слідкував за доправленням будівельних матеріалів, за якістю роботи, організовував толоки. Він не дожив року до завершення великої будови. Та він живе в імені, яке присвоєно побудованому ним Домові, що став окрасою і гордістю не лише Коломиї, а й усього нашого краю.