Висока емоційність великого зібрання декілька разів призводила до конфліктних ситуацій, особливо під час виборів керівних органів Руху та прийняття резолюцій. Під час обговорення резолюції про символіку радикальна частина з'їзду вимагала проголосити синьо-жовтий прапор і Тризуб єдиними символами. Проти цього виступили численні делегати зі Сходу і Півдня, заявляючи, що ці символи чужі їм, що у них є свої - запорожець на прапорі, хрест і т.ін. Зійшлися після бурхливих дебатів на компромісі - визнати синьо-жовтий прапор і Тризуб національними символами, але не нав'язувати їх.
Другий шторм емоцій вибухнув, коли зайшла мова про відзначення 50-річчя возз'єднання 1939 р. Не святкувати, але відзначити цю дату закликали Павличко, Іваничук та інші, мотивуючи це тим, що коли не визнаємо дійсним цього возз'єднання, то дамо карти в руки польським шовіністам, які домагаються повернення західноукраїнських земель до Польщі.
Ще один бурхливий спалах пристрастей стався тоді, коли керівників Руху Драча, Павличка, Яворівського звинувачено в тому, що вони мають дачі, автомашини, високі гонорари, позасідали теплі місця, а безробітного Мусієнка не обрано до секретаріату НРУ. Доходило до того, що Павличко і Яворівський пригрозили, що покидають збори і відмовляються брати участь „у цьому балагані".
Прийнято аж 19 резолюцій та інших документів:
Про екологічний стан на Україні.
Про Народичі.
Про економічну самостійність Української РСР.
Про майбутні вибори в республіці.
Про сталінізм і сталінщину.
Звернення до народу УРСР.
Звернення до робітників і селян України.
К русскому населению Украины.
До всіх неукраїнців в Україні.
Про проект Закону про мови в Українській РСР.
Про політв'язнів 1950-1987 pp.
До українців, що живуть у Союзі поза межами Української РСР.
Про національну символіку.
До українців, що проживають на території УРСР і обрали своєю мовою російську.
Проти антисемітизму.
Про підтримку прагнень кримсько-татарського народу.
Про святкування 50-річчя возз'єднання Західної України в Українській РСР.
Про демілітаризацію України.
До працівників української міліції та КДБ.
Головою НРУ обрано І.Драча, головою ради колегій - В.Черняка.
Про великий резонанс, що його мав з'їзд, свідчила присутність гостей із багатьох республік СРСР та інших країн: Азербайджану, Білорусії, Вірменії, Литви, Латвії, Росії, Польщі, Румунії, Молдови, США, Канади, Угорщини, Великобританії, Чехословаччини та інших. Роботу з'їзду висвітлювали 80 радянських та 50 зарубіжних кореспондентів. Щодо радянських засобів масової інформації, то слово „висвітлювали" сюди не підходить: українське телебачення, наприклад, з'їздові присвятило не більше 1 хвилини, що викликало справедливе обурення делегатів з'їзду, але це обурення було чомусь спрямоване на рядового журналіста, якого й прогнали зі з'їзду...
Загалом атмосфера з'їзду нічим не нагадувала формальних, заорганізованих партійних з'їздів. Панували бурхливі пристрасті, лунали палкі заклики, відбувалися драматичні зіткнення поглядів і думок, та такі сильні, що аж іскри викрешувались. Напруженість, наелектризованість часом доходила до меж. Не було байдужих, кожен сприймав те, що відбувається, як свою особисту, життєво важливу справу. Все робилося одверто. Приміром, зачитувалися всі телеграми, які надходили на адресу з'їзду, серед них і ті, інспіровані обкомами і райкомами, нібито від зборів трудящих, в яких тавровано з'їзд як зборище ворогів радянської влади, банду націоналістів, запроданців іноземних розвідок. Їх голосне, ще й виразне зачитування викликало гучний регіг делегатів і тисячної юрби на площі перед клубом КПІ, яка стояла там цілими днями і чула кожне слово із залу через гучномовці.
Чула вона й такий короткий діалог між одним із організаторів з'їзду і полковником, що командував великими силами охорони порядку, озброєними до зубів:
- Для чого ви тут? Ви ж бачите, ми забезпечуємо самі зразковий порядок.
