...Цей алфавітний нотатник, трохи більший за кишеньковий формат, густо списаний простим олівцем, беру до рук як особливу цінність. Бо то і справді історична реліквія: автентичний щоденник, писаний вояком Української Галицької Армії майже щоденно від 2 березня 1919 по 7 грудня 1920 року. За напівстертими від часу і поневірянь рядками бачиш страдницький шлях борців за волю України, чия боротьба тоді закінчилася трагічно, але без неї ми не мали б сьогодні незалежної України.
Вів цей щоденник косів'янин Михайло Богоніс. Залишивши родину, пішов він захищати щойно проголошену Західно-Українську Народну Республіку. Тяжка це була війна. На Галичину сунула озброєна, підтримувана західними державами польська армія. 1 травня 1919 року М. Богоніс після вишколу став вояком Гуцульського Ударного Куреня, яким командував Голинський. Почалися бої з військами окупантів. УГА з боями змушена була відступати. Новий Самбір, Нагуєвичі, Борислав, Болехів, Долина, Рожнятів, Калуш, Галич... Ось міста й села, де лилася кров стрільців. Особливо тяжким був бій під Новим Самбором: через Дністер переправлялися під сильним вогнем поляків, багато вояків загинуло в Дністрі. 16 липня перейшли Збруч. Галичина, рідна домівка, рідні залишилися по той бік фронту під ворогом.
Не з підручника історії, а з щоденних нотаток учасника подій дізнаємося про ту Голгофу, на яку довелось сходити Михайлові Богоносу і тисячам таких, як він, що пішли на поклик матері-України. Почалися бої з більшовиками. 30 серпня 1919 року війська УГА здобувають Київ. Та насунув новий ворог - денікінці, які не визнавали України і воювали за „єдиную неделимую". Довелося відступати. Починаються найстрашніші часи. Оточену звідусіль ворогами українську армію косить тиф. Захворів і Михайло. Лікарської допомоги ніякої. Умови, в яких перебували в Гнівані хворі вояки, за лаконічним висловом автора щоденника, „не до описання". Поруч з ним помирають земляки - четар Дмитро Юсипчук, син Михайла, з Москалівки, четар Шведюк. Тиф звалив з ніг і брата Стефана, кулеметника.
Командування УГА, щоб урятувати життя вцілілих стрільців, іде на союз з Денікіним. Згодом укладено союз з більшовиками, але незабаром і його зірвано, бо стало ясно, що вождям Червоної Армії вільна Україна - як сіль в оці.
Бої, розпачливі метання в пошуках виходу... Нарешті 26 квітня 1920 року УГА змушена була припинити збройну боротьбу. На цей час М. Богоніс був уже хорунжим, і разом з іншими офіцерами української армії його відправили у табір для військовополонених у Тухолі, в Польщі.
Так закінчилась визвольна війна. Що характерно, в щоденнику немає жодного слова скарги, нарікань. Навіть натяку не відчуєш, що він ось пішов на війну даремно, бо все кінчилося поразкою. Ні, лицарі визвольної боротьби залишилися незламними духом! Загнані в табірні землянки, полонені співають „Ще не вмерла Україна".
Табірні сторінки щоденника М. Богоноса все частіше займає поезія. Тут зустрічаємо патріотичні вірші І. Франка. О. Олеся, П. Карманського. X. Алчевської. Записані й тепер всенародно відомі, а тоді - щойно створені пісні: „Човен хитається", „Засумуй, трембіто", "Чуєш, брате мій..."
Треба було мати справді поетичну натуру, щоб у тих умовах (а в польських таборах від недоїдання й пошестей загинули тисячі полонених українців) писати в щоденнику: „Вечір чудовий. Аромат зеленого соснового ліса передирається через 4 ряди дротів. Білолиций місяць виступав гордо із-за зеленого соснового ліса по пурпуровому небі, озолочує землянки, постерунки з наїженими штиками..."
...Повернувшись до Косова, М. Богоніс став прекрасним майстром-муляром. Як і всі колишні січові стрільці та вояки УГА, був дуже активним громадським діячем: працював у „Просвіті", готував шевченківські свята. Під час виборів до польського сейму керував агітацією за кандидатів-українців. Боровся й за соціальні права, організував у Косові першу профспілку будівельних робітників.
Тож коли прийшла „влада трудящих", він був приречений: більшовики не терпіли свідомих, активних людей, а тих, хто боровся за Україну, й поготів. Є свідчення, що М. Богоніс допомагав польським прикордонникам тікати до Румунії. Може, так і було. І це свідчило б про його шляхетність, бо ж він боровся проти польської окупації, але це не заважало йому бути в добрих стосунках з поляками, які були для нього просто людьми, а не ворогами.
Як це любили робити енкаведисти, М. Богоноса забрали 21 листопада 1939 року, саме в день його іменин. Скільки в цьому жорстокості, підступності й підлості - завдати людині та його сім'ї горя й болю саме в день родинного свята! Більше Михайла Богоноса ніхто з рідних не бачив. Невідомо, коли, де й як він загинув, де його могила. А вночі 13 квітня 1940 року так само по-бандитськи схопили й вивезли його дружину Анну, сина Івана-Богдана та дочку Ірину. І знову ж: яка сила людського духу! Залишаючи рідний дім, Анна Василівна заховала на грудях воєнний щоденник чоловіка, зберегла його протягом довгих років заслання і передала дітям, для яких це єдина пам'ятка про батька. Його реабілітовано в 1991 р.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Михайло Богоніс
