Дивне враження справляє матеріал, опублікований у газеті "Гуцульський край" за 23 лютого 1991 року. З одного боку, він називається „Звернення районної ради ветеранів війни і праці до всіх ветеранів району". З другого боку, його підписав „за дорученням" ради її голова. То хто ж усе-таки звертається - чи сама рада, чи за її дорученням голова, а чи просто сам голова? Таке розмаїття можливих тлумачень авторства не личить серйозному документові, бо підриває довір'я до нього.
Але не це головне. Хочеться уточнити деякі твердження „Звернення", не зі схильності до суперечок, а заради істини, бо ж ідеться про надто серйозні речі, про долю України.
З головною тезою звернення - про те, що „тільки оновлений Союз зможе подолати кризу", забезпечити „національний, духовний та економічний розквіт" республік, дуже хотілося б погодитися. Але зразу ж з'являються сумніви. У чому полягає те „оновлення"? Якщо звернутися до відомого „президентського" проекту Союзного договору, то переважною більшістю політологів, економістів, публіцистів визнано: нічого принципово нового в ньому у порівнянні з тим, що маємо тепер, там годі знайти. Була унітарна держава - вона й залишається. Як підкорялися республіки надурядові, так і підкорятимуться. Як був суверенітет паперовим, так і залишається. Побоялися змінити хоча б уже слово в назві цієї наддержави. І далі утверджується, що країна, яка живе чужим хлібом, громадяни якої б'ються в чергах за всім - від шматка погано випеченого хліба і літра розведеного молока до шкарпеток і дамських панталонів, - це і є соціалістична держава. Прихильники „оновленого" не криються: вони одверто подають, що хочуть єдиної великої і сильної (в розумінні чисто військовому) держави. Буде сила - то навіть голі й голодні, будемо кричати „ура" новим вождям - щодо цього досвід маємо великий і багаторічний... Дай, Боже, щоб я помилився!
Зрештою, спам'ятаймося: а хіба зараз ми не маємо оцього вимріяного Союзу? Та ж його ніхто не розпускав!
Сильне враження справляє теза про роль інтернаціоналізму у відбудові зруйнованого війною народного господарства (я сам переконаний, непохитний інтернаціоналіст - але в дещо іншому розумінні цього слова). Та знову сумніви... Відбудуватись ми відбудувались. Але хіба гірше за нас це зробили розгромлені нами німці, італійці, фінни, а також колишні жертви фашистської агресії - Франція, Австрія, Бельгія, Нідерланди, Данія? Беру навмисне приклади я з „того" боку, де про інтернаціоналізм не прийнято говорити з таким захватом, як у нас. І стає сумно. Рани, кажуть, ми залікували. Тільки як пояснити, що через 46 літ після Перемоги наш ветеран дістає „пайок" менший, ніж одержував німецький солдат у воєнні роки?! І чому переможцеві шле принизливі „подарунки" переможений? Ой, не загоїлася ця рана в нашій душі!
Не збираюся заперечувати наведені в „Зверненні" цифри мільярдних капіталовкладень з економіку західних областей України. Вкладати гроші - річ не хитра. Головне, у що вкладаєш і що з того маєш... А маємо те, що всі побудовані на території нашої області великі підприємства належать не нам, а союзним міністерствам, їм ідуть прибутки, а нам залишається порушена екологія. Будували в нас в основному підприємства хімічної та машинобудівної промисловості, які для щоденних потреб населення не дають нічого. Щодо виробництва товарів народного споживання на душу населення область посідає в республіці 22-е місце.
Ось ще декілька не дуже оптимістичних цифр, узятих із офіційної статистики. За споживанням на душу населення на рік ми займаємо на Україні місця: щодо м'яса і м'ясопродуктів - 25, риби і рибопродуктів - 23, цукру - 24 місце. І так далі. Нагадую читачам, що на Україні лише 25 областей.
Як бачимо, капітали вкладалися, та не в те, що потрібне, насамперед, звичайній людині, тому й економіка області, хоч і дорого обійшлася, вийшла скособоченою. Чи не тому, що доля її вирішувалась не в Станіславі і навіть не в Києві, а в Москві, яка, як відомо, сльозам не вірить і нашими турботами не дуже переймається. І це природно. Як кажуть брати росіяни: „С глаз долой - из сердца вон".
Чим може гарантувати автор звернення, що серця високих московських чиновників запалають любов'ю до незнаних їм окраїн в „оновленому Союзі"?
Здивувала мене гнівна тирада на адресу „опозиційних сил", які займаються „брудними провокаційними прийомами". Хто ж ці зловмисники? Прямо вони не названі, але з натяків на „горизонтальні зв'язки" стає зрозуміло, що автор має на увазі - кого б ви думали? Верховну Раду України та Уряд України! Та це ж вони встановлюють „антисоціалістичні", „горизонтальні зв'язки", уклавши договори з Росією, Білорусією, Казахстаном та іншими суверенними державами. А „припинення дії Конституції СРСР" санкціоноване історичною Декларацією про державний суверенітет України (якщо положення цієї Конституції суперечить Українській).
Ну хіба можна закликати ветеранів виступати проти свого уряду, проти обраної ними Верховної Ради? У нашому віці треба бути толерантнішим... Праведний гнів на ворогів єдиного союзу доводить автора до того, що він аж заговорюється і закликає до активних дій „по розв'язанню... ідеї дружби народів, інтернаціоналізму" Що б це значило?
Я б на місці автора не був таким категоричним у твердженні, що будь-який інший шлях, крім до „оновленого Союзу", „веде у безвихідь, у глухий кут без майбутнього, без перспективи".
Увесь світ пішов отим „іншим" шляхом, і щось не помітно „глухого кута". Поки що забралися в нього лише ми. А нас кличуть забиватися в нього ще глибше, мовляв, ми ще не осягли всіх переваг і краси цього устрою... Ну коли вже ми позбудемося цього хворобливого прагнення діяти всупереч здоровому глуздові, протиставляти себе всьому людству, претендувати на найвищу мудрість, від якої згодом відпльовуємось і відхрещуємось?
З цілковитою повагою ставлюся до погляду мого колеги по ветеранству і до його закликів. Але мені хотілося б, щоб ті ветерани, які на заклик голови організації підуть „до кожної сім'ї і людини" агітувати за підписання союзного договору, все ж зважили на висловлені мною сумніви. А вони мучать не тільки мене...
І ще одне. Не намагаймося говорити від імені мас. Ніхто з нас не гарантований від помилкових суджень. Говорімо від власного імені.
Газета „Гуцульський край", 5 березня 1991 р.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Говорімо від власного імені
