Родина Фокшеїв відрізнялася від інших москалівських тим, що двоє з її членів - батько Дмитро та дочка Надія - працювали в лікарні. Дмитро Фокшей, фельдшер, був умілим костоправом, тобто гарно складав переламану руку чи ногу. Його дочка працювала медсестрою. Обоє допомагали докторові Ярославу Хоминові, хірургові, який прибув на роботу до косівської лікарні в 1943 році і незабаром став головним лікарем. Був ще старший брат Ярослав. Наймолодші діти - Богданка і Тарас.
Нещастя родини почалися з приходом окупантів. Брата Славка, якому було 19 літ, забрали на роботу до Німеччини. А в горах все активніше діяли українські партизани. Навесні 1944 року Надія пішла в УПА - не воювати зі зброєю в руках, а виконувати святий обов'язок медика - допомагати хворим, пораненим. Бо ж так виховували медичних працівників у Європі: для них не повинно бути ні друга, ні ворога, а лише здорові чи ті, яких треба лікувати, без огляду на національність, релігію, політичні переконання, громадянство. Надія вважала своїм професійним і християнським обов'язком нести поміч тим, хто її потребував. Вона стала фельдшером шпиталю УПА. 10 жовтня 1944 року на шпиталь напали солдати-червонопогонники. Що зробили з пораненими та хворими повстанцями - розповідати не треба. Під час нападу червонозоряні герої поранили й дев'ятнадцятирічну Надю. Дівчину, як військового злочинця, судив 18 грудня того ж року військовий трибунал. Вирок - 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав, конфіскація майна.
Батько, дізнавшись, що схопили дочку, зрозумів, що карателі не обминуть і його, то ж утік у ліс, вступив в УПА до сотні „Спартана". Сподівався, що решту родини біда обмине. Та він погано знав червоних „визволителів".
Сумним був у переполовиненій гітлерівцями та комуністами родині Фокшеїв Свят-вечір 1945 року. Зі сльозами засіли вони до вбогого столу, на якому стояли аж три порожні тарелі на згадку про голову сім'ї, сина й дочку, про долю яких нічого не знали. Та не судилося їм спожити Святу вечерю. До хати увірвалися енкаведисти. Зі зброєю напоготові, хоч мали справу лише зі зламаною горем матір'ю, її переляканими одинадцятирічною донечкою та десятирічним синочком.
Далі - пересильний пункт, жахи багатоденного транспортування серед суворої зими в товарняку до Архангельської області. Там опинилися в жахливому стані. Хвора мати була нездатною до важкої праці, а іншої там не було. Через декілька місяців мама Марія померла від поневірянь, горя й голоду. Богданка й Тарасик опинилися в м. Котласі у "дєтприйомніку". Там до них ставилися з ненавистю як до дітей „ворогів совєтського народу". Тарас Дмитрович і через півстоліття з жахом згадував, як його, напіводягнутого, викидали на лютий мороз, як він трохи не вмер, захворівши на тиф... Йому й сестрі вдалося вижити завдяки добрим людям. Це була одна няня в "дєтприйомніку', а також родина засланих Вінтоняків з Косова, які, хоч і самі були в біді, як могли допомагали дітям -сиротам.
У 1947 році повернувся з Німеччини брат Славко. Москалівські люди, зокрема відомий різьбяр Василь Кабин, Євген Фокшей та інші зібрали гроші й відрядили Славка знайти й повернути додому рідних. Йому вдалося це зробити. Але найменшому, Тарасові, недовго довелося побути в рідному краї. Армія, потім шахти Донбасу - 16 літ довелося йому бідувати на чужині. Коли нарешті в 1969 році повернувся до Косова, на нього влада дивилася кривим поглядом. Довго не давали місця на будівництво власної хати (батьківська згоріла під час фронту). Нарешті таки діждався жити під власним дахом. Став добрим майстром-різьбярем, токарем. Діждався пенсії. Щасливий був з незалежності України. Та не дають йому спокою думки: за що так знущалися з його родини? Хто відповість за смерть матері, передчасно обірване життя сестри, за розлуку з батьком, братом, за його, Тарасові, поневіряння? Чому й сьогодні влада так шанує колишніх "чекістів", які люто знущалися з українських патріотів, а на борців і страдників за волю України зиркає з підозрою й неприязно? Але вірить, хоче вірити Тарас Фокшей: ні кров, ні страждання, ні саме життя, віддані за Україну, не були даремними. Не може цього бути.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Родина Фокшеїв
