Те, що сталося насправді, було таким неймовірним, що приголомшило всіх.
Перші ознаки чогось несправедливого, грізного ми, діти, відчули 1 вересня. Йдемо до школи. Біля своєї хати стоїть наш шкільний товариш Хаїм Ледер - добрий, худенький, несміливий хлопчина.
-Хаїме, йдемо до школи!
- Я не йду.
- Як не йдеш? Чому?
- Я жид, а жидам не вільно тепер до школи ходити. - І говорить це так спокійно, наче так воно й повинно бути.
Ми приголомшені.
- Ходімо! То неправда!
- Ні, нам не вільно...
Ми йдемо далі мовчки, не сміємо глянути один на одного. Адже дотепер - і при Польщі, і за „совітів" ми сиділи разом у класах - українці, поляки, жиди; товаришували, гралися, часом сварилися - діти як діти. І ось раптом між нами хтось прорубав прірву. Що ми переживали - важко описати. Але пішов день за днем, і ми звикли до нової школи - без жидів.
Минуло півтора місяця. 16 жовтня, йдучи до школи (а вона була на Москалівці), біля виставкового павільйону Куриленка побачили натовп людей. Підходимо ближче. Нас було троє чи четверо. До нас підбігає німець, весь у чорному, з черепом на шапці, з довгою палицею в руці і вигукує: - Juden? Juden? Пояснили, що йдемо до школи. Тоді він вказав палицею на другий бік вулиці і крикнув: -Los! Schnell! Ми перелякані пішли у вулицю, що веде на Москалівку. Одним оком дивилися, що діється. На вулиці стоїть велика колона людей різної статі й віку, гестапівці та поліцаї палицями зганяють їх, щоб колона не розповзлася. Люди несуть клунки, валізи, малих дітей, підтримують старих. Юрба мовчить, наче їй мову відібрало, горланять тільки німці. Пройшовши декілька десятків кроків, оглядаємося і бачимо, що колона рушила в напрямку центру міста.
У школі - тільки й розмов, що про побачене. Ті, що йшли до школи з іншого кінця міста, розповідали, що жидів заводять до суду. Кажуть, звідти їх кудись вивозитимуть, чи до Польщі, чи кудись на схід. Ще не скінчилася перша година занять, як почулися постріли. Стріляли десь на Міській горі - від школи навпростець це декілька сотень метрів. Не знати хто перший сповістив: то убивають жидів! Спочатку це сприйняли як дурний жарт. А постріли не припинялися, один за одним лунали через декілька секунд. Учителі розгублені. Заходить до класу директор Микола Пігуляк і оголошує: - Діти, йдіть додому. Вже поприходили деякі батьки, то йдіть з ними, нікуди не відлучайтесь. Боронь Боже заходити в покинуті жидівські будинки. Спішіть додому і не виходьте з хати, бо то небезпечно.
Забігаючи наперед, скажу, що ми, діти, згодом порушували сувору заборону німців заходити в полишені євреями будинки. Ці будинки манили нас: було страшно, але й дуже цікаво подивитися на безлюдні житла, які ще недавно були домашніми вогнищами. Все цінне німці пограбували, але того, хто насмілився увійти в мертвий дім, глибоко вражали такі речі, як розтоптана лялька чи порозкидані фотографії, на стінах - портрети тих, кого, напевно, вже повбивали гестапівці, позривані підлоги (німці чи інші мародери шукали захованих скарбів). Все говорило про недавню трагедію.
Я теж крадькома заходив у декілька будинків. В одному побачив антологію української поезії „Акорди", видану І.Франком у Львові в 1903 році. В іншому знайшов дві книжечки - переклади польською мовою з давньогрецької „Бенкету" Платона та „Антигони" Софокла. Не утримався, заховав їх під сорочку і поспішив додому. На щастя, нікого не зустрів дорогою. Хоч ці книжки я не раз прочитав, але, видно, Бог покарав за „мародерство": через два з половиною роки нашу сім'ю мадяри вигнали з дому в чому стояли, а будинок підпалили. Згоріло всеньке наше майно, гарна бібліотека, залишена власником будинку О.Луцьким, ну й ті книжки, які я виніс (сказати, що украв чи пограбував, було б неправильно) з єврейських домів...
