Косів не перебував, як, наприклад, Космач, в епіцентрі боротьби між Українською Повстанською Армією та військами комуністичного режиму. Але і не стояв осторонь. Тут був розквартирований гарнізон внутрішніх військ, які регулярно чинили каральні операції та облави по селах та присілках району. Тут розташовувався відділ НКВД, була КПЗ („камєра прєдварітєльнава заключєнія"), тут проводилися допити, сюди звозили вбитих і поранених упівців. Убитих укладали просто на тротуарі біля будинку НКВД (тепер гімназія) для впізнання. Полеглих у боях і закатованих у КПЗ закопували тут-таки, на подвір'ї, на глибині 40-50 см, або на Міській горі. На розі Пістинської вулиці (тепер вул. О.Кобилянської) прилюдно вішали схоплених повстанців. У 1945-1947 роках сутички між боївками УПА та карателями відбувалися майже щодня. Тож у Косові по декілька разів на тиждень ховали загиблих „внутрєнніків" та членів „радпартактиву", які ставали жертвами відплатних дій упівців.
Оскільки архіви колишнього КҐБ і досі не стали повністю доступними, то лише приблизно можна назвати цифри, що стосуються участі мешканців Косова в русі збройного опору комуністичному режимові. Можу засвідчити, що переважна більшість населення з самого початку була настроєна вороже до „других совітів". Якщо на Сході в роки війни слово „наші" означало Червону армію, то тут слова „наші", „наші хлопці" кожен сприймав у значенні „лісовики", „партизанка" тобто як бойовиків УПА. Щоправда, від внутрішніх почуттів до їх вияву, а тим більше до активних дій згідно з цими почуттями - немала дистанція, подолати її могли тільки героїчні натури. І таких у Косові було немало.
У боях загинули або покінчили самогубством, щоб не потрапити до рук енкаведистів, близько сорока повстанців-косів'ян. Микола Балагурак - Мороз, станичний Косова, оточений на горищі стайні на Москалівні, хворий на тиф, підірвав себе гранатою. Так вчинили і Михайло Балагурак - Матрос у криївці на Голиці, Михайло Юзевич у Бабині, Юрій Близнюк, Юрій Волощук, Микола Матійчак, Роман Тодорук у безвихідному становищі застрелились. Хворого на тиф Івана Гретчука енкаведисти спалили живцем у криївці на Каменистому. Так само в полум'ї згоріла медсестра Марія (Нуня) Кошак: її спалили у стодолі разом з пораненими стрільцями, яких вона доглядала. Вже в 1952 році, оточений енкаведистами в Шешорах, разом з дружиною застрелився Дмитро Матійчак. У боях загинули медсестра Нуся Бернадська, вояки і підпільники ОУН Юрій Бович, Юрій Довбенчук, Роман Дзюбей, Федір Миколайович і Федір Михайлович Кіящуки, Федір Когут, Іван Лелет, с. Василя та Іван Лелет с. Миколи, Іван Ошудляк, Ганна Павлик, Василь Ромашок, Михайло Сорохан, Антін Фокшей, Іван Шведюк, Калина Шведюк, Роман Юсипчук...
Щонайменше 70 косів'ян за участь в УПА чи в підпільній діяльності ОУН були засуджені, серед них близько 30 жінок. До розстрілу засуджено Марію Павлій, Дмитра Балагурака, Мирослава Зіняка. Іванові Гринчукові, Семенові Грабовському та Юрієві Срібнякові розстріл замінено 20-річною каторгою. Близько 20 чоловік засуджено на 25-річну каторгу, серед них 6 жінок. У в'язницях закатовано Ярослава Білецького, Дмитра Васильківа, Семена Грабовського, Михайла Кошака, Юрія Микитюка, Антона Приймака, Івана Ревія, Ліду Сальваровську, Юрія Хом'яка. Майно всіх засуджених пограбовано.
Немає певних відомостей про покараних без хоча б формального слідства й суду, вивезених на Сибір, Далеку Північ, у Середню Азію. їх далеко не вичерпний список нараховує близько 200 чоловік. Це лише ті, хто вижив і повернувся. А скільки їх залишилося назавжди у снігах, пісках і тайзі на неозорих просторах „імперії зла"!
Із яких соціальних верств рекрутувалися вояки УПА та підпільники ОУН? Уявлення про це можуть дати наступні цифри.
Із 62 репресованих у 1944-1953 роках косів'ян, про яких є відомості в довіднику „Реабілітовані історією", - 44 робітники, селяни, ремісники, домогосподарки; 12 дрібних службовців (секретарка-машиністка, рахівник, бібліотекар і под.), 2 лікарі, 1 інженер, 4 учні або студенти. За освітою: з початковою - 31, неповною середньою - 22, середньою - 8, вищою - 2. І цих людей комуністична пропаганда підкреслено називала українськими буржуазними (або українсько-німецькими!) націоналістами!
Біля церкви на Москалівці, у західній половині цвинтаря, зведено пам'ятник Борцям за волю України. У могилі поховано тлінні останки дев'ятнадцяти повстанців, знайдені на подвір'ї колишнього райвідділу НКВД. На плитах викарбувані прізвища всіх косів'ян, які загинули від рук комуністів починаючи з 1939 року. У стелі в ніші замуровано пам'ятний список мешканців району, які загинули в боротьбі за волю України і лавах УПА. Їх 1186 чоловік.
Меморіал урочисто освячено 11 вересня 1997 року. Автор проекту - косівський скульптор, викладач інституту прикладного і декоративного мистецтва Іван Андрійканич.
