1990-1991 роки були насичені політичною боротьбою. У місті відбувалися віча, зібрання, на яких викривалися злочини КПРС, лунали протести проти спроб зберегти „оновлений Союз", висувалися вимоги незалежності України.
У ніч з 26 на 27 жовтня 1990 року знесено, згідно з рішенням міської ради, пам'ятник Леніну. Ще раніше перейменовано вулиці, які носили назви комуністичних діячів чи мали чисто ідеологічне забарвлення. На жаль, не відновлено ряду історичних назв.
Відновлено багатолюдні відзначення Шевченківського свята. Повсюдно, ще з жовтня 1989 року, вивішувано національні прапори. У травні 1991 року востаннє на Шевченківському святі поряд з національними були уересерівські прапори. Найактивнішими організаторами політичних акцій, ораторами на них були голова ТУМ Богдан Радиш, голова „Зеленого світу" Ігор Мартинюк, голова Братства УПА, створеного 11 жовтня 1990 року, Андрій Тершак, журналісти Петро Корнеюк, Василь Пожоджук, відставний офіцер Василь Братівник, учителька Любомира Джанджалас та інші.
Про Андрія Тершака потрібно сказати дещо ширше. Був він, колишній підпільник і в'язень ҐУЛАҐу, людиною суворою на вигляд, фанатично відданого ідеї незалежності України. Роки ув'язнення не зламали його. Він за будь-якої нагоди виступав, де можна було, пропагуючи націоналізм. Був дуже недовірливим, часом шукав ворогів не там, де вони були. Один час, здавалося, утягнувся був у спровоковану комуністами міжконфесійну ворожнечу, але ненадовго. За зовнішньою суворістю ховалася людина глибоких почуттів. Недовірливість дивно поєднувалася у ньому з наївним сприйняттям на віру навіть фальшивих „патріотичних" фраз тих, хто пристосовувався до нових умов. Був ревним парафіянином греко-католицької церкви, доклав чи не найбільше зусиль для спорудження меморіалу біля москалівської церкви борцям за волю України. А коли помер, до останніх днів не полишаючи громадської праці, йому відмовили в похованні на цвинтарі біля церкви... Тепер Косів гостро відчуває відсутність цього незламного, безкомпромісного патріота.
Ще в 1989 році засновано асоціацію „Зелений світ", ініціаторами чого були Ігор Мартинюк, Михайло Цьок, Микола Девдюк (останній, здібний митець, пізніше потрапив під вплив якоїсь секти і трагічно закінчив життя). Дуже вигадливо й цікаво, велелюдно проводилися свята Івана Купала. Коли в 1989 році його вперше задумав провести І.Мартинюк, влада до цього поставилася, м'яко кажучи, з великою осторогою. Спочатку задумували провести дійство за сценарієм, складеним Лесею Тригуб'як, в урочищі Ґаджина в Чорногорі, навіть вибрали там дуже романтичне місце. Та Верховинський райком партії, провідавши про це, запанікував, що сюди можуть з'їхатися страшні рухівці (у Верховині райком не допустив навіть утворення ТУМ). Одверто заборонити - часи вже не ті. То ж не придумали нічого кращого, як зробити широченний „перекоп" на дорозі і оголосити терміновий шляховий ремонт. Свято Івана Купала відбулося з великим успіхом на Москалівці, під Довгим грунем, у чому заслуга Лесі Тригуб'як. Вигадливо проводилося таке дійство і в наступні роки, а пізніше чомусь молодь втратила до нього інтерес.
З ініціативи відомого різьбяра Василя Бовича в жовтні 1990 року створено товариство „Меморіал", співголовами якого обрано Івана Парипу, викладача коледжу, та Степана Пініщука, робітника заводу „Динамо" (4-ий цех). У 1992 році здійснено розкопки на подвір'ї колишнього НКВД, знайдено 19 останків, які перепоховано урочисто біля Москалівської церкви.
Виникла ветеранська організація національно-демократичного спрямування, над чим немало попрацювали Юрій Лепкалюк та Костянтин Кіт.
