Був ще один поділ людей: на „мєстних", „западників" - підозрілих і людей нижчого ґатунку, з одного боку, і „восточніков", а помісцевому - совітів, які вважалися більш відданими справі комунізму, хоч у багатьох випадках це було не так. Рядовий учитель, присланий зі східних областей, проживав не в кращих, а нерідко й у гірших умовах, ніж місцевий. Інша річ - партійні функціонери, енкаведисти, каґебісти. То була вища каста. Саме вони позахоплювали в Косові найкращі будинки та квартири, зокрема ті, що належали вивезеним, ув'язненим „ворогам народу", а також сади, відібрані у москалівських газдів.
Садівництво в Косові розвивалося ще десь з XVII—XVIII століть. Тут були королівські сади. Косівські яблука, груші, сливи відрізнялися гарним смаком. З них варили повидло, яке йшло навіть на експорт. Восени мало не в кожному дворі варили повидло. Воно бувало з яблук, яблук і груш, сливове. Варили його у великих мідних казанах на вогнищах. У котел поміщалося до центнера садовини. Спочатку її чистили, тоді засипали у казан (котел). Варіння тривало цілісінький день. І весь цей час треба було помішувати повидло великими, як весла, лопатами. Це було під силу тільки дужим мужчинам. Продукт виходив густий, дуже солодкий, хоч цукру не додавали. Його можна було різати, як хліб. Повидло їли з хлібом, розводили водою і з такою „повидлянкою" їли кулешу. Далеко не кожен господар мав котел, тому за ним доводилося ставати в чергу.
Тепер косів'яни забули про варіння повидла. Якщо вдався врожайний рік, то величезну кількість садовини викидають, і вона гниє по смітниках та у придорожніх ровах... Це один із сумних наслідків соціалізму...
Кожний порядний господар мав і власну сушарку для садовини.
Четверте з визначальних для тоталітарної системи слів - страх. Страх перед репресіями, ув'язненням, вивезенням до Сибіру. Цей страх панував над усіма в часи сталінської диктатури, до 1953 року. Але й у наступні роки й десятиріччя він не зникав. Кожен громадянин перебував „під ковпаком" каральних органів. На кожного була заведена секретна справа.
Щоб зазнати репресій, не обов'язково було мати зв'язки з ОУН чи УПА. Схопити могли будь-кого і приписати будь-яку вину. Ось що розповідала Марія Прухницька. Її чоловік виїхав був до Америки, там заробив порівняно немалу суму грошей. Але він рано помер, і Марія у 22 роки залишилася вдовою з дочкою на руках. Була активною в громадській роботі, виконувала обов'язки скарбника Союзу українок. Коли прийшли совіти, Союз українок заборонили. Марія Прухницька одружилася з Василем Когутяком. Він мав крамницю, яка діяла й у часи німецької окупації. Після повернення совєтської влади працював начальником лісопункту. Його арештували на святий вечір перед Водохрещем і засудили на 10 років ув'язнення та 5 років пораження в правах з конфіскацією майна. У цьому останньому й була вся суть. Енкаведисти буквально пограбували майно Марії та Василя Когутяків. Вони зірвали підлогу і знайшли заховані там долари, привезені ще покійним Прухницьким. Пані Марії, правда, дали акт про конфіскацію, але незабаром його відібрали у неї. Зрозуміло, для чого. Стало ясно, що ув'язнення В.Когутяка було лише приводом для того, щоб захопити майно, яке рознюхали енкаведисти. Це було тим легше зробити, що будинок Прухницької-Когутякової стояв навпроти будинку колишнього суду, а тоді - НКВД.
Василь Когутяк відбував каторгу на Півночі, там підірвав здоров'я. Його, важко хворого, відпустили після 8 років і 7 місяців ув'язнення. Він повернувся в 1953 році і того ж року помер у віці 49 літ...
Косівський фотограф Степан Ожга отримав 8 років тюрми в 1950 році лише за те, що зберігав у себе книжки „антирадянського змісту", тобто видані в Галичині до 1939 року.
