У травні 1935 року в Косові з'явився новий мешканець. Середнього зросту, спортивної постави, з елегантними вусиками, у штанах-"пумпках" до колін, з вишуканими манерами, він зразу привернув до себе увагу української інтелігентської громади. Замешкав на вулиці Покутській (тепер Павлика), потім перейшов на квартиру на вул. Шкільній. Наприкінці того ж року приїхала його дружина, і вони замешкали у Катерини Джуранюк на вул. Осиковій, 23.
Незабаром стали знаними деякі відомості про новоприбулих. Федір Когут - так звали нового мешканця Косова - колишній старшина УГА, родом з Тернопільщини, навчався в Чехословаччині. Дружина Анна - з-під Львова, закінчила філософський факультет у Празі. Дітей у них не було. Через деякий час на вул. Над Гуком з'явилася вивіска підприємства під назвою "Гуцульська різьба". Всі називали його "майстернею Когута", хоч власником числився офіційно Василь Лелет. Річ у тім, що він мав "свідоцтво промислове" - офіційний дозвіл на відкриття майстерні. Тож власник іменувався так "Лелет Василь і спілка".
Ф.Когута на схилку віку тепло згадували відомі митці Іван Балагурак з Косова та Іван Пантелюк з Брустурів, які в його майстерні оволодівали різьбярським мистецтвом.
Федора Когута чомусь усі називали "паном професором". Швидше всього він був інженером-художником, бо незабаром дістав замовлення на виготовлення інтер'єру церкви в Уторопах. Іван Балагурак згадував, що Когут виготовив престол для Монастирської церкви, а Володимир Гуз, який прибув до Косова невдовзі після Когута (в 1936 році), малював інтер'єр.
Дружина "пана професора" влаштувалася працювати в бухгалтерії спілки "Гуцульське мистецтво" М.Куриленка, явно не за своїм одержаним у Празі фахом "філософія". "Пані Когутова" з-поміж українського інтелігентного жіноцтва вирізнялась тим, що зовсім не була схожа на "паню". Невисокого зросту, худенька, вона зазвичай носила не міський капелюшок, а звичайну сільську хустку або берет, а взимку одягала не хутро чи пальто, а селянську суконну свитку. Такою вона мені й запам'яталася. Ми мешкали неподалік, щось дві чи три хати від "Гуцульської різьби", а мій батько працював разом з Когутовою у Куриленка.
Та не одяг привертав у ній увагу. Пані Когутова палко любила хоровий спів. Спочатку вона просто співала в хорі монастирської церкви, а незабаром стала організатором і диригентом хорів. Вона була музикально освіченою, мала тонкий слух, відзначалася організаторськими здібностями і великою вимогливістю до хористів. За ті сім років, що мала змогу займатися в Косові хоровим мистецтвом, вона керувала і жіночим, і чоловічим, і мішаним, і дитячим хорами. Кожний виступ будь-якого хору під керуванням Анни Когут користувався великим успіхом і викликав захоплення слухачів, і не лише українців. Письменниця Марія Остромира, яка була присутня на одному з концертів у Косові, в своїй повісті "У досвітню годину" (Буенос-Айрес, 1967) описує спів хору Когутової у найпіднесеніших висловах. Репертуар хорів складався виключно з українських народних пісень в обробці видатних композиторів, зокрема М.Лисенка, В.Леонтовича, С.Воробкевича та інших. Співали хори лише акапельно. Голоси звучали чисто, мелодійно, гармонійно.
Після встановлення у вересні 1939 року радянської влади подружжя Когутів стали вчителювати в новоствореній гімназії. Та вона існувала лише декілька місяців, аж поки нова влада вирішила, що досить гратися в покровительку інтелігенції. Гімназія як "пережиток капіталізму" була ліквідована, замість неї з'явилася "десятирічка" з присланими вчителями-комуністами, з піонерською та комсомольською організаціями, з атеїстичним вихованням та задурманюванням учнів і вчителів комуністичною ідеологією.
А.Когут залишилась учителькою музики. Звичайно ж, вона змушена була розучувати з дітьми пісні про Сталіна, про непереможну Червону армію, про безкраю радянську батьківщину. Але вона не відмовилась від народної пісні. Влітку 1940 року керований нею хор Косівської СШ №1 виступав у Києві (на концерті був присутній М.Хрущов), на могилі Тараса Шевченка в Каневі. Виступи хору викликали захоплення й подив. Адже офіційна пропаганда галасувала, що Червона армія визволила темних, затурканих (ці слова тоді дуже любили вживати!) західних українців, які поняття не мали про культуру і почали переймати її лише у червоноармійців та надісланих зі сходу "радянських" людей. А тут приїжджають діти отих "затурканих" і показують таку високу культуру не лише співу, але й вихованості, що кожний неупереджений "східняк" переконувався у брехливості пропаганди. Мої обидві старші сестри були учасницями цієї поїздки й розповідали, що кияни не могли начудуватися і гуцульськими строями (автентичними, а не бутафорськими, як це зазвичай буває тепер), і чистою українською мовою дітей, і культурою їхньої поведінки. А діти-хористи мали нагоду побачити соціалістичний "рай": черги, убогі магазини, злиденний одяг "радянських" людей, жахливі життєві умови... І це в столиці республіки!
