Багато лиха зазнала й родина Вінтоняків. Микола Вінтоняк до Другої світової війни був відомим у Косові майстром-шевцем. Виготовляв мешти, „трепці", постоли. У вітрині його майстерні неподалік Банського мосту можна було побачити і ремінці, і шкіряні торбинки. І все то зроблене з високим смаком, оздоблене тисненням, металевими аплікаціями. То був не простий швець, а творець художніх виробів зі шкіри. Він добре знав побут, звичаї гуцулів, їхні естетичні уподобання, бо часто бував у гірських селах, постійно спілкувався з ґаздами й ґаздинями. Був людиною начитаною, цікавився громадськими справами. Дбав про освіту дітей. Син Роман закінчив гімназію. Нормальний плин життя перервала війна. Під час німецької окупації, в 1942 році, Роман став членом підпільної ОУН, членом проводу ОУН Косівщини, 1943 року пішов у підпілля.
Німецька окупація змінилася комуністичним режимом. Роман Вінтоняк боровся проти нього як політвиховник сотні Недобитого, згодом - куреня Скуби. Червоний режим помстився на родині: на саме Різдво 1945 року її - батька, матір, сестру Ніну та брата Богдана вивезли на Північ, в Архангельську область. 13 років довелося поневірятися в чужому холодному, непривітному краю.
Пані Ніна дотепер жахається, коли згадує те виселення. Виганяли з рідного дому старший лейтенант Куріцин та міліціонер Саковський (здається, родом з Хімчина). Той Саковський безцеремонно тут-таки взяв собі Нінину гітару, на якій вона полюбляла грати. Стояли люті морози, а виселенців везли два тижні, у холоді й голоді. Ніна їхала в нічній сорочці... Дорогою малі діти вмирали. Енкаведисти викидали їхні тільця на розтерзання псам. Тому нещасні матері приховували смерть дітей, в надії по-людськи поховати їх після прибуття на місце висилки. Тендітну 18-річну Ніну направили на лісоповал - на роботу, здавалося, посильну не для кожного здорового мужчини. А вона там працювала п'ять років, від сходу до заходу сонця, за 200, а пізніше за 300 грамів хліба на день... Тато в майстерні підшивав шкірою валянки. Був оптимістом сам і нікому не давав занепадати духом.
А син Роман потрапив до рук енкаведистів у січні 1947 року біля села Дземброні під Чорногорою. Його засудили до смертної кари, заміненої згодом 25-річним ув'язненням. Він був учасником повстання в'язнів у Норильську в 1954 році. Ще через десять років повернувся, але мешкав не в Косові, а в Івано-Франківську, працював на заводі „Промприлад". Сімнадцятирічне ув'язнення не зламало цієї людини. Він писав поезії, малював, а наприкінці 80-х років поринув у громадсько-політичне життя, став одним із організаторів Братства вояків УПА. Помер у 1995 році у 75-річному віці.
Була репресована й племінниця М.Вінтоняка - Ірина Вінтоняк з Кут. У грудні 1945 року військовий трибунал засудив дівчину до 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав. Після звільнення вона, колишня вчителька, стала дружиною колишнього діяча ОУН, відомого спортсмена, засудженого у 1945 році на десятирічне ув'язнення, Андрія Стефуранчина. І в поважному віці (їй у 2004 році сповнилося 80) Ірина Михайлівна не полишає громадської діяльності, живо цікавиться політикою.
Микола Вінтоняк, повернувшись до Косова, взявся знову за улюблену справу - художні вироби зі шкіри. Дирекція училища прикладного мистецтва не побоялася запросити на роботу вчорашнього засланця. Він став майстром з обробітку шкіри в цьому закладі, а фактично головним рушієм нововідкритого відділу. Десятки юнаків і дівчат увійшли в світ захоплюючого народного мистецтва, на той час занедбаного і призабутого, завдяки М.Вінтонякові. Твори студентів і випускників училища (тепер - інституту) вражають різноманітністю форм і призначення, вигадливістю й чарівністю орнаментів. Розширився асортимент виробів зі шкіри та її замінників: жіночі торбинки, пояси, гаманці, папки для адресів, футляри різного призначення, обкладинки альбомів, книг, жіночі прикраси тощо. Старий майстер йшов у ногу з життям, уміло застосовував традиційні й оновлені елементи орнаментики до сучасних виробів.
Швець-митець, швець-інтелігент - ось ким був Микола Вінтоняк. Він помер у 1980 році у 85-річному віці, оточений загальною пошаною. Майстринею виробів зі шкіри стала його дочка Ніна Федірко, активна союзянка. Відомий митець, архітектор і живописець - його внук Богдан Федірко. Їхні садиба, будинок вражають ошатністю, високим мистецьким смаком в оздобленні, у підборі рослин, їх розташуванні, а оформленні альпінарію. Видно: це рід митців.
Три сім'ї лише, а скільки страждань! І водночас наочно бачимо: комуністичний режим переслідував найсвідоміших, найактивніших людей, намагаючись винищенням їх перетворити народ у слухняну масу, покірну „вождям". До кінця домогтися свого злочинна система не змогла. Але шкоди завдала величезної. І її ми відчуваємо дотепер і ще довго будемо відчувати.
Вірш РОМАНА ВІНТОНЯКА „МОЯ МОЛИТВА":
Я грішний, мій Боже, гріхів не таю
На сповіді перед Тобою.
Сьогодні, як раб Твій, в покорі стою
І тисячі - поряд зі мною.
Прости мені, Боже, що жертви Тобі
В кадильних димах не складав я,
Що жертвою сам не упав в боротьбі
Супроти неволі й безправ'я.
Прости мені, Боже, що ближніх своїх,
З руками по лікті у крові,
Святою любов'ю любити не зміг,
Не зміг їм прощати з любові.
Я слухав бряжчання залізних ланців -
Не дзвони церковних набатів,
Коли по невинній вдаряли щоці,
Я другу не вмів підставляти.
Прости, Всемогутній, благаю, прости -
В години страшного відчаю
Готовий вже був я Тебе проклясти
За горе, як море безкрає...
Та я не прокляв, бо повірив, що й Ти
Глядиш на страждання в неволі.
Бо знав, що здригнеться Твій голос святий
І мовить всесильне: „Доволі!"
Я вірив у ласку всевишню без меж,
У правду твою досконалу.
Та Ти лиш всміхався з високих небес,
А ми тут конали й конали.
Прости мені, Боже, я тут, в чужині,
Між сітями дротів колючих
Молюся Тобі, та не каюся, ні,
Хоч тяжко караюсь і мучусь.
Норильськ, Заполяр'я. 1954 р.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Родина Вінтоняків