Полковник: Мы защищаем вас от народного гнева...
Важко уявити собі той гучний регіт, яким зреагували зал і площа.
Незабутнє враження справляв вечірній похід від КПІ до пам'ятника Шевченкові. Багатотисячна демонстрація з сотнями національних прапорів, зі співами „Червоної калини" рухалася лавиною. А навколо - сотні омоновців, з гучномовців - безперервні вимоги: „Сверните недозволенные флаги! Вы нарушаете закон!". Ніхто прапорів не згортав, а міліція обмежувалася погрозами. Те саме було й на багатьох станціях метро: групи делегатів з розгорнутими прапорами, заклики посилених патрулів „не нарушать порядка", а у відповідь - „Ой, у лузі червона калина..." Відчувалась солідарність зі з'їздом киян. Мені особисто, хоч я спеціально з цікавості ходив і в юрбі біля КПІ, і на вулицях прислухався - не довелось почути жодного ворожого висловлення на адресу з'їзду - ні від українців, ні від „рускоязичних". Зате всі газети були заповнені „відгуками трудящих", які „висловлювали свій гнів і обурення збіговиськом деструктивних сил..."
Закінчився з'їзд НРУ 10 вересня співом „Ще не вмерла...", який почав хор Л.Ященка і підхопив весь зал та юрба на площі. Коли делегати виходили на площу, їх зустрічали овацією, лунали пісні. Поодалік стояли кордони озброєних міліціонерів та омоновців, які тепер виглядали знічено і розгублено: як же це так: зібралося збіговисько „ворогів", а їх так ентузіастично вітають тисячі людей - стихійно, без організованих зусиль партії... Почався надлом „комуністичної свідомості" навіть у охоронців партійної диктатури.
...Через рік мені довелось бути (не делегатом, а запрошеним) на Других Всеукраїнських зборах НРУ 25-28 жовтня 1990 p., що відбувалися тепер у палаці „Україна", без нагляду міліції та змопівців. Чим були схожі обидва з'їзди? Високою ейфорією (хоч дещо не такою, як рік тому). Нетерпимістю до інших поглядів (так, Є.Сверстюкові не давали говорити делегати з Галичини, коли він повів мову про рівноправність УАПЦ та УГКЦ). Бунтом „низів" проти „верхів" (звинувачення президії в „гетьманстві", в тому, що ведуть збори, як партійний з'їзд).
Разом з тим у доповідях і виступах було значно більше, ніж рік тому, тверезих, застережливих голосів. Ось приклади.
Сергій Конєв: „Час синьо-жовтого ренесансу минув. Тепер час взятися за економічні проблеми...
Потрібно докорінно змінити форми роботи з національного відродження в русифікованих областях.
Успіх залежатиме від поміркованого ентузіазму і вміння розуміти один одного".
Євген Сверстюк: „Панує ейфорія. Це викликає занепокоєння. Надходить пора демагогів. Страшною є активність людини, вихованої у безвідповідальності. Всі „проти". Всі хочуть щось урвати для себе. Рух повинен опиратися на мудру людину, а не на вчорашнього активіста".
Левко Лук'яненко: „Ми неспроможні підняти й п'яти мільйонів із п'ятдесяти..."
Олесь Доній: „Рух недостатньо працює з російськомовним населенням. Це загрожує поганими наслідками".
Володимир Яворівський: „Пора замінити козацькі жупани на фуфайки".
Ігор Юхновський: „Маємо об'єднувати навколо ідеї суверенності всіх - навіть горбачових, що родом пов'язані з Україною".
На той час почався процес створення партій. Нічого доброго для НРУ він не віщував. Спроби зробити Рух надпартійною об'єднуючою структурою не мали успіху. Республіканська партія устами Л.Лук'яненка заявила: „УРП не повинна належати ні до якого об'єднання".
Другі збори НРУ були початком його швидкого кінця як справді народного руху. Він „поколовся" на численні партії, одна з яких взяла собі його назву.
Наступні роки були драматичними, а деколи й трагічними для Руху. Коріння незгод, різного бачення шляху України, вважаю, тягнуться ще з Установчого з'їзду. Він був таким, як був, іншим бути й не міг.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Установчий з'їзд НРУ (частина 5)