Не припиняла А.Когут своєї діяльності й під час німецької окупації. У 1942 році в Західній Україні відбувся крайовий конкурс хорів з нагоди 100-ліття від дня народження Миколи Лисенка. До конкурсу зголосилося 450 хорів (і то за якого часу!). На підсумковий конкурс у Львові відібрано 26 найкращих хорів з Галичини, Лемківщини та Посяння. До їх числа потрапив і чоловічий хор "Трембіта" з Косова. Він посів друге місце серед містечкових хорів. Обов'язковими для виконання були три пісні в обробці М.Лисенка: "Ой, діброво", "Ой, гай, мати", "Час додому, час". Крім них, наш хор виконав також пісні "Гей, гук, мати, гук", "Ой, що ж бо то", "Вітер коло хати". На фестивальному концерті численні слухачі почули додатково ще й гуцульські пісні: "Пісня про Довбуша", "Задзвонили вночі ключі", "Калиночка". Один із організаторів конкурсу писав, що цей хор "і назверхньою формою, і майстерним виконанням пісень зробив надзвичайно гарне і приємне враження". Особливу довготривалу овацію влаштувала публіка диригентці хору Анні Когут.
Співаками хору "Трембіта" були Михайло Каплич (соліст), Йосип Кабин, Сколоздра, Михайло Фокшей, Пасемок, Іван Зіняк, Довбенчук, Тим'як, Варадовський, Борис Гулейчук, Микола Кабин, Антон Библюк, Роман Вінтоняк, Іван Цикаляк, брати Роман та Остап Романівн, Ониськів, Кравчук, Володимир Гуз, Юрій Волощук, Совіздранюк, Лисанюк, Іван Фокшей. Чимало з них згодом були в УПА, зазнали репресій з боку більшовицького режиму.
Політикою в прямому значенні цього слова Анна Когут не займалася. Та її захоплення українською піснею, яке вона передавала і хористам, і слухачам, - це вже була політика, бо пісня виховувала національну свідомість, національну гордість.
З наближенням другого "визволення" подружжя Когутів пішло в підпілля. Колишній хорист і вояк УПА Борис Гулейчук згадував, що в Красноїлі в 1944 році була створена пропагандистська група, до якої увійшли і Федір та Анна Когут. Федір Когут - "Берест" загинув навесні 1945 року в одній із сутичок з карателями в околицях Яворова.
А про подальшу долю пані Когутової можна дізнатися зі "справи", що збереглася в архіві КГБ. Її арештували в Коломиї 27 серпня 1953 року. Звинувачували в тому, що вона член ОУН, має псевдо Лоза, Христя. Працювала в підпіллі коректором референтури пропаганди Карпатського крайового проводу ОУН. Вона й у підпіллі організовувала хори, які виступали й перед вояками УПА! Репетиції відбувалися у віддалених місцях, наприклад, на присілку Межеріки у Снідавці. У підпіллі А.Когут видала збірник патріотичних пісень "Співає думу Чорногора" з власною музикою на тексти Марка Боєслава та інших авторів. Збірник надруковано в бункері з допомогою дерев'яних колодок (техніка Середньовіччя!), які виготовив підпільник "Черник". Декілька пісень присвятила пам'яті полеглого чоловіка. Виданий збірник під псевдонімом Дзвінчук. Комуністичний режим визнав таку діяльність цієї тендітної, але мужньої жінки страшним військовим злочином. Військовий трибунал Прикарпатського військового округу засудив її на 25 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах. Покарання відбувала в Мордовії. Часи змінилися, навіть комуністичні сатрапи завстидалися тримати жінку ЗО років у неволі за пісні, тому її звільнили швидше, хоча реабілітували аж у 1994 році -посмертно. А померла вона на Тернопільщині, на землі свого незабутнього чоловіка, інженера-митця, патріота Федора Когута.
Яке життя, яка доля! Чим не приклад для нових поколінь? Та в Косові ніщо не нагадує про подружжя Когутів. Їх подвиг виявився для цих нових поколінь непотрібним?
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Пані Когутова