13 жовтня 1990 року вийшло перше число газети „Гуцульський край". Її редактор Людмила Городенко зробила газету виразницею поглядів косівських націонал-демократів. „Гуцульський край" у перші роки свого існування був дуже популярним і авторитетним органом. Згодом, на жаль, він втратив демократичний характер і став органом у руках районної влади та окремих осіб.
На початку 1990-х років, незважаючи на суспільні потрясіння, влада в Косові залишалася в тих самих руках, що й раніше: головою райвиконкому була Марта Тимчук, головою міськради - Іван Баранюк, першим секретарем райкому та головою районної ради - Олександр Рогожин. На вимогу учасників акції голодування, організованої І.Мартинюком, восени 1990 року змінено керівництво районної ради - її головою став Володимир Мамчук.
24 серпня 1991 року ліквідовано райком компартії. Час до грудня був періодом дуже жвавого політичного життя, агітації за проголошення незалежності України. На референдумі 1 грудня 1991 року 99,2% мешканців міста (5994 чол.) проголосували за Незалежну Україну.
Першим у часи незалежної України керівником району - представником Президента і головою районної державної адміністрації - став Ярослав Ходан, архітектор за фахом. Він очолював район до 1998 року. Чому не взяли влади на місці націонал-демократи? Причина проста: непорозуміння, чвари, внаслідок яких не могли зійтися на одній кандидатурі. Та й вибір був не великий: помилкою місцевого Руху було те, що він не залучив до себе інтелігенцію, управлінців, перспективну молодь, а нерідко й відштовхував їх, як „чужий" елемент. Шкідливість таких сектантських настроїв дає свої наслідки дотепер. На щастя, Косів оминули міжконфесійні непорозуміння, хоч вони вирували в ряді сіл району.
Активно йшло утворення різних партій. З'явилися НРУ, КУН, ДемПУ, УРП, НДП, СПУ, АПУ, ДемСоюз, СДПУ(о)... Про „ефективність" діяльності міської влади свідчить дедалі більша деградація довкілля, жалюгідний стан водопостачання та каналізації, цілковита занедбаність, крім однієї-двох, вулиць міста. Гучні заяви про перетворення Косова в об'єкт туризму, та ще й міжнародного, співіснують із цими доказами неспроможності навести лад у комунальному господарстві міста. Косів'яни ж нарікають на міську владу і знову й знову обирають, керуючись незрозумілими мотивами, не тих, кого треба.
Значні зміни відбувалися в економічному житті міста. Завмерли цехи „Гуцульщини", сирзаводу, заводу „Динамо", виробничих майстерень Спілки художників. Сотні косів'ян залишилися без роботи і перемістилися на ринок чи виїхали на заробітки за кордон.
Парадоксально, схоже на анекдот: паралельно з цим створено в євро-відремонтованому приміщенні колишнього торгового центру і чудово обладнано бюро зайнятості. Чим менше зайнятих, тим краще почуваються ті, хто має дбати про безробітних.
Зате стала гарно розвиватися приватна торгівля, з'явилися крамниці, забезпечення яких таке, про яке і не мріяли при соціалізмі. Пожвавилося будівництво: завершено спорудження багатоквартирного будинку на майдані Незалежності (1994), де розмістився й Ощадбанк; зведено сучасний будинок податкової інспекції (1995). Споруджено гарний пішохідний міст через р. Рибницю біля авто-підгіриємства, зроблено берегоукріплення біля центрального мосту. Почало розвиватися приватне транспортне автосполучення. Надано гарне приміщення для Центру дитячої творчості (1995). Розпочато будівництво банку „Україна", яке перепрофільовано у школу мистецтв. У Косів прийшли новітні технології зв'язку, у 1995 році здійснено перше приєднання до Інтернету. З 1990 року запрацював телефакс. У 1994 році з'явилися ксерокси. У 1995 році в Косові засновано видавництво „Писаний Камінь".
Але повернемось до „пробудження" Косова. Документами суспільних настроїв того часу (кінець 1980-х - початок 1990-х років) є, сподіваюсь, мої статті, що друкувалися в районній газеті "Гуцульський край". Подаю декілька з них, нічого в них не змінюючи, щоб був зрозумілим нелегкий шлях до розуміння історії та новітніх процесів. А може, є в них щось і співзвучне сьогоднішнім настроям?
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Косів пробуджується (частина 4)
