Не з великого розуму десь на початку березня я пішов до міста подивитися, що там діється. Все порожньо, ніде ні душі. Лише біля будинку, де жили гестапівці, видно декілька чоловік (це той будинок, де тепер суд). Підходжу - бачу, 3-4 гестапівці носять щось до автомобіля. Привернув увагу лише великий, з на три літри, слоїк меду, що його один із гестапівців зніс з верхнього поверху. Сіли - й помчали. На мене - найменшої уваги, хоч я стояв, роззявивши рота, на другому боці вулиці. Видно, були налякані, не до роззяв їм було.
А вулицею з Рожнова йшов німецький танкіст. Без зброї, без шолома. Світловолосий, високий. Йшов один абсолютно пустельною вулицею, причому серединою проїжджої частини. Погляд його був спрямований вперед, здавалося, він і мене не завважив, хоч я, повторюю, був єдиним живим створінням, і це десь зранку, майже в центрі містечка. Він ішов, як лунатик, і звернув праворуч на Пістинську вулицю - в напрямку на Коломию. Тоді я такого слова не знав, але тепер розумію, що він був у психологічному шоці. Мабуть, один вцілів із залоги танка і, вражений пережитою трагедією, інстинктивно крокував на захід - подалі від фронту. Куди він дійшов? Для мене цей одинокий вояк залишився символом поразки.
Декілька тижнів у місті не було ні влади, ні війська. Потім з гір надійшло угорське військо і почало облаштовувати позиції вздовж першого пасма гір. Гонведи, так звали угорських солдатів поводилися як грабіжники. Вони страшенно боялися партизанів. Наприкінці березня вони вчинили облаву і схопили в Косові близько двохсот мужчин, обізвавши їх партизанами. Усіх зібрали на території солеварні, а потім під конвоєм погнали до Соколівки, де їх ув'язнили в будинку школи і пригрозили розстрілом. Врятувалися вони завдяки Емілії Стефурак, дружині косівського лікаря Василя Стефурака. Вона, австрійка за національністю, звернулася до німецького командування в Жаб'ї. Звідти прислали офіцера українського походження Дмитра Феркуняка, який і вирятував нещасних косів'ян, яких тримали замкнутими, без їжі й води декілька днів.
У ніч на 31 березня в Косові сталися трагічні події: було вчинено вбивство польських родин. Загинуло, за неофіційними даними, близько вісімдесяти осіб. Офіційно ніхто не взяв на себе відповідальності за цей вчинок. Очевидно, це був один із кривавих епізодів польсько-української трагедії 1943-1944 років, причини якої й досі об'єктивно не вивчені.
Згодом до Косова увійшли партизани з загону Шукаєва. Вони розстріляли в кобацькій Дубині молодих хлопців, видавши себе за бандерівців. Приїжджали до Косова і два совєтські танки-розвідники. Це було 31 березня. Вони під'їхали поблизу суду (тепер гімназії) і повернулися в напрямку Снятина.
2 квітня про „визволення" Косова повідомило по радіо „Совінформбюро". Після війни почали писати, що Косів узято штурмом...
Через декілька днів підійшло й військо. Жодних боїв за Косів чи штурму міста не було, угорці закріпилися на південно-західних околицях, попід Голицею та на схилах Зінякового. Аж коли підійшли совєтські війська, почалися бої. Угорці вели гарматний обстріл Косова з Города та Соколівки. Артилерійський спостережний пункт був на Михалкові. Канонада велась цілими днями. Багато будівель було зруйновано або пошкоджено вибухами снарядів. Спалено майже всі косівські пансіонати, які відзначалися оригінальною архітектурою. Одні стали жертвами помсти, бо колись належали полякам, інші спалили гонведи, бо, ховаючись за будівлями, до угорських позицій підбиралися червоноармійці. Місто спорожніло: ті, хто опинився за позиціями угорців, мусили евакуюватися у гори, часто лише з тим, у що були вдягнуті, залишивши все майно на грабунок гонведам; більшу ж частину косів'ян виселено до Рожнова, де відновлювано районну владу. Евакуація була примусовою. Мешканці Черганівки Василь та Петро Волощуки за відмову від евакуювання були засуджені військовим трибуналом МВС Станіславської області до 10 років позбавлення волі та 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна. Місто стояло безлюдне, вулиці заросли високими бур'янами. Ночами совєтські солдати підбиралися до ворожих позицій, зчинялася стрілянина. І так тривало аж до кінця серпня 1944 року, коли угорське військо відійшло в гори.
Ніхто не знає, скільки мешканців Косова загинуло під час фронтових подій весни-літа 1944 року. Невідома й кількість полеглих вояків ворожих сторін. Як свідчить пошуковець Леонід Стрельбицький, в районі не увічнено на пам'ятниках 521 воїна, в т.ч. в Косові - 182.
Совєтське командування людей не шкодувало. Свідченням цього є один із епізодів боїв у Косові. Декілька разів посилали солдатів, переважно недавно мобілізованих подільських селян, на штурм Зінякового (тоді цю гору військовики звали „Сопка"), і щоразу безуспішний, бо ж хіба можна „у лоб" взяти укріплену гору? І ось совєтське командування вирішило використати „катюші" - прославлені реактивні міномети. Це робилося у великій таємниці. У такій таємниці, що про це не попереджено командирів тих підрозділів, які займали тут позиції проти гонведів. До чого це призвело? Мадяри мали, видно, непогану розвідку. Вони засікли прибуття „катюш" і, розрахувавши їхню можливу ціль, уночі потихеньку покинули свої позиції. Була розвідка й у їхніх противників: пронюхавши, що мадяри відступили, совєтські офіцери на передовій наказали своїм воякам негайно захопити ці позиції, що й було зроблено без пострілу. Совєтські вояки зайняли місця мадярських. Тут „катюші" виконали даний їм наказ і спрямували смерч пекельного вогню на голови - не ворога, а своїх бійців... Усі вони там згоріли. Декілька років після війни на цьому місці навіть трава не росла. Тепер там молодий ліс. І досі там можна знайти людські кості.
Взагалі у перші повоєнні роки наткнутися на людський череп поблизу колишньої фронтової лінії не було дивиною. І ніхто не сумнівався, що то череп саме радянського вояка, бо лише комуністи так зневажливо ставилися до полеглих, облудно галасуючи: „Ніхто не забутий, і ніщо не забуто".
Відсутні точні дані й про косів'ян, полеглих у війнах. У „Книзі пам'яті" Івано-Франківської області (т.т. 2-3) наводяться відомості про близько 150 мешканців Косова, які загинули на радянсько-німецькому фронті, причому більшість із них - 76 - „пропали безвісти".
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Косів і війни (частина 2)
