Шотландка про Гуцульщину

Не надто багато маємо прямих контактів між Україною та Великобританією в історії літератури. Найзнаменитішою постаттю, що їх пов'язувала, був, безперечно, уродженець Бердичева Теодор Юзеф Конрад Коженьовський (1857-1924), відомий усьому світові як англійський письменник Джозеф Конрад. Він, між іншим, автор оповідання "Емі Фостер", герой якого - гуцул, що потрапив до Англії. Дуже рідко згадується інше ім'я - англійської письменниці, що відвідала Україну, точніше, її прекрасний куточок Гуцульщину, і написала про неї. Маю на увазі М. М. Дові (Menie Muriel Dowie).

Народилася М. М. Дові 15 липня 1867 р. в м. Ліверпулі в родині купця Джеймса Дові. Її дід - Роберт Чемберс (Chambers) - видавав в Единбургу словники та енциклопедії. Комерційні інтереси батька втягували родину в часті поїздки, тому місцями освіти та виховання його дочки були то Ліверпуль, то Штутґарт, то Франція. Але зв'язків з рідною Шотландією не поривала, залюбки їздила в гори на полювання та риболовлю - достатньо незвичні захоплення для дівчини. У вісімнадцятирічному віці з успіхом розпочала кар'єру акторки-декламаторки, але це захоплення тривало не довго. Її вабили мандри. У 1890 р. вирушила самостійно в подорож по Європі. Відвідала Францію, Німеччину, Австро-Угорщину і зокрема Україну ("Рутенію"), власне, Гуцульщину. У наступні роки М. Дові, одружившись з журналістом та автором пригодницьких книжок Генрі Норманом, багато подорожує. Відвідала Таїланд, Малайю, Єгипет, Судан, Румунію, Болгарію, Туреччину, Росію, зокрема Кавказ, Індію та інші країни, які описує в статтях і книжках. У 1895 р. побачив світ і наробив чимало шуму її роман "Галлія" ("Gallia"), що утверджував сексуальну революцію.

Прізвище Дові по-шотландськи означає "сумний" (dowie). Здавалося б, воно Міс Мені Мюріел Дові зовсім не личить цій невгамовній жінці.

Але що ми знаємо про її особисте життя?

Вона не була щасливою в шлюбі. З Г.Норманом розлучилась, причому їй навіть не було дозволено зустрічатися з власним сином. Другий чоловік протратив увесь їхній статок. Останні роки життя важко хворіла. Її син-пілот загинув у 1943 р. у боях з нацистами над Францією. Сама письменниця виїхала до США, де й померла в м.Тасконі, штат Арізона, 25 березня 1945 р.

Як письменниця вона не забута, про що свідчить перевидання у видавництві "Everyman house" у 1993 p. роману "Галлія" з великою вступною статтею Гелен Смолл (Helen Small), звідки й узяті ці біографічні відомості.

Але повернемось до десятитижневої гуцульської подорожі М. М. Дові, що відбулася в червні-серпні 1890 р. Ранньої осені вона повернулася до Англії. Наприкінці року опублікувала нарис про свою подорож у "The Fortnightly Review". Виступила з лекціями у м. Лідс, а в січні наступного року - ум. Ліверпулі. Репортер "The Woman's Herald" зазначав, що лекції мали великий успіх; не всі, хто хотів, мали змогу потрапити на них. Незабаром побачила світ книжка М. М. Дові "Дівчина в Карпатах" ("A Girl in the Carpathians"). Її успіх був надзвичайний. Упродовж короткого часу здійснено п'ять видань книжки в Англії, чотири в США, вийшов і німецький переклад. Тож слава про наші Карпати гриміла і по цей, і по той бік Атлантики.

"Дівчина в Карпатах" - це послідовна розповідь про побачене й почуте від приїзду до Коломиї і до від'їзду до Львова. Що ж вразило молоду шотландку в Гуцульському краї? Зробимо короткий огляд. Цитати у власному перекладі подаю, вказуючи сторінки, за виданням: "A Girl in the Carpathians. By Menie Muriel Dowie. Second edition". London, 1891. Користуючись нагодою, складаю подяку професорові Колумбійського університету А.Буші, який знайшов книжку і надіслав мені її ксерокопію.

Мандрівниця здійснила пішки чи на гуцульському коні такий маршрут: Коломия - Делятин - Микуличин - Космач - Жаб'є -Дземброня - Чорногора - Жаб'є - Косів. До того ж пливла по Черемоші дарабою, яка розбилася, що могло закінчитися погано для дівчини, але, на щастя, обійшлося купанням у крижаних хвилях уславленої гірської річки. Відвідала полонини, описала життя й побут пастухів, будову стаї. 

Приїхавши з далекого краю, М. М. Дові була вражена схожістю природних умов рідної Шотландії і Гуцульщини. Подібні гори, тумани між ними, подібна дощова погода, пустотливі вітри, прекрасні гірські квіти, однакові, що у Шотландській, що у Карпатській Верховині. Все в Карпатах здавалося їй "таким шотландським, що моє серце буквально палало любов'ю до нього" (с. 58).

