Розповідають старі люди, що дуже давно Рибниця (тоді вона ще не мала назви, бо й люди ще не з'явилися) була дуже широкою рікою - от від Голиці аж до Міської гори. Текла вона аж мало не попід Черганівку. А в тому місці, де вона проривалася з гір, утворився глибокий яр, яким річка тече й досі. У тих місцях, де шлях їй загороджували тверді скелі, утворилися водоспади, якими так славиться Косів поміж приїжджими. Колись водоспад падав з такої висоти, на якій тепер іде дорога на Верховину. Але поступово вода розмивала скелі, і водоспад руйнувався, русло заглиблювалося.
Косівські водоспади, або "гуки", складаються з двох частин: власне гук - водоспад, і "шум" - та частина ріки, куди падає згори вода, утворюючи киплячий котел, вкритий зверху бурхливою білою піною - шумом. "Шум" - це також пороги, якими, шумуючи, збігає вода по похилій скелі.
Хто цього не знає, той дивується, коли чує: "Ти в гук? - Ні, в шум!" Оці звуконаслідувальні назви є, власне, звуковими поетичними образами. Шумом звуть і вкриті киплячою пінявою заглиблення в скельному днищі річки. Купатися в такій ванні - справжня насолода, як і під пружним струменем водоспаду. До того ж це чудовий оздоровчий природний масаж. А обабіч річки - буйна зелень дерев, кущів, трав, згори сяє сонце, вздовж річки повіває свіжий духмяний вітерець...
У Косові, власне, не один, а три гуки. Перед Другою світовою війною вони мали навіть свої неофіційні уточнюючі назви.
Перший гук, найближчий до міста, звали "жидівським" через те, що тут любила відпочивати єврейська молодь, чи не найчисельніша в Косові.
Другий гук - "польський" - подібно пояснює свою назву. До того ж над ним стояли польські пансіонати: на лівому березі -"На скалє", "Байка", на правому - "Ядвіга", "Зоф'ювка", "Креси". Тепер жодного з них немає (згоріли під час війни), але залишилися і невисокий водоспад, і гарне плесо, і швидкоплинні перекати. До війни тут був і місток через річку.
Третій гук розташований ще вище проти течії. Його звали "українським", бо там полюбляли відпочивати приїжджі українці зі Львова та інших міст. Серед них було немало емігрантів з Великої України, які опинилися в Польщі після нещасливого закінчення війни з більшовиками в 1920 році. Водоспад тут був штучний, утворений греблею, від якої вздовж правого берега річки відходила млинівка до млина й тартака (лісопильні).
Тепер важко повірити, але ще в 1920-х роках млинівка починалася й над першим гуком і йшла вниз правим берегом: тепер там стрімке урвище. Млинівка доходила аж до теперішньої вулиці Гоголя. Над млинівкою було декілька млинів підприємця Казімєжа Ямроза, власника ткацької фабрики та опікуна ткацької школи.
А ще раніше, в середині XIX століття, русло ріки не було таким заглибленим, і вода спадала зі значно більшої висоти. Тоді дві млинівки відходили і москалівським, і монастирським берегами. Монастирська млинівка йшла, очевидно, попід найближчими горбами. Про дві млинівки з-над гуку згадує Михайло Павлик у повісті "Вихора".
Найбільш облаштованим був перший гук. Тут укріплено береги, щоб не обсувалася вулиця. Саму її заасфальтовано, відгороджено від берега балюстрадою з металевих труб. До річки збудовано сходи з перилами. Над гуком стояла таблиця, на якій влітку тричі на день виписували температуру повітря й води. На обох берегах споруджено оглядові майданчики. На лівому березі від гуку вгору вздовж ріки простягався сад доктора А.Тарнавського з чудовим виноградником на терасах. Над самою річкою був споруджений оригінальної архітектури павільйон з буфетом, з морозивом, прохолодними напоями, тістечками, із залом для танців (дансинг), а під ними - роздягальня. Вечорами в павільйоні грала музика, молодь танцювала під звуки оркестру та водоспаду. Настрій створювався романтичний.
А на узвишші лівого берега серед саду стояла вілла доктора Тарнавського незвичної круглої форми під червоним дахом. Сам він тут не мешкав, а здавав її квартирантам, зокрема професорові гімназії Яну Тадеушу Мазуркевичу, офіцерові Станіславу Ґізєвічу та іншим. Сад і виноградники доглядали два кваліфіковані садівники Міхал Подгурскі та Тадеуш Краус.
Після війни гуки перестали визначатися за національністю їх аматорів. Місце відпочинку занедбано. Павільйон згорів. Вулиця Над Гуком дедалі більше занепадала. Про створення якихось зручностей для відпочивальників ніхто не думав. Від повені до повені нагромаджувалися купи сміття. Так воно й досі продовжується. Річка, в якій колись можна було любуватися цілими стаями ковблів, головачів, ловити руками швидких пстругів, де густими хмарами снували швеї та нересниці, стала безживною. Так воно тягнеться й дотепер, незважаючи на гучні заяви про перетворення Косова в унікальний центр туризму та рекреації, привабливий для іноземних туристів...
Гук, особливо перший, значно змінився за останні десятиліття. Ще в 30-40-ві роки минулого століття ліву (за течією) половину його займав справжній водоспад: суцільна завіса води завширшки з п'ять метрів падала з висоти в чотири метри з нахиленої в напрямку течії скелі. Можна було залізти під скелю і спостерігати водоспад зсередини. Гук стояв оглушливий. Силу струменя водоспаду не кожен міг витримати. Праву частину русла займав шум: тут вода спадала порогами. Шум також "звучав" з такою силою, що порозумітися можна було лише "на мігах".
Дещо пожвавилося тут, коли збудовано турбазу "Карпатські зорі" (1976) та ресторан "Водограй" (1974). Але на поліпшення ситуації з самим гуком це ніяк не позначилося. Він продовжує руйнуватися й засмічуватися.
А це місце варте уваги ще й тому, що тут любили бувати видатні люди. Прогулювався тут Іван Франко. Залюбки дихав свіжим повітрям над гуком колишній голова уряду ЗУНР, визначний учений і громадський діяч Кость Левицький (мені не раз доводилося тут бачити його в 1938-39 роках). Не одну світлину зробив тут знаменитий фотограф Микола Сеньковський. У повоєнний час на гуках любили бувати письменник, учений Михайло Рудницький, композитор Анатолій Кос-Анатольський. Сидячи одного разу увечері над водоспадом, створив свою славнозвісну пісню "Водограй" Володимир Івасюк. Бачили гуки й українських дисидентів Івана Дзьобу, Івана Світличного, Ігоря Калинця, Юрія Бадзя, Леся Танюка.
У 1942 році неподалік другого гуку діяв пластовий табір української молоді. У ньому перебував тоді ще юнак Микола Плав'юк зі Снятина, майбутній останній Президент Української Народної Республіки в екзилі, тепер - голова ОУН. Пам'ятаю, як таборувальники марширували містом, хвацько виспівуючи: Не сміє бути в нас страху, Ні жодної тривоги, Бо ми є лицарі грізні Залізної остроги!
Ми, хлопчаки, заздрісно дивилися на цих юнок та юнаків. Через рік-два багато з них згорять у полум'ї боротьби за волю України. Це було покоління героїв, і гартувалося воно ідеологічно та фізично й тут, над косівськими гуками.
Косівщина -
Косів та Косівщина
Косівщина. Гуки і шуми