Я ні в УПА, ні в ОУН не був. Але знав багатьох повстанців та підпільників. Ось мій шкільний товариш Роман Романів, старший за мене на два роки. Син ткача, сам з дитинства навчився працювати на ткацькому верстаті. Цікавився музикою, грав на скрипці. Добрий, товариський, жартівливий, з бездоганними манерами. В УПА пішов у 1944 році в горах з ідейних мотивів.
А ось Танасій Баранюк. Селянський син, став прекрасним різьбярем, його інкрустовані роботи захоплювали високою майстерністю виконання. Веселий, компанійський, любив музику, спів, гарно грав на гітарі. В УПА був декілька літ. Дивом вижив.
Членом ОУН і розвідницею УПА з псевдом „Скала" була моя старша сестра Ольга (Люся). Закінчила Коломийську гімназію, працювала в косівській аптеці Мазуркевича. Багато читала, гарно співала (була учасницею хору А.Когут), малювала. Незалежність України - це була її мрія. Пам'ятаю, як вона навіть мадярських офіцерів (вона вільно розмовляла німецькою) намагалася переконати, що тут - українська земля, і українці мають право боротися проти будь-якого загарбника - і проти москалів, і проти поляків, і німців, і проти них, мадярів. „Відсиділа" 12 років на Півночі, в Інті. Здійснення своєї мрії - нехай і спотвореної - не дочекалась...
Або її шкільні подруги - Ірина Лепкалюк, Марія Яремин. Милі, красиві дівчата, чудово виховані, начитані. Коли зустрічалися, ніколи від них не можна було почути якихось легковажних розмов, говорили про книжки, обговорювали політичні проблеми, співали пісень. Але були веселими, життєрадісними, жартівливими. Ірину - „Лесю" вбили енкаведисти 3 серпня 1947 року біля с. Нижнього Вербіжа. Марію Яремин, учительку, арештували через провокацію, вчинену енкаведистами, її, інваліда дитинства, як „бандита" засудили на 15 років каторжних робіт! Чудовим пам'ятником цій шляхетній дівчині є збірочка віршів „З днів неволі та журби", видана „Писаним Каменем" у 2002 році.
Ольга Киселюк... Ми сиділи колись, у четвертому чи п'ятому класі, в одній лавці; тоді вона звалася Оля Юсипчук, була веселим білявим дівчам з кісками. У 1946 році її засудили на п'ять років, а повернулася аж через десять. За той час вивезли її родину, батько помер на лісоповалі на півночі Росії, мама з двома синами мучилася в Караганді. І це були бандити? Були вони й десятки, сотні їм подібних косів'ян справжніми мучениками за Україну. І поки дихають - живуть Україною.
Такими були вони - „українські буржуазні" чи „українсько-німецькі" націоналісти, яких облудна псевдоукраїнська влада й досі не визнає борцями за волю України.
Колишні вояки УПА відзначаються громадянською активністю. Володимир Яким'юк - заступник голови Братства УПА. Він не полишає хору „Гомін". До того ж розвинув у собі різні здібності: він і музикант, і виготовляє та ремонтує скрипки, може пошити одяг, ремонтує годинники, виготовляє опудала птахів та інших тварин, залюбки займається й вирощуванням птиці, приміром, пав, фазанів, пише вірші... Не всі колишні вояки УПА такі талановиті, але всі вони люди небайдужі, живуть життям свого народу, вболівають не за свій добробут, а за долю України.
Совєтська пропаганда багато галасувала про „звірства бандитів". Але війна є війна, вона без жорстокості немислима. У Косові боївкарі вбивали енкаведистів, „істребків" з місцевого населення, які брали зброю, щоб боротися з повстанцями, совєтських урядовців, як-от фінінспектори. Вбивали зрадників, провокаторів. Бувало, вбивали і незаслужено, як-от Романа Присяжнюка - кооперативного діяча, члена районного проводу ОУН. Його самовільно розстріляв керівник боївки начебто за зраду. Згодом цей самозваний суддя був засуджений до смертної кари за таку сваволю. Був і такий випадок. Військовим комісаром у Косові був Сабір Закіров, татарин. До нього в УПА претензій не було. І все ж його застрелили через фатальну помилку. Боївка зробила засідку на начальника НКВД. Його мали пізнати по білому кожуху. На біду, у засідку натрапив капітан Закіров, який недавно справив собі точнісінько такий самий кожух... Кажуть, потім повстанці просили у родини вбитого вибачення і передавали співчуття.
Не треба забувати, що до боївок УПА пробиралися за завданням НКВД провокатори. Вони навмисне жорстоко розправлялися з невинними людьми. Таким на Косівщині був „Кіров", який безжалісно вбивав і цивільних, і вояків УПА як нібито зрадників. Нарешті підступно видав енкаведистам у Шешорах десятки підпільників і боївкарів, серед них Олександру Паєвську та її сина Юрія, Петра Підлетейчука, теперішнього голову районної організації Братства УПА.
23 травня 2004 року в Косові відкрито Музей визвольної боротьби, де зібрано матеріал насамперед про членів ОУН, вояків УПА з Косівщини. На урочистому відкритті, крім інших, виступали народний депутат Євген Гірник, поет Дмитро Павличко, міський голова Івано-Франківська Зіновій Шкутяк, що очолював обласний виборчий штаб блоку В.Ющенка „Наша Україна". Найбільше праці до створення музею доклали Дарія Кошак-Свистельницька, Людмила Луканюк, керівники місцевих організацій КУН Святослав Перцович, Ігор Мартинюк та Михайло Цьок.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. УПА в Косові
