Тривожила їх і доля власної збірки: що з нею робити, куди дівати? Їм пропонували продати ті чи інші речі до Львова, Києва, Москви чи Ленінграда, але вони на це не погоджувалися: все зібране на Косівщині має залишитися тут, у Косові. Але косівське партійно-радянське керівництво було далеким від таких справ. Більше того: в партійних верхах захоплення місцевим народним мистецтвом не схвалювали, бо ж воно не було соціалістичним, а давнім, „патріархальним" (це слово мало негативне значення); їм учувався душок „місцевого", а не „радянського" патріотизму, а звідси один крок до націоналізму, щойно збройною силою придушеного в цьому краї...
І хоч почали з'являтися згадки про „музей Сагайдачних" у пресі, а московські кінодокументалісти навіть фільм зняли про нього, доля їхнього зібрання була постійною турботою і навіть болем подружжя ентузіастів. Від 21 серпня 1961 року, коли раптово зупинилося серце Євгена Яковича (він умер під час чергового походу в гори на сімдесят шостому році життя), ця турбота, цей біль лягли на серце одинокої жінки, яка вважала своїм обов'язком виконати мрію покійного художника: зберегти зібрання для цього містечка, яке дало їм притулок і, як рідних, тепло прийняло їх на схилку життя.
Зоя Антонівна невтомно ходила в керівні кабінети, писала, куди лише можна було, про необхідність створення в Косові музею народного мистецтва, якому готова була безкоштовно передати власне зібрання. І не лише це її турбувало. У роки розпалу боротьби з релігією вона взялася рятувати від руйнування церковку в романтичній Волиці. І, що дивно, домоглася, що і перший секретар райкому Петрик, і голова райвиконкому Сенчук дали вказівку відремонтувати покрівлю церкви, завдяки чому вона дочекалася кращих часів, і в ній тепер відбуваються богослужіння. З Зоєю Антонівною начальники не могли сперечатися: адже вона ніколи нічого не просила для себе, хоч нерідко буквально зомлівала від голоду. Вона жила заради ідеї збереження краси, створеної предками.
Зоя Антонівна пережила професора Сагайдачного на вісім років, але так і не діждалась здійснення їхньої спільної мрії про музей у Косові. Та її старання не залишилися марними. Через рік після її смерті, 28 листопада 1970 року в Косові урочисто відкрито Музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини. До нього доклали рук мистецтвознавець Олексій Соломченко, заслужений учитель Української РСР Іван Михайлюк, секретар райкому партії, вишивальниця Ганна Кива. І, як це не дивно, вдалося відкрити музей під приводом... атеїстичної роботи! Москалівська церква десятки років стояла закритою, знятою з реєстрації. Але ж вона колола очі партійному керівництву! Тож вирішили перетворити її на музей і таким способом ліквідувати ще одну релігійну „точку" на території району. О.Соломченкові вистачило мужності наполягти на тому, щоб з церкви не зняли хрести, а всі ікони з іконостасом включно, весь інтер'єр вважати творами народних митців і включити до експозиції музею. Керівникам району вистачило розуму (або й страху перед обуренням людей) прислухатися до цих порад. У церкві Василія Великого музей перебував упродовж двадцяти років. Першим директором музею був Іван Кошелюк, після нього - Віктор Стовба. Від 1973 року директором музею працювала Лариса Березка.
Серцевиною новоствореного музею була збірка Сагайдачних, хоча вона не повністю увійшла до експозиції та фонду. Частина збірки „розійшлася" по інших закладах, частина пропала. До Косівського музею взято 593 експонати (а всього їх було близько двох тисяч!). З цієї кількості 201 виріб з дерева. Це різьба Юрія Шкрібляка (п'ять робіт), його сина Федора (два вироби), Юрія Корпанюка (шістнадцять робіт), Івана Грималюка - шістнадцять робіт, у т.ч. випалюваний посуд, стіл, скриня, стільці. Широко представлені керамічні вироби Олекси Бахметюка, Петра Кошака, Петра Баранюка, Павлини Цвілик та ін. Лише кахлів О.Бахметюка було близько півсотні. А ще вироби зі шкіри (зокрема Миколи Вінтоняка), металу, ткацтво та килимарство. Тепер у музеї зберігається понад дві тисячі замальовок, зроблених Є.Сагайдачним на Гуцульщині (на жаль, вони не експонуються).
...На москалівському кладовищі в його центральній частині під двома високими плакучими березами та стрункою ялицею розташовані поряд дві могили, обкладені природним тесаним каменем. На кам'яних стелах написи. На одній: „Б.П. Сагайдачний Євген Якович. Професор художник 1886 + 1961. Мій любий єдиний друже Твоя дружина". На другій: „Сагайдачна Зоя Антонівна 1898-1969".
А на фасаді корпусу Косівського Державного інституту прикладного та декоративного мистецтва меморіальна таблиця сповіщає: „В цьому закладі в 1947-1957 роках працював видатний радянський художник Євген Якович Сагайдачний (1886-1961)". Хоча „радянським" художником він так і не став... А одну з вулиць Косова в 1990 році названо іменем Сагайдачних.
Дослідженням життя і творчості Є.Сагайдачного займається викладач Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (КДІПДМ) Марія Іванчук.
Галина Сухомлин-Маняко не зустрічалася з Є.Сагайдачним. Але розповідь про його життя, ознайомлення з його творами надихнуло її, українку, громадянку США з м. Фенікс на вірш, який подаю.
Співець Гуцульщини
Славної пам'яті Євгену Сагайдачному вірному синові України, художнику, етнографу присвячую
Ти прийшов у голубі Карпати,
Щоб краси перлини тут зібрати,
Ти побачив дивоцвіти взорів
І почув пісень гуцульських море.
Ти прийшов усе це зберігати
Й наші скарби крукам не віддати.
Прикипів ти серцем до гуцулів,
Славив їх, що люди всі почули,
Що душа гуцульська - то скарбниця,
Гір Карпатських шовкова косиця,
В ній яріє сонячне проміння
І творить краси перлини вміння.
Зберігав ти писанки барвисті
І нанизував розсипане намисто,
Й свято вірив - наш народ воскресне,
Щоб творити на землі чудесне!
І Гуцульщина серпневим сонцежаром
Сяятиме вічно понад хмарами,
Будуть люди тут плекать ялиці,
Щоб водою повнились криниці.
Й кожна писанка любові самоцвітом
Усміхнеться на Великдень дітям.
Не забудуть тебе, батьку, люди,
Будеш жити сяйвом у їх грудях,
І тобі всміхатимуться зорі,
Й проліски співатимуть у зворах.
Я тебе у Косові зустріла,
Ти мене узяв під свої крила,
І подарував мені в дорогу
Вишитий рушник із Дажбога.
м. Фенікс, США. 1996 рік.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Про Сагайдачних (частина 2)
