Влітку 1919 року закінчилася нерівна боротьба між Українською Галицькою Армією, що самотужки захищала Західно-Українську Республіку, і армією Польщі, якій допомагала Франція і яка була незрівнянно чисельнішою і прекрасно озброєною. Польська держава приєднала до себе Галичину.
Навесні 1920 року гуцули сіл Голови, Жаб'є, Зелене та інших повстали проти польської влади. Повстання очолювали колишні січові стрільці та вояки УГА. Проти практично беззбройних горян кинуто військо. Сотні гуцулів, а серед них і організаторів повстання Михайло Горбового, учителя Михайла Ломацького кинуто до в'язниць. Військо надовго залишилося тут для "наведення порядку". У Косові стояв залогою батальйон піхоти. Жовніри квартирували у ткацькій школі, а офіцери жили в польських родинах. Начальник гарнізону вимагав, щоб і "руські" родини гостили у себе польських офіцерів, але ті відмовлялися. Військо стояло постоєм у Косові і в 1920, і в 1921, 1922, 1923 роках.
Звідси посилались каральні експедиції в гуцульські села для пошуку можливих "бунтівників" і для переконання гуцулів, що чинити опір польській владі - даремна справа.
Постій війська лягав важким тягарем на косівських і москалівських міщан і селян. Адже вони були зобов'язані забезпечувати постачання війська всім необхідним, для чого щодня треба було посилати до Коломиї кільканадцять підвід. Невдоволення населення зростало так, що навіть косівське староство (повітове управління) не могло залишатись осторонь. У листі в травні 1923 року командуванню корпусного округу № VI у Львові староста повідомляє, що від 1 листопада 1922 року косівським власникам підвід не оплачено жодної винагороди, а тому просить виділити тягарову (вантажну) автомашину для обслуговування гарнізону, бо власники підвід протестують проти такої ситуації. Командувач дивізії генерал Єнджеєвскі на це відповів, що виділення тягарівки коштуватиме дорого, і порадив старості пообіцяти "обивателям", що коли вони акуратно обслуговуватимуть військо і не скаржитимуться на утиски, то залога буде швидше виведена з Косова.
Скарги на визиск йшли і від українців, і від поляків, і від євреїв. Москалівські селяни писали станиславівському воєводі, що вже дев'ять місяців військо не оплачує підвід. "Та не лише для війська, але також для всіх урядів і урядників використовують підводи для завезення дров, правда то, що власники коней отримують таку низьку плату, що за цілий день їзди до лісу не вистачає на підкуття одної ноги коня". Далі пишуть, що місцеві господарі мають по одному коневі виключно для утримання своєї родини, це переважно "зарібники, які не мають навіть по чверті морга грунту". Листа підписали Мартинюк Микола, Василь Гавриш, Василь Фокшей, Юзеф Волощук, Юрко Балагурак, Василь Грималюк, Міхал Кориньскі, Василь Кашиньскі, Катерина Волощук, Юрко Фокшей, Василь Балагурак.
Аж 24 євреї-дорожкарі також скаржилися, що їх примушують виконувати роботу не лише для військових, але й для приватних справ і жодного разу не заплатили. А дорожки (фіакри) є їх єдиним засобом для прожиття. Буває, що хапають дорожкаря, який повергається з далекої дороги, і примушують його під загрозою зброї кудись їхати, через що перевтомлені коні гинуть у дорозі.
Не знайшовши розуміння у військового командувача, косівський староста звертається до станиславівського воєводи з проханням допомогти "вицофати" з Косова військову залогу, бо тягар її обслужування став нестерпним. Як головний доказ непотрібності військового гарнізону в Косові він наводить таке: "Тутешній повіт належить до найспокійніших у Станиславівському воєводстві... Численні каральні військові експедиції, які провадяться тут від 1919 року, завдали гуцулам такого страху, що немає найменшої небезпеки виникнення будь-яких заворушень. Тому прошу про виведення військової залоги з тутейшого повіту, насамперед тому, щоб населення не скаржилося на тягар надання військові підвід".
Отакий епізод, зафіксований у документах, що збереглися в архіві. Він дає уявлення про суспільну атмосферу тих далеких часів.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Початок 1920-х років