За кожним слідкували „сексоти" („сєкрєтниє сотруднікі") - колеги по роботі, сусіди, часом і друзі. Складалися списки неблагонадійних. Їх не дозволялося відзначати як сумлінних працівників, не можна було призначати на керівну посаду, заборонялося їм виїжджати як туристам за кордон. Недругами режиму вважалися всі, хто мав за кордоном когось з родини з часів війни чи навіть ще з передвоєнних часів. Переслідували й публічно обливали брудом тих, хто листувався з закордонною ріднею, отримував від неї якусь допомогу. Злочином вважалося справляння релігійних обрядів, наприклад, хрещення дитини, похорон зі священиком, освячення паски, колядування. Все це бралося „на замітку" у відповідних „органах". Зберігання та читання виданих не в СРСР книжок, слухання закордонного радіо, співання „націоналістичних" пісень кваліфікувалося як політичний злочин. Ось декілька прикладів. Одного вчителя тягали до КҐБ, бо хтось доніс, що цей учитель критикував погану якість добудови будинку районного вузла зв'язку і казав, що стара частина приміщення, споруджена ще за Польщі, зроблена краще. Ще іншого публічно ганьбили за те, що слухає закордонне радіо (попри те, що його глушили). Над іншим уже в 70-х роках учинили публічне судилище. Вина „злочинця" полягала в тому, що він читав твори поета М.Драй-Хмари, репресованого в 1930-ті роки. То нічого, що його реабілітовано ще в 1959 році, а в 1969 році видано цілком легально його вибрані твори, - їх і читав звинувачений. Інкримінувалось йому й те, що він збирався розповсюджувати ці „антирадянські" твори. Доказ був убивчо переконливий: у звинуваченого знайшли пачку чистого паперу. Нащо „чесній радянській людині" чистий папір? Він потрібний лише ворогові! Для антирадянської пропаганди! КҐБ вишукувало будь-яку зачіпку, щоб тероризувати людину.
Я мав нещастя бути учасником Словацького національного повстання. Повстання було антифашистським. Але: чого то я пішов у партизанський загін? Щоб воювати проти нацистів? Скажіть комусь дурнішому! - в такому сенсі не раз вели зі мною розмову „чекісти". Друге моє нещастя - я, звільнений з нацистського табору американцями, повернувся на Батьківщину, замість залишитися на Заході. Один із начальників КГБ, вже в 70-ті роки, стукаючи по столі, кричав мені:
- Повернутись із американської зони в СССР міг тільки або дурак, або зі спецзаданієм! Признавайтесь, яке заданіє дав вам Аденауер!
- Кажу, що в 1945 році Аденауера ще не було при владі.
- Ви мені не заговарівайте зуби. Кажіть, чого повернулись в СССР!
- Та виходить, тому, що дурак!
І до такого висновку підвів мене сам начальник КҐБ! Я був з ним згоден: справді, чи не краще було залишитися на чужині, ніж тут піддаватися залякуванням і погрозам?
Пізніше я мав можливість вступити до заочної аспірантури і захистити кандидатську дисертацію. Але потрібна була рекомендація райкому партії. Там мене ввічливо вислухали і сказали, що охоче дадуть рекомендацію, але перед тим маю отримати згоду на це члена бюро райкому, начальника КҐБ. Йду до нього. Той привітно зустрів. - Нема проблем. Ми вам допоможемо. Але ж допоможіть і ви нам. - Як? Чим? - Ви зустрічаєтесь з багатьма людьми. Допоможіть нам не допустити, щоб дехто з них став на хибний, антирадянський шлях. - Але ж я не веду розмов на політичні теми з учителями, а я лише з ними й зустрічаюсь. - Бачу, ви ще не готові допомагати нам. Якщо надумаєтесь, заходьте. Тоді й про рекомендацію поговоримо.
На цьому й закінчилась моя наукова кар'єра...
Не слід думати, що різні керівники, начальники, в тому числі й партійні, були позбавлені страху. Навпаки! Вони, мабуть, і найбільше боялися: бо втратити милість вищого начальства - означало втратити всесильний блат, і ти з великого цабе ставав нічим! Тому підлабузництво було незмінною ознакою способу життя. А ще найстрашніше, що могло трапитися з комуністом, - це втратити „червону книжечку", тобто бути виключеним з партії. Це вважалося рівнозначним „вищій мірі покарання". А оскільки 95 чоловік із сотні взагалі були безпартійними, то виходило, що переважна більшість громадян була немовби тяжко покарана. Комуністи так і дивилися на нас, безпартійних, як на людей нижчого ґатунку. Пригадується, один час мені довелося бути головою райкому профспілки освітян (єдиному в області - безпартійному). Йшлося про виділення туристичної путівки в „братню" соціалістичну Чехословаччину одній з учительок. Завідувач райвно запротестував. - Чому? - питаю. - Адже це гарна вчителька. - За кордон можна пустити тільки чесних! - обґрунтував він своє заперечення. - А хіба ж вона щось непорядне вчинила? -Якби була чесною, то була б у партії! - відрізав начальник, анітрохи не бентежачись, що говорить це в очі безпартійному...
Подібного приниження не-комуністи зазнавали дуже часто. Приміром, проводяться так звані відкриті партійні збори. Участь у них безпартійних - обов'язкова. Сидимо, слухаємо, як товчуть воду в ступі. Та в певний момент настає „оглашеннії, ізидіте!" Безпартійним пропонують залишити збори, зостаються лише комуністи. І це не сприймалось як хамство, це був стиль комуністичного життя.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Дефіцити, черги, блат і страх (частина 2)
