Юрій Срібняк, як і його товариші по зброї, зустрічав у 1944 році Червону Армію як чужу, ворожу. Хіба не було для цього підстав? Адже ця армія виконувала волю Сталіна, щодо якого у вояків УПА вже тоді не було найменших сумнівів: це кривавий диктатор, кат українського народу, не кращий за Гітлера. І мова цієї армії була чужою для молодих горян. Знали добре вони й те, що до всіх західняків „совіти" ставляться з підозрою й зневагою, як до людей другого ґатунку (навіть до комуністів місцевого походження: лише через 50 років після встановлення радянської влади вперше уродженець нашої області сподобався бути першим секретарем обкому Компартії...). Пам'ятали вони й масові арешти та вивезення 1939-1941 років - це робили люди у військовій формі. Не забули, як викорінювалась „за перших совітів" національна свідомість: заборонено „Просвіту", позакривано Народні Доми, заборонено всі українські газети й журнали, які виходили всупереч перешкодам польської влади, заборонено всі партії, громадські організації, навіть далекий від політики гурток „Сільський господар". Всі національні герої нашої історії раптом стали „ізмєнніками". Ворогом оголошено навіть Бога. Скрізь галасливо славили нового божка Лєніна і його пророка, чи то пак вірного учня й соратника Сталіна.
Все це знову несла з собою Червона Армія. Отож вояки сотні Недобитого відкрили вогонь по колоні, яка рухалася вздовж бистроводого Черемоша, з вірою в правоту своєї справи. Так сталося, що в той самий день, 21 вересня 1944 року, довелося й мені вперше бути в бою, під містечком Святи Кріж у Словаччині: лише я був бійцем словацької партизанської бригади, якою командував радянський полковник Петро Величко, і воювали ми з фашистами, нетерпляче вичікуючи наступу Червоної Армії, без допомоги якої ми були приречені на загибель. Потім мене майже на все життя занесли до списків неблагонадійних за те, що був за кордоном і хтозна з ким і проти кого воював. Один чин так і сказав: „Краще б ти у банді був, там все ясно". Усе ясно буває лише для тупоголових доктринерів та слухняних виконавців їх волі. Тому в мене нема ні слова осуду Юрія Срібняка, хоч ми з ним тоді, в той день, були по різні боки фронту.
...У бою під Сокільським Срібняк був важко поранений і вдруге став полоненим, а точніше - в'язнем. Два місяці допитували його в Кутах. Семеро слідчих змінювали один одного. „Спочатку обіцяли гори й доли, аби я показав бункери. Казали, що дадуть мені вивчитись, стати якимось начальником. Я відказався від усього".
Вроджені чесність і порядність не дозволили Срібнякові зрадити товаришів по зброї. Тоді почали приписувати йому вигадані злочини, мовляв, під час окупації він убивав євреїв і поляків. Те, що він у той час перебував у фашистському полоні, слідчих не бентежило. Один із них сказав: „Бачиш цю білу стіну? Як треба сказати, що вона чорна, то так і повинен сказати!" У в'язня вихопилось: „Це так Лєнін учить?" Ну й дісталося йому за ці необережні слова! Били нещадно, чим і по чому попаде. Потім кинули у підвал.
20 листопада 1944 року військовий трибунал НКВС Станіславської області засудив Юрія Срібняка до 15 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Разом 20 років. За зраду Батьківщини. Хоч він і не був громадянином СРСР, отже, і не міг вважати сталінську імперію своєю Батьківщиною і не міг її зрадити. Повернувся він на рідну землю аж через 27 років.
...Спочатку був концтабір у Тайшеті. Звідти в'язнів колоною в три тисячі чоловік погнали пішки кудись далеко в тайгу. Дійшло 800 зеків. Решта трупами встелили сибірський каторжний шлях. Це було занадто навіть для ГУЛАГу - не з гуманних міркувань, а тому, що була потрібна робоча сила. Приїхала аж з Москви комісія, після якої вцілілих відправили в мідні копальні Джезказгану в Казахстані. Два роки Срібняк добував тут мідну руду, точніше, її рештки: копальню ще до революції експлуатували англійці, руди там залишилося дуже мало, але добування її було вже рентабельним, бо робоча сила - безплатна, табірні раби. Колишній зек і тепер здригається, згадуючи зелену від окису міді отруйну воду, яку два роки пив у копальні. Потім були вугільні шахти Екібастуза, невдала спроба втечі. Далі потяглися довгі роки на півночі, у Воркуті. Там пробув аж до 1971 року, спочатку в'язнем, тоді засланим поселенцем.
32 роки вірна дружина Марія Михайлівна терпіла самотність, ростила дітей і терпляче ждала Юрія. Розлучились молодятами, з'єднались людьми похилого віку. Змалку Срібняк був привчений до сумлінної праці, то ж не міг і в неволі працювати абияк. Юрій Онуфрійович з гіркою іронією показує посвідчення ударника комумістичної праці, одержане на „Печоршахтобуді".
- Казали, що за це звання матиму пільги. Але вже 20 років, як повернувся додому, а не дають навіть шиферу дах перекрити. Старому дахові вже понад півстоліття. Ми будували в Екібастузі і Воркуті шахти. Робили, як каторжні. Навіть інваліди мусили тяжко працювати. Однорукі носили носилки по четверо: зліва ті, в кого права рука, а праворуч ті, що лише ліва. Потім ми читали в газетах, що то були комсомольські будови. А комсомольці там були хіба що конвоїри.
Нелегко живеться людині, до якої доля виявилася такою немилосердною. Хвороби, інфаркт, параліч, матеріальні нестатки, відсутність будь-якої допомоги від держави, на яку він працював, як раб. Є, правда, тяжко зароблена пенсія, але що й де за неї купиш? Кажуть, присилають з-за кордону благодійні посилки, але йому нічого не дісталося...
Юрій Онуфрійович не скаржиться, просто розповідає. До кривд і несправедливості він звик. Ясніє його погляд, коли він показує своє добро - книжки. їх небагато, але різними мовами: українською, російською, польською, німецькою. Шевченко, Достоєвський, Чехов, Загребельний, польські та німецькі автори. Рідкісне видання з історії України. Книжка про М.Драгоманова, з питань економіки. Купа примірників „Літературної України..."
Ким би міг стати москалівський юнак і тисячі таких, як він, якби жив у вільній країні - Україні, якби не довелося нашому народові то потрапити під гніт польських панів, то бути „ощасливленому" навперемін сталінським і гітлерівським тоталітаризмом... І хто ж злочинці - чи він і подібні йому, котрі, як могли, відстоювати свою волю, чи ті, хто мільйонами винищували людей за їх природне прагнення свободи? Хто, затуманений ідеологічними шорами, ще не знайшов відповіді на це запитання, - думайте, думайте!
Чи типова доля Юрія Срібняка? Хай скажуть про це цифри. Лише в нашій невеликій області репресовано (вивезено) 13397 сімей (а скільки людей у кожній сім'ї?). Область „дала" 27 тисяч політв'язнів. Повністю виселено 36 сіл. А ще не підраховані тисячі й тисячі убитих...
С над чим думати.
Примітка. Цей нарис вперше надруковано ще за часів СРСР, 1 серпня 1991 року. Ю. Срібняк помер не реабілітованим. У реабілітації йому відмовив суд уже незалежної України.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Одна доля (частина 2)
