Косівщина. Михайло Куриленко

Михайло Куриленко хоч і не гуцул, але зробив задля Гуцульщини багато доброго і тим заслуговує на нашу вдячну пам'ять.

Народився Михайло Куриленко 15 листопада 1885 року в м. Коропі на Чернігівщині в родині небагатих міщан. Закінчив Кролевецьке міське училище, а в 1913 році - Київський учительський інститут. Після цього працював викладачем педагогічного училища в м. Ямполі на Поділлі, а згодом директором міського училища в м. Кам'янці-Подільському. Там і застали його події національної революції, в якій брав найактивнішу участь. Його обрано до Центральної Ради, а за часів Директорії був комісаром У HP на Поділлі. Належав до непохитних державників, принципових антибільшовиків, що відзначає відома історик Н.Василенко-Полонська в своїй „Історії України".

Після трагічного завершення національно-визвольних змагань став емігрантом. У вересні 1921 року прибув до Косова. Це гуцульське містечко стало гостинним пристанівком і для інших емігрантів з Великої України: Степана Скрипника (майбутнього Патріарха Мстислава), знаменитого митця-фотографа Миколи Сеньківського, громадських діячів Семена Богдана, Павла Романюка. Приїжджали сюди до Косова видатний учений і державний, а згодом і церковний діяч Іван Огієнко, колишній старшина армії УНР, а в 1943 році - сотник дивізії „Галичина" Порфирій Силенко та інші. 13 вересня 1922 року стараннями М.Куриленка, священика Юліяна Герасимовича, адвоката Петра Рондяка та видатного вченого-етнографа Володимира Гнатюка в Косові засновано спілку „Гуцульське мистецтво", директором якої став М.Куриленко.

Найпершим завданням Спілка поставила відродження й розвиток українського національного килимарства. І технологію, і орнаментику черпали з народного джерела. У той час килими ткали з імпортної вовни, користувалися для її фарбування хімічними барвниками. Куриленко перевів виробництво на місцеву ручнопрядену вовну. Використовували природні барвники рослинного походження - зі звіробою, кори вільхи, дуба, яблуні, трави материнки, лушпиння цибулі тощо, завдяки чому килими мали неяскраву, м'яку тональність. Директор Спілки вишукував по цілій Галичині старі килими, переглядав музейні фонди. Своїм ентузіазмом він захопив таких митців, як Олена Кульчицька, Святослав Гординський, Павло Ковжун, Петро Холодний, Ярослава Музика, Микола Бутович та інші, які, спираючись на народні традиції, виготовляли проекти нових килимів, що користувалися великим успіхом. С.Гординський згадував уже на початку 90-х років, що виконав з десяток проектів, з яких найуспішнішим був килим з кониками. Той килим був виставлений на промисловому ярмарку у Варшаві, де привернув, зокрема, увагу шведських фірм, які придбали відразу 40 килимів, а згодом замовляли їх постійно. У Швецію закуплено сотні косівських килимів, один із них - "мазепинський" - і досі прикрашає королівський палац у Стокгольмі.

Підприємство „Гуцульське мистецтво" давало працю десяткам народних майстрів, зокрема селянкам, які чесали вовну, пряли, вишивали. Для Спілки виконували роботи відомі різьбярі Юрій та Семен Корпанюки, Василь Девдюк, кераміки Петро Кошак та Павлина Цвілик, вишивальниця Ганна Герасимович та багато інших. На підприємстві виготовляли обруси, портьєри, серветки, блузки. Великим попитом користувалася костюмна тканина „самоділ". Продукція „Гуцульського мистецтва" знаходила збут не лише в Польщі (фірмові крамниці були у Варшаві та Катовіцах), але й у Німеччині, США, Канаді, Австралії, згадуваній вже Швеції.

У Косові в 1920-30-х роках було багато килимарських закладів. Так у 1936 році тут діяло 21 підприємство. Однак переважна більшість їх належала не українцям, та й їхня продукція здебільшого не мала мистецької вартості, оскільки підприємці мали метою лише зиск. На цьому тлі „Гуцульське мистецтво" повністю відповідало своїй назві: воно творило вартісні з мистецького погляду речі.

"Українська загальна енциклопедія", видана в Галичині на поч. 1930-х років, так писала про "Гуцульське мистецтво" (скорочення слів зберігаємо):

"Найкраще розвинулося кооп. т-во "Гуцульське мистецтво" в Косові під проводом М.Куриленка. Важно відмітити, що тут килими виробляють із місцевої вовни, а кращі зразки барвлені рослинними фарбами нар. виробу; це надає килимам приємної лагідної кольористики. Незвичайно цінні ті килими, що їх робили тут за проектами таких мистців, як О.Кульчицька, П.Ковжун, Р.Лісовський, Я.Музикова, П.Холодний (син), М.Бутович, С.Гординський, М.Нечитайло-Андрієнко. Новочасний підхід цих мистців, що використовують нар. мотиви для творення наскрізь новітнього мистецтва, виводить укр. килимарство на нову шир. дорогу світової міри".

