Нехай читача не дивує граматичний курйоз заголовка. Просто в ньому використано стиль газети „Радянська Гуцульщина", яка в номері за 18 липня 1991 року від імені своїх читачів грізно, маючи на меті, очевидно, дати сигнал „відповідним органам", запитує: „За яку Україну агітують пелипейки, корнеюки, захаруки, пігуляки, радиші, шлемки? З залізними мурами довкола і з їхньою владою? З парадом вояків ОУН, УПА? З ріками крові?"
Спочатку не хотілося відповідати на ці риторичні, на думку редакції, запитання, але згодом передумав. Тим більше, що й до мене особисто, по телефону й листовно, звертаються люди (судячи з усього, старанні читачі партійної преси). Щоправда, звертаються не з запитаннями, а з щирими побажаннями („Бандерівська шкура, перевертень, гадина щоб лопнуло твоє бандерівське серце!") і з не менш щирими обіцянками („Кишки випустимо, бандюго!"). Лексикон, як бачимо, схожий на той, до якого залюбки вдавалася районна компартійна газета, і який, зрештою, завжди був властивий більшовицькій пресі.
Але переходжу до суті. Мушу розчарувати читачів (вже колишньої) газети „Радянська Гуцульщина": ніколи бандерівцем я не був (учасник війни, доброволець-партизан у 16 років). Тактики боротьби, прихильником якої був С.Бандера, не схвалюю. Але пояснюю її тодішніми обставинами. Головним винуватцем кривавих подій середини - кінця 40-х років у нашій країні вважаю терористичний тоталітарний режим, який і спровоковував те, що називають бандерівщиною. Якби не було насильницької колективізації, вивезення десятків тисяч невинних людей, примусової мобілізації підлітків на шахти й заводи, переслідувань і убивств національно свідомих людей, зневажливого ставлення до „західняків" як до людей нижчого гатунку, паплюження майже всіх діячів української історії, гоніння на церкву, духовенство й віруючих, - то не було б і тієї боротьби, яка нерідко набирала жорстоких форм.
Шануймо й почуття нащадків тих, хто впав жертвою цієї боротьби, винною чи невинною - хто це розсудить? Та за своїми масштабами вона не може рівнятися з жорстокостями кривавого сталінського терору, освячуваного партією. Отож, перефразовую відомий вислів: не варто хапатися за пістолет при слові „Бандера". Сподіваюсь, що читачі „Радянської Гуцульщини" вже не скрегочуть зубами, чуючи імена Грушевського чи Мазепи. Звикнуть і до Петлюри, Коновальця, Тютюнника, Бандери.
Повірте, мовлю це без сарказму. Люди не винні, що їм з дитинства втовкмачували в голову сфальшовану комуністичними ідеологами історію. Вина в цьому й наша, колишніх „підручних партії" з числа інтелігенції. Але їх змушували неухильно керуватися директивами ідеологічних босів з питань історії України: Мазепа - „зрадник", Петлюра, Бандера - „бандити". Так змушені були всі говорити. А тепер, коли та ж інтелігенція, виправляючи свою мимовільну провину, несе людям правду, підголоски справжніх винуватців народної трагедії зчиняють неймовірний галас: „Перевертні! Комутанти! Відступники!" Як завжди, фальш і лицемірство. З другого боку, вважаю абсолютно неприпустимим висування будь-якого діяча на роль непомильного вождя. Це анахронізм. Росіяни кажуть: „Чия корова мичала б, а твоя мовчала б". Не комуністичній газеті натякати на оточену „залізними мурами", „затоплену ріками крові" Україну. Хіба не компартія відгороджувала нас від усього цивілізованого світу, оголошуючи „антипатріотичним" навіть листування та обмін посилками з іноземними громадянами, хоча б це була наша родина? А з чийого благословення загинули десятки мільйонів ні в чому не винних людей - від голодомору, в енкаведистстких катівнях, у ГУЛАГу? Тут то, справді, крові розлилось „не ріки - море"! І ще мати совість звинувачувати когось! Справедливо кажуть: поганому виду нема стиду.