Сумніви розвіялися. То справді німці серед білого дня, на очах у всього міста вбивають людей. Лише через багато літ стали відомі прізвища катів. Це були шеф Коломийського гестапо Ґоя, шеф „Зіхер-гайстдінсту" (служби безпеки) Гертль, гестапівці Губерт і Маурер, жандармський офіцер Денк (до речі, колишній комуніст) та начальник прикордонного пункту Лянге. Вони названі в книзі спогадів Єгошуа та Данека Ґертнерів „Загибель Косова і Жаб'я", яка видана у Відні в 1998 році.
Такого ні ми, діти, ні дорослі уявити собі не могли. І не могли в це повірити, незважаючи на постріли, що відлунювали просто в серці, незважаючи на те, що з Міської гори час від часу долітав плач, лемент... Убивають жидів. Але ми не мали абстрактного уявлення „жиди". Це слово означало для нас наших шкільних товаришів і товаришок - і тендітного Хаїма Ледера, і товстуна Мойше Гагера, і жвавого Бекера, і жартівливу Лілю, і красуню Аду. Це їх убивали. Кожен постріл обривав чиєсь життя, насамперед життя наших ровесників, їхніх матерів і батьків, бабусь і дідусів, меншеньких братиків і сестричок...
Пам'ятаю, пополудні того дня повз будинок, у якому ми мешкали (під горою над потоком Острим) з лісу хтось ішов. Підійшов ближче, дивимось - то Шніцлер, хлопець, що в 1939-1941 роках навчався в одному класі з моєю старшою сестрою. Моя мама зі сльозами гукнула до нього: - Куди ти йдеш? Хіба не чуєш, що діється? Шніцлер, який з ранку переховувався десь у Голиці, лише махнув рукою й сказав: „Мої усі там..." І пішов туди, де його чекала смерть.
Подібних випадків було немало. Не-євреї дивувалися: - Ну як то так покірно йти на смерть? Ми б так просто не далися! Та я би, перш ніж уб'ють мене, зарубав би не одного німака! Як уже гинути, то не дарма!
Такі міркування видаються слушними, але вони абстрактні. Фаталізм гнаних на убивство євреїв - це явище дуже непросте, і пояснити його не так легко.
Це було в п'ятницю, 16 жовтня 1941 року. Тоді ми вперше почули слово „акція", яке й дотепер звучить зловісно. Того дня в Косові народилось сумне пророцтво: „Німці жидами розчиняють, а українцями замісять".
„Акція" продовжувалася й наступного дня. За ці два дні вбито 2088 чоловік. У їх числі - близько 600 дітей віком до 15 років.
Більші й менші „акції" тривали ще майже рік. Євреїв вивозили під Коломию і вбивали в Шепарівському лісі. Із 4-тисячної єврейської громади пережили Голокост лише сто з чимось чоловік, яким вдалося втекти через кордон - Черемош - до Румунії.
Головним рабином Косова був Хаїм Гагер, нащадок одного зі сподвижників Бааль Шем Това. Його поважали не лише юдеї, а й християни за розум, розважливість, справедливість. Був він багатим, мав друзів за кордоном. Його хотіли врятувати, і навіть німці були не проти того, щоб одержати добрий викуп. Та Хаїм Гагер відмовився: він не захотів залишити своїх вірних у нещасті. Його німці тримали живим до кінця „акцій". Лише в листопаді 1942 року родину рабина вивезено до табору смерті в Белжеці (Польща). Там у газовій камері вбито рабина, його 72-річну матір Рахель, 43-річну дружину Рифку, дочок - 18-річну Еву та 9-річну Шейну, синів: Якоба Самсона (19 літ) та Мозеса (16 літ).
Тепер у старовинному будинку в центрі міста, де проживало немало поколінь косівських цадиків-мудреців - музей народного мистецтва. Що ж, таке використання будівлі доречне. Тільки кожен відвідувач музею мав би дізнаватися й про тих, чиї душі - я певен - і дотепер провідують ці стародавні мури і оплакують трагічну долю його колишніх господарів. На жаль, про них, як і про всю трагічно загиблу єврейську громаду, немає тут найменшої згадки.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Гибель євреїв (частина 2)