Академік В.Гнатюк дуже високо оцінював заслуги „Гуцульського мистецтва" у збереженні та розвитку традицій народних художніх промислів. Про це він писав у статтях у газеті "Діло" в 1923 році. Він старався заснувати філію Спілки в Ужгороді, але до цього не дійшло, мабуть, тому, що Косів та Ужгород належали тоді до різних держав. 

Слід відзначити намагання М.Куриленка відкрити в Косові навчальний заклад для підготовки майстрів гуцульського мистецтва. З таким клопотанням він звертався до міністерства освіти Польщі ще в 1923 році, однак отримав категоричну відмову насамперед через те, що мовою навчання в цьому закладі він вбачав українську.

Здавалося, ця мрія стала здійсненною в 1939 році, після приєднання Західної України до СРСР. Уже в листопаді того року Куриленка призначено директором промислової школи гуцульського мистецтва в Косові. Та на цій посаді він пробув лише щось із місяць. Комуністи ще за часів Польщі зизом дивилися на "Гуцульське мистецтво" та його директора.

Я.Галан в одній зі своїх статей вороже писав про "петлюрівського емігранта", змальовуючи його „експлуататором" трудящих гуцулів. Тож не дивно, що після приходу більшовиків почалися переслідування організатора Спілки гуцульських майстрів. Уже в жовтні 1939 року його арештовано, але це викликало масовий протест килимарів, і його випустили. М.Куриленко розпочав організацію промислової мистецької школи, одночасно викладав в українській гімназії, що існувала короткий час. Та незабаром енкаведисти ув'язнили його вдруге. Більше він волі не побачив. Його звинуватили за статтею 54-13 КК УРСР - „активні дії або боротьба проти робітничого класу і революційного руху". Де й коли його вбили - точно невідомо.

Славний пізніше майстер екслібрисів Іван Пантелюк, який сидів у косівському сізо разом з М.Куриленком, згадував, що останнього катували на допитах. Коли про це дізналися косівські робітники, вони протестували, і слідчий був змушений просити у в'язня вибачення. Тоді більшовики ще трохи остерігалися показати своє справжнє обличчя. Але так тривало недовго. Старожили Косова кажуть, що М.Куриленка вбили енкаведисти в Косові і таємно закопали десь під горою Голицею. Але не виключено, що він став однією з жертв зловісного Дем'янового Лазу...

Згадуваний І.Пантелюк розповідав, що сидів у Коломиї у в'язниці разом з Куриленком у камері № 14. За його словами, М.Куриленко розповідав про своє життя. Юнаком він утік із дому, бо його вабили пригоди. Добрався аж до Харбіна, працював десь на рибних промислах, це йому не сподобалося, і він повернувся додому. За часів Директорії М.Куриленко начебто був у розвідці С.Петлюри і порятував від розстрілу декількох комуністів, які потім стали наркомами". Це було відоме НКВД, і тому його зразу не розстріляли. А заарештували за доносами, що Куриленко погано висловлювався про совєтську владу. І.Пантелюк був переконаний, що М.Куриленка не розстріляли, що він помер у в'язниці, бо мав зламане здоров'я.

Важкі страждання випали й на долю його родини. Дружину Валентину Іванівну та дочку Ірину вивезено до Сибіру, де дружина, великий знавець і колекціонер гуцульських вишивок, померла. Дочка пробула на засланні майже 30 років, але зберегла колекцію матері і багато зразків вишивання передала Косівському інститутові.

За часів комуністичного режиму надбання „Гуцульського мистецтва" були в значній мірі втрачені. В артілях, а потім на фабриці „Гуцульщина" перейшли на виготовлення переважно ширвжитко-вої продукції. Над народними художніми промислами було встановлено ідеологічний нагляд. Майстрів змушували широко використовувати комуністичну символіку. Знесено приміщення, де розміщалося „Гуцульське мистецтво", зокрема оригінальної архітектури виставковий павільйон, на місці якого встановлено танк (знесений на початку 90-х років).

В останні роки вивченням традицій „Гуцульського мистецтва" зайнялися викладачі Косівського Державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, є вже певні успіхи. Влаштовано декілька виставок „куриленківських" килимів, що збереглися у косів'ян.

Бував у Косові і тут помер, не доживши 40 років, у 1942 році брат М.Куриленка Василь. Він у 1920-30-х роках був культурно-громадським діячем на Закарпатті, дружив з відомою поетесою Оленою Телігою, якої навчав української мови. Остання його домівка була у Михайла Мартинюка на теперішній вулиці Лесі Українки, а поховали його біля монастирської церкви. Могила загубилася...

Прекрасна родина, чудові люди, патріоти, вони щиро полюбили Гуцульщину і працювали для її добра. А ми як віддячуємо? У Косові ні вулиці не названо іменем Куриленка, ні меморіальної таблиці на його пошану не встановлено...

Косівщина - Косів та Косівщина