Людей замучували „контингентами" - обов'язковими поставками. Було заборонено без дозволу забивати худобу, свиней. Половину м'яса треба було здати. Обов'язково здавалися також свинячі шкури, щетина, пір'я. Заготовляли навіть кропиву - з неї виготовляли мішковину. Розплачувалися німці спеціальними талонами, за які можна було придбати хіба що паскудну штучну німецьку горілку чи ще паскудніші цигарки.
І все ж українське життя жевріло. Діяв Український допомоговий комітет (УДК). Працювала Косівська промислова школа, навчання в якій, безплатне, та ще й з невеликою стипендією від УДК, рятувало від вивезення до Німеччини. Анна Когутова керувала хорами, які майстерно виконували українські пісні. Проводилися навіть Шевченківські свята. Вільно діяли церкви, костел. А синагогу спалили увечері, 16 жовтня 1941 року, у ній згоріли й семеро застрелених євреїв. Була в Косові навіть книгарня. Надходили газети „Краківські вісті", „Львівські вісті", журнал „Дорога" та деякі інші. У повітовій управі працювали українці Ф.Когут, 3.Винницький, М.Кіящук, А.Стефуранчин.
Центр міста після знищення євреїв стояв мертвий, безлюдний. Було декілька порожніх крамниць, кав'ярня. На дверях - таблички: „Nur fur Deutshe". Якщо тротуаром ішов обмундирований німець, зустрічні ще здалека сходили з тротуару. Німці з місцевим населенням не контактували, дивилися на нього зневажливо. Але цінували мистецтво. До Косова приїжджав генерал-губернатор Франк (повішений потім у Нюрнбергу) та губернатор дистрикту Галичина Вехтер. До приїзду влаштовували просто на вулиці біля Банського мосту виставку косівських різьбярів, кераміків, килимарів.
Високопоставлені нацисти з великим зацікавленням розглядали твори гуцульських майстрів, навіть мило усміхалися... їх супроводжував полковник Бізанц, який дуже гарно розмовляв українською. Взагалі німці, навіть найжорстокіші убивці тисяч людей, справляли враження дуже вихованих людей з культурною поведінкою. Можливо, цьому враженню сприяла бездоганна зовнішність: в нормальних умовах неможливо уявити німецького військовика неголеним, не в ідеально чистому й не випрасованому одягу, з недбалою ходою чи з якоюсь торбою в руках. Цим вони разюче відрізнялися від „совітів". Не дуже елегантні, червоні офіцери зате були людяними, зближувалися з місцевим населенням. Це не стосувалося енкаведистських офіцерів.
Улітку 1943 року неподалік Косова проходив загін С.Ковпака. Тоді вперше у місті з'явилися німецькі бойові частини, на перехрестях були споруджені кулеметні гнізда. Упродовж всієї окупації, за винятком цих декількох днів, ми бачили тільки гестапівців, шуцполіцаїв (переважно поляків з Шльонска) та службовців арбайтсамту, отже, мали справу з найгіршою, найжорстокішою категорією німців.
Безпосередньо міським господарством займалися українці. Працювала електростанція, діяв кінотеатр, завжди заповнений, незважаючи на загрозу облав. Була чинною лазня. Порядку пильнувала т.зв. українська поліція, що виконувала допоміжну роль при німецькій поліції. Говорили, що поліціянти добре поживилися під час „акцій", грабуючи майно знищених чи депортованих євреїв. Брали, звичайно, те, що недогледіли німці: ті грабували в першу чергу, і то не будь-що, а золото, коштовності, хутра, килими, предмети мистецтва.
У 1942 році серед білого дня згоріла у Косові найбільша будівля - будинок Трухановича, де були різні установи, в тому числі й українська поліція. Великий будинок, споруджений косівськими майстрами з дерева, вирізнявся прикрасами у вигляді різьблених та ажурних деталей. Був справжньою окрасою міста. Ходили чутки, що підпал зробили поліціянти, щоб приховати від німців велике розкрадання відібраних у євреїв речей, які тут були складені. Зразу в пожежі звинуватили єврейок, які тут прибирали, їх німці арештували, але незабаром випустили (щоб потім убити в Шепарівському лісі).
Попри прояви нелюдської жорстокості німців, треба зазначити, що вони, на відміну від більшовиків, не втручалися в духовне і релігійне життя людей, не прагнули „перевиховати" в свойому дусі: їм достатньо було зовнішньої підкореності населення і безумовного виконання ним вимог окупаційної влади, все інше їх не цікавило.
Хоча пропаганда через радіо, пресу діяла. Панували дві теми: „нова Європа" під проводом Німеччини як порятунок від комунізму і „американської плутократії" та антисемітизм. На плакатах, у газетах євреїв малювали потворними, в обірваному брудному одягу, по якому повзають огидні воші. Хочеш врятуватися від тифу - сприяй винищенню жидів! На Ринку цілий день горлав гучномовець. У цьому відношенні нацисти не відрізнялися від більшовиків.
Водночас вживалися жорстокі контрзаходи проти пропаганди противника. Всі радіоприймачі конфісковано. За приховування радіоприймача - розстріл. Незважаючи на це, дехто мав радіоприймач. Святослав Добровольський, кіномеханік, ремонтував радіоприймачі для німців. Він зумів із запчастин скласти апарат і для себе і регулярно слухав і Лондон, і Москву.
Попри весь негатив, сказаний про німців, варто відзначити їх дивну турботу про людей в окремих випадках. Навесні 1944 року внаслідок фронтових подій чимало людей опинилося в горах, зокрема в Жаб'ї, Ворохті. Одні самі тікали від чергових визволителів, інших зігнали з рідних місць бойові дії. Нашій родині - матері з чотирма дітьми (батька ще раніше схопили) мадярські солдати дали 15 (п'ятнадцять!) хвилин на те, щоб вибрались з дому, після чого підпалили його. Ми опинилися в горах без будь-яких засобів для життя. Перебивалися завдяки допомозі горян, які жертвували хто пару жмень „буришки", хто бринзи чи гуслянки. І тут німці оголошують, що можна з Ворохти виїхати у Словаччину для допомоги у збиранні врожаю. До Ворохти ми доїхали з угорськими вояками, які взяли нас у свій „трен" (кінний обоз). А у Ворохті нас заладували в ешелон з товарних вагонів - без комфорту, але як на воєнний час - цілком пристойно. Німецький Червоний хрест видав продуктовий пайок на кожну особу (а в ешелоні були люди від похилого віку до немовлят). Потім, у дорозі, яка тяглася 2 тижні через Угорщину, регулярно забезпечували всіх продуктами. Варили їжу у казанках під час зупинки, які тривали часом цілий день.
Дотепер не можу зрозуміти, чому це німці виявили справжній гуманізм щодо тисяч українців, більшість із яких навіть не належала до співпрацівників окупаційної влади. І це в умовах їхнього тотального відступу, коли залізниці були забиті військовими ешелонами. У тому ешелоні, про який іде мова, було чимало косівських людей, зокрема родини Тим'яків, Ониськових, Копцюхів, Моканюків та інших.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Німецька окупація (частина 2)
