А справжній "добробут" по-більшовицьки швидко дав про себе знати. Всі крамниці націоналізовано. Запаси в них, зроблені ще за Польщі, частково вичерпалися, частково були приховані їх власниками-євреями, які тепер стали найманими працівниками в націоналізованих крамничках. Першим зник цукор, який відтоді став дефіцитом на довгі десятиріччя. Потім почалися перебої з хлібом. З'явилися не знані досі в Косові "оґонкі" - так з польської називали черги. Зникли крупи, мука, масло і все інше. Спочатку нова влада пояснювала це тим, що, мовляв, польські пани, тікаючи, отруїли на складах усі продукти. Але вже, мовляв, ідуть цілі ешелони... Ешелони йшли - але з військом, НКВД, партійними та радянськими чиновниками. У Косові розквартирували цілий полк війська - на саліні, в націоналізованих пансіонатах, в санаторії А.Тарнавського. Все це перетворено в казарми. З енкаведистами, військовими командирами, чиновниками приїхали їх родини. Всіх їх у Косові називали "совітами". Вони становили окремий прошарок. Тоді як місцеві люди стояли в безконечних "оґонках", "совітів" обслуговували спеціальні магазини "воєнторгу", де було все, що косівським людям могло тільки приснитися: мука, цукор, макарони, вермішель, рис, гречка, масло, ковбаса, пиво, цукерки та багато іншого. Ну й, звичайно, хліб, за яким прості смертні ставали удосвіта і часто ні з чим ішли додому.
Єдине, що було позитивним для українців, - це навчання українською мовою. Відкрито дві середні школи: одну в центрі, другу на Москалівці. Правда, до кінця 1939 року існувала гімназія, але з січня запроваджено радянську шкільну систему - десятирічки. Колективи вчителів були різношерсті: колишні вчителі польських та єврейської шкіл, юристи, яким не стало праці і які подалися в педагоги. Надіслано значну кількість учителів зі східних областей, зокрема директора СШ № 1 Губенка, завуча СШ № 2 Ярка. Навіть політемігранти - колишні учасники національно-визвольних змагань, як-от колишній комісар Директорії М.Куриленко, колишній старшина УГА Ф.Когут та інші раділи з того, що українські діти нарешті дістали змогу навчатися рідною мовою. Та радість від цього затьмарювалась забороною релігії, покараннями за відвідування церкви, ідеологічним тиском на вчителів та учнів. Тяжко вразила заборона всіх громадських організацій - „Каменярів", „Просвіти", „Сільського господаря", „Народної торгівлі", спортивних товариств, Союзу українок - усіх без винятку українських громадянських інституцій. Зникли всі численні українські газети, яких навіть Польща не забороняла. Натомість з'явилися російськомовні - „Правда", „Известия", „Красная звезда". Повсюдно висіли портрети „вождів". Діти вчилися співати пісень про Сталіна, Ворошилова, про Красну армію. Замість чудових „стрілецьких" пісень, скрізь можна було почути „Із-за гір та з-за високих", „Если завтра война", „Катюшу"...
А через 2-3 місяці після „визволення" почалися арешти, вивезення. Вивезено всіх лісничих та їх сім'ї. Всіх, причетних до польської поліції, війська, суду. Ночами, керуючись списками польської поліції, хапали всіх запідозрених в „українському націоналізмі", насамперед тих, хто був ув'язнений за часів польської влади. Арештовували колишніх підприємців. Кидали в тюрми за доносами на кшталт того, що такий-то в 1933 році говорив, начебто в Україні панує голод або негарно висловлювався про Сталіна. У місті запанував страх.
Проводилися конфіскації, націоналізація, а насправді пограбування власності громадян. Пограбовано всі пансіонати, звідки забрано меблі, килими, постільну білизну, посуд тощо. Так вчинено і з дачею О.Луцького, куди вселили взвод солдат та сім'ю командира роти лейтенанта Пожарського.
НКВД працювало цілодобово. Та на допити викликали ввечері. Пам'ятаю, батько, якого часто тягали в цю катівню, іноді приходив додому аж під ранок, з синцями, а одного разу й без декількох зубів...
Репресії зазнавали і поляки, і євреї, але найбільше - українці. На смертну кару були засуджені як "учасники польської націоналістичної організації" колишній директор гімназії, за совітів - завпед середньої школи № 2 Тадеуш Ян Мазуркевич, Іван Олексюк (до речі, за національністю українець), колишній начальник поліції Францішек Гельм. У в'язницях загинули поляки Стефанія Боднар, Мечислав-Юзеф Корчиньскі, Ґжегож Огановіч, Павел Орліньскі - всі звинувачені в антирадянській діяльності.
Люди чим далі, тим краще бачили жорстокість, лицемірність, брехливість більшовицької влади. Розчарувався багато хто навіть з тих, хто колись вірив у більшовицький „рай" і готував червоним „визволителям" радісну зустріч.
Не минуло й року, як люди почали мріяти про нового визволителя і в його ролі знову вбачали не кого іншого, як Німеччину...
Будинок Луцьких на вул. Пансіонатовій та всі інші пансіонати за „перших совітів" стали казармами. Їх дощенту заповнили червоноармійці. Як це не дивно, але вони співжили з цивільними мешканцями. Нам залишили одну кімнату й кухню (на шістьох членів родини), все інше зайняв взвод солдатів та лейтенант Пожарський родом зі Смілої з дружиною та двома дітьми. Солдати спали на двоповерхових нарах. Харчуватися ходили „строєм" до пансіонату „Ядвіґа". Бачили, що наша сім'я живе бідно, то ж майже щодня приносили „котьолок" густого супу з пенцаком (перловими крупами) та рибою, їжа була смачною. Всі солдати були українці, між собою розмовляли рідною мовою, а з командирами (тоді слова „офіцер" не вживали, хіба як лайливе, на адресу „білих") ламаною російською. Навіть дружина лейтенанта не знала російської мови. Пам'ятаю, як вона якось розповідала моїй матері: „Ну що то за Амін (молодший лейтенант, вірменин, який теж тут квартирував), як заговорить по-свойому, то нічого не пойму. Вчора приходить і каже: „Устав". Я питаю: „Що, пропав „устав"? Який, стройовий чи бойовий?" - Нєг, - каже, - устав". Так ми й не договорилися". Мати каже: Може, він казав „устал"? - А що то значить? - запитує Пожарська. - Ну, змучився, стомився. - Та мабуть що так! - зраділа лейтенантша. - А я собі думаю: про який устав ото він говорить?
Серед червоноармійців були й учителі. Один із них любив поправляти нас, дітей, коли ми порушували літературну норму.
Неподалік, у „Кресах", стояла якась частина з кіньми. Щодня вони їх у потоці мили, чистили. При цьому солдати-конюхи зчиняли великий ґвалт, матюкалися так, що чути було далеко. Від „наших" солдатів такого ми не чули...
26 чи 27 червня 1941 року вночі весь косівський гарнізон залишив місто. На світанку ми прокинулися від страшного вибуху, будинок задрижав, шибки задзвеніли. Вибігли надвір - а коло будинку немає постового. Заглянули в інші кімнати - пустка. „Совіти" зникли! Причому зробили це тихенько, скрито. Лише висадження Банського мосту сповістило: ера „перших совітів" закінчилася.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Перші совіти (частина 2)
