Запитайте будь-кого з теперішніх косів'ян - де був пересильний пункт і що то таке - напевно, відповіді не одержите. А колись ці два слова - „пересильний пункт" - викликали острах, як і слова цього ж ряду - „білі ведмеді", „Сибір", „висилка" тощо.
...Стоїть на закруті вул. Шевченка, звідки веде провулок до районної лікарні, великий, приземкуватий будинок. Провулок над ним усе підсипали та підсипали, і тепер будинок стоїть наче у ямі. Це дім Рендиґевичів, потомствених косівських городян. А раніше його власниками були пані Зося та пан Юзеф Волощуки; тепер тут мешкає пані Яніна Рендигевич, племінниця цьоці Зофії.
Одного дня на початку 1945 року до господарів зайшли енкаведисти. Вони наказали їм перебратися в кухню й одну кімнатку, а всю іншу площу будинку оголосили реквізованою, не пояснюючи, для чого. Та невдовзі все стало зрозуміло. Якось уночі господарі почули дитячий плач, жіночий лемент, сердиті оклики енкаведистів. То доставили першу партію приречених на заслання до Сибіру, на Далеку Північ чи в Середню Азію. І пішло, й пішло... Будинок забили вщерть, не було не те що лягти - сісти ніде. На вікнах - колючий дріт. Попід вікнами та дверима - озброєні енкаведисти та „істрєбки" - їхні помічники з місцевого населення. У яких умовах перебували нещасні люди - важко уявити собі. Не те що їсти - навіть пити їм не давали. - Моя цьоця, - розповідає п. Яніна, - не могла чути того дитячого плачу. То води принесе, то щось зварить найменшим. Були такі людяніші енкаведисти, що дозволяли це робити, а були й такі, що грізно гукали: „Нєльзя!" А як люди обходилися без туалету... Жах! Тримали їх тут по декілька днів, а тоді під'їжджали авта і відвозили до Коломиї на станцію, там їх пакували у худоб'ячі вагони - і в далекі, страшні світи...
Саме вивезення людей уже було жорстокістю. Але совєти робили що могли, аби ще гірше дошкулити нещасним. Любили хапати людей у свята. Приміром, сіла родина до Святої Вечері перед Різдвом. Тут стук у двері. Ввалюються озброєні москалі і наказують: „Ви падлєжітє висєлєнію! Нємєдлєнно собірайтєсь!". Люди наче громом вражені. Як збиратися? Таж зима! Таже батьки старенькі! Таже діти маленькі, он і немовля на руках у молодої матері... Та комуністичні ординці нещадні: „Ви врагі савєцкой власті! Вам нє мєсто на нашей зємлє". І через пару годин уся родина опиняється в „пересильному пункті", тужливо виглядає з-поза колючого дроту. Вмить позбулися предківської землі, батьківської хати, трудом нажитого добра. Попереду - лише поневіряння, муки, знущання, загибель на чужині.
Побували в будинку Рендиґевичів сотні вербівчан, старокосівців, москалівських людей. Для них тут починалася Ґолґота. А для деякого й життя кінчилося тут. - Було, - згадує пані Яніна, - що енкаведист і застрелить когось. Кожного могли обізвати „бандітом" і безкарно вбити.
...На старому будинку на вул. Шевченка, 28, немає меморіальної таблиці. Але його стіни увібрали в себе весь жах того, що тут діялося в 1940-х роках. Тихої ночі від цих стін несеться і плач голодного немовляти, і розпачливий зойк матері, і стогони дідусів і бабусь, яким не судилося скласти свої кості в рідній землі, і тяжкі прокльони мужчин, безсилих допомогти родині... Але нинішні люди цього не чують. Забулося... А таке хіба можна забувати?
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Пересильний пункт
