Політичні та економічні переміни в країні супроводяться ламанням ідеологічних стереотипів. Проте, останні - надзвичайно живучі. Скільки ще поміж нас тих, хто, подібно Ніні Андреєвій, „не може поступатися принципами"! Що ж, кожен має право на свої погляди. Але є сфера, де толерантність до тих чи інших поглядів має свої межі. Це виховання нового покоління. Ми всі в одвіті за те, щоб завтрашні громадяни країни навчилися бачити дійсність такою, якою вона є, а не прикрашеною чи спотвореною ідеологічними окулярами.
На жаль, саме школа є досі заповідником ідейного застою. Не маю наміру докоряти за це вчителям: всі ми були змушені керуватися діючими програмами та підручниками, перебуваючи під політичним наглядом партапаратників та парторганізацій (досить нагадати „заслуховування" на різних рівнях питання про ідейно-політичне виховання та стан викладання предметів суспільного циклу). Але горезвісна 6 стаття вже відмінена. Найвища пора педагогам керуватися новими ідеями, а не вчорашніми й позавчорашніми агітками Наші вихованці повинні мати справжні знання основ наук і тверезий погляд на світ і життя.
Почнімо з найочевиднішого - так званої наочної агітації. То на одній, то на другій школі видніються транспаранти, як от: „Спасибі рідній партії за щасливе дитинство!", чи „Наші знання - рідній партії!" тощо. По-перше, в умовах багатопартійності такі гасла звучать двозначно - про яку саме партію йде мова? По-друге, чи варто висловлювати вдячність за те, що дитяча смертність у нас - одна з найвищих у світі, за те, що в мирний час у країні близько мільйона сиріт, за те, що третина дітей на Україні народжується вже хворою? Про дитяче харчування, одяг і взуття зайве й говорити... По-третє, якщо вже наші вихованці одержать знання, то вони (знання) мають прислужитися для щастя самих вихованців і для добра народу, а не однієї з політичних організацій.
Киньте, Щановні колеги, неупереджений погляд на всю оту агітацію, яка заполонила наші школи, і очистіть стіни від усього зайвого, від усього, що тхне стереотипами застійної пропаганди!
Не чекаючи „височайших" вказівок і дозволів, погляньмо критично й на шкільні програми та підручники. Варто, щоб зібралися вчителі того чи іншого класу, того чи іншого предмету і поміркували над тим, що і в програмах, і в підручниках не відповідає сьогоденню і тому повинно бути вилучене.
Хтось може закинути, що це - неприпустиме порушення службової дисципліни. А хіба припустиме те, що ми начиняємо голови дітей псевдознаннями, створюючи в їхній свідомості спотворений образ дійсності? Мені спало на думку проаналізувати словниковий склад читанок - головних підручників перших чотирьох класів. Знаєте, які слова в них найуживаніші? „Щастя", „щасливі", „радість", „радісно", „свято", „святкувати". Отаким малюється наше життя: безперервне свято, безнастанні радощі та веселощі... Кому потрібний цей обман? Ну, а якщо йдеться про життя „там", то учні одержують зовсім іншу картину: „там" діти до школи не ходять, а чистять взуття багатіям: щодо дорослих, то всі вони безробітні і мріють жити так щасливо, як живемо ми...
Показово, що за 4 роки навчання в початкових класах (найсприйнятливіший вік!) на такі слова, як „честь", „чесний", „співчувати", дитина натрапляє лише по одному разу, а слова „милосердя", „милосердний" на півтора тисячі сторінках підручників для початкової школи взагалі відсутні.
Водночас підручники виховують ненависть до релігії, зневагу до її служителів („піп гірший за розбійника"), презирство до віруючих, як до людей темних, відсталих. І досі вихваляється колективізація, і досі у дітей виховується ненависть до українського хлібороба 20-30-х років, як до „лютого, зажерливого куркуля".
Ні педагогічна, ні просто людська совість не повинна дозволяти вчителю так деформувати свідомість школярів. Замість цієї низькопробної агітжувачки треба давати дітям відомості про реальне життя, його проблеми й труднощі, з якими щоденно стикаємося.
Наші вихованці не знають історії своєї Вітчизни - України. Протягом перших чотирьох років навчання школярі лише двічі натрапляють у підручниках на слово „козак", а таких слів, як „запорожець", „Запорозька Січ", не зустрінуть зовсім. Не почують вони й жодного імені з історії України, навіть Б. Хмельницького.
У підручнику „Світ навколо тебе" для першого класу даремно шукати слів „Україна", „українець". Відсутні вони й в аналогічному підручнику для 2 класу. Отакий „світ" навколо нас... У підручнику „Природознавство" для 4 класу є стаття про УРСР, тільки знову ж автори „забули" хоча б натякнути, що в цій республіці живуть українці. У цьому ж підручнику природи та географії 52-мільйонній Україні відведено аж... З сторінки, тоді як, приміром, Арктиці чи тайзі - по 4 сторінки. Подібних фактів можна б наводити багато.
Вважаю, що нашим обов'язком є виправлення цих кричущих недоліків підручників. Мусимо використовувати взамін ряду статей підручників матеріали з дитячих газет і журналів, які по-сучасному трактують те чи інше питання. Бездарні віршовані агітки варто заміняти справжніми поезіями, зокрема творами для дітей, написаними В. Симоненком, Д. Павличком, прекрасними віршами зі збірки Д. Білоуса „Диво калинове" тощо.
Весь зміст освіти повинен набувати національного характеру, бути пройнятий високою духовністю.
Тут зачеплено лише початкові класи. Але й в інших справи не кращі.
Вимагає ретельного перегляду й зміст гурткової, позакласної роботи з учнями. Діти, за бажанням батьків, мають право на вивчення релігії. Мусимо усвідомити, що релігія не протистоїть культурі, а є її невід'ємною складовою частиною. Тому її знання необхідні кожному - і віруючим, і атеїстам.
Кожен із нас, працівників освіти, повинен сьогодні задуматися: хто він - бездумний виконавець керівних вказівок, чи творчий педагог, борець за оновлення суспільства. Яка сьогодні школа - таким завтра буде народ. Будьмо свідомі своєї величезної відповідальності перед майбутнім!
Газета „Радянська Гуцульщина", 1 травня 1990 р.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Позбуватися заідеологізованості