Щодо влади. Особисто я не в тому віці, коли беруть на себе тягар влади. Але чому редакція райкомівської газети вважала, що при владі можуть бути лише ставленики партії? Їм що, довічно владарювати? Уже ми знали таких досмертних володарів - і Вусатого, і Бровастого. Тепер пожинаємо плоди їхнього царювання, що супроводжувалося довгими тривалими оплесками і вигуками „Ура!". Тепер - „і ми не ми, і я не я", а винні прокляті „так звані демократи".
Анонімних читачів партійної „районки" дуже лякають „паради вояків УПА". Очевидно, мають на увазі збори колишніх в'язнів радянських концтаборів, дивом уцілілих у сталінській м'ясорубці. Поки що з вини цих катованих тоталітарним режимом старих людей не випав жоден волосок з голови жодного комуніста. Та й не до того їм старим, хворим людям. А хто винуватець убивств мирних людей у Тбілісі, в Баку, в Литві і Латвії, хто пролив кров у Старому Угринові? Хто нагнітає політичну напруженість і провокує (правда, досі, на щастя, без особливого успіху) міжнаціональні та міжрегіональні конфлікти на Україні? Але, судячи з усього, газету хвилювали не реальні злочини, а вигадані „паради".
Якої ж України хочуть „пелипейки"? Вільної, незалежної. Такої, якими є Польща чи Угорщина, Італія чи Фінляндія, Греція чи Швеція. Лише воля й незалежність формують господаря. Зараз у нас господарів немає, не було їх понад сімдесят років. Існують лише погоничі й наймити. Тому й дожилися до того, що ділимо навпіл бюстгальтер і дитячі трусики. Це зримий символ того, до чого доводить комуністична ідея, якою надихані й ініціатори „оновленого" Союзу. Проциндрили, пустили за вітром незчисленні багатства, довели країну до грані голоду, а тепер, бач, знайшли винуватців: демократів, які сказали народові гірку правду про сімдесятирічний обман і терор.
„Пелипейки" хочуть України не будь якої, а демократичної, де б доля людини залежала від неї самої, від її здібності й працьовитості, а не від наявності в кишені червоної чи будь-якої іншої книжечки, не від того, хто твої батьки і чи немає за кордоном двоюрідної сестри твого троюрідного брата...
Хочуть України цивілізованої, де б усі проблеми - економічні, політичні, ідеологічні, релігійні - вирішувалися мирно, конституційним, парламентським шляхом, а не словом „товариша маузера" або загрозою Сибіру, Соловків і Дем'янового Лазу. Хай буде боротьба ідей, а не людей. Тільки така боротьба мислима в сьогоднішній Україні, нашпигованій ядерною зброєю та атомними реакторами, якщо не хочемо тотальної загибелі всіх і назавжди. Хочуть України, яка б рівною між рівними влилася в світове співтовариство, а не залишилася провінцією московського „центру", приреченою слухняно служити імперським цілям нових вождів, неспроможних звільнитися від примари „соціалістичного вибору".
„Пелипейки" агітують за Україну, в якій ніхто не посмів би українцеві штиркати в очі тим, що він розмовляє не на „чєловеческом язике". За Україну, яка б не дозволяла плювати в твоє обличчя шовіністичним твердженням нового союзного договору, що офіційною мовою оголошується російська. А своїм хохляцьким наріччям можемо балакати хіба що на штучно реанімованих вечорницях, а не в „порядочном общєствє". Агітують за Україну, в якій рівноправним в усіх відношеннях громадянином буде людина будь-якої національності, в якій не буде „старших" і „менших" братів.
Отакої України хочуть, я певен, і народні депутати України Д.Захарук та В.Шлемко, і депутати обласної Ради П.Корнеюк, Б.Радиш, і активіст НРУ М.Пігуляк, до яких компартійна газета висловила крайню зневагу, написавши їхні прізвища з малої літери і в множині. Такої України хоче кожен, хто зберіг хоч іскорку людської та національної гідності.
„Радянська Гyцyльщинa" була проти такої України. За яку - знаємо з досвіду, гіркого і кривавого. Що ж, живемо в час вибору. Ми робимо свій, партійна газета свій.
Який вибір зробить народ - покаже час.
Газета „Гуцульський край", 5 вересня 1991 р.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. То якої України хочуть "пелипейки"?