Проблема походження гуцулів і досі не зовсім ясна, то ж не дивно, що шотландська мандрівниця висловлювала з цього приводу думки, з якими не в усьому можна погодитися. А втім, вона посилалася на такі авторитети, як австрійські письменники К. Е. Францоз та Л. Захер-Мазох, які вважали, що в жилах гуцулів тече не лише слов'янська, але й кров кавказьких кочівників. М.М.Дові чітко відрізняє в етнічному плані гуцулів (Huculs, Hutsuls) від представників інших етносів, нерідко називає їх русинами (Ruthenians), а їхню мову - русинською, тобто українською. В одному місці авторка виводить гуцулів від давньоримських легіонерів на тій підставі, що гуцульське слово "леґінь" (хлопець, парубок) дуже схоже на "легіонер".

Мандрівниця захоплювалася мальовничістю гуцульських сіл, органічною єдністю їх із довкіллям. Ось як вона пише про найбільше гуцульське село Жаб'є (тепер селище Верховина): "Жаб'є, що стосується краєвидів, гадаю, найкраще село з усіх... Воно лежить переважно у розкішній долині, якою в'ється річка, омиваючи береги сінокосів. Одні будинки розташовані на висоті, інші, здається, скотилися вниз, наче камені, до берегів річки. Високі гори схожі на дітей, що взялися граючись за руки і стоять колом, поглядаючи, що там Жаб'є діє. Вони міняться від темного кольору сосен до зелені полонин і далі до сірого й голубого забарвлення далеких гір... Жаб'є, напевно, ...найхарактерніше гуцульське село з усіх, які я бачила" (с. 192).

Дуже гарне враження своїми природними умовами справив на юну мандрівницю Косів: "Він розташований там, де зустрічаються гори й рівнина, утворюючи схили та узгір'я, багаті на сади та поля; в атмосфері сполучаються свіжість гірського повітря з базальмічною м'якістю того, що напливає з долів. До того ж річка, стіна лісів, затишок - все робить місцевість рідкісною щодо природних переваг" (с. 268).

Розповідаючи про Косів, який був майже суцільно єврейським містом, авторка описує колоритні типи євреїв - хасидів, бородатих, з пейсами, у довгих чорних лапсердаках, білих панчохах, з круглими чорними, отороченими хутром, капелюхами на головах; у кожному з цих типів їй увижався шекспірівський Шейлок. Не менш колоритними були й жіночі постаті - у довгих до землі спідницях, рожевих корсажах, з білими чи лимонними муслиновими хустками, пов'язаними на шиї.

У книжці знаходимо детальний опис гуцульських хат, меблів, печі, посуду тощо. Авторка відзначає просту, але здорову їжу гуцулів - кулешу, картоплю, кисле молоко, сир, гриби, трави.

У захваті була юна шотландка від гуцульського одягу, особливо від зручних, легких постолів, безрукавих кожушків - киптарів. Відзначала багату оздобу гуцульської ноші: "Тут лише Мистецтво каже своє слово" (с. 13).

За кольорами й орнаментами легко пізнати, з якого села гуцул чи гуцулка. Узори вишивок на рукавах нагадували їй грецькі, а кольори - турецькі та татарські вишивки. М. М. Дові зауважує, що жодна ціна не може компенсувати того чуття, що вкладене гуцулками у вишивку. Особливо сильне враження було від святкової юрби біля церкви в Космачі. Шотландка, збираючись до церкви, одягла те, що вважала найкращим. Але як убого почувала вона себе, йдучи попри "сотні барвисто вдягнених селян, які стояли, розмовляючи, в наймальовничіших групах. Спочатку мій погляд втішився, наче це була грядка квітів; але коли довелося йти поміж них, я втратила рештки сміливості. Чи посмів би скромний, тьмяний і запилений хрущ опуститися на ділянку, де красуються білі й червоні маки? Які строї, які барви, яка зовнішність, які групи, які пози, які постаті, які голови!" (с. 152-153).

М. М. Дові справила собі гуцульську "вберю" і з'являлася в ній на лекціях про свою подорож, викликаючи величезне зацікавлення. Вона твердила, що "жінки ніколи не піднімуться на висоту, що їм належиться, доки не зміниться теперішня мода на одяг, бо він сковує і душу, й тіло". Нагадую, що це мовилося у вік панування кринолін.

Цікавили письменницю гуцульські обряди, звичаї. Брала участь у храмовому святі. Поетично описала похорон: "Трембітарі підняли трембіти і, відхилившись назад, видули довгі ноти уривчастої музики, які Черемош упіймав у свої дзвінкі води і відбив їх до далеких верхів. Гадаю, всі вони відповіли, хоч так нечутно, що відповідь не досягла вуха. Так усі верхи дізналися, що Іван Драгирук помер!" (с. 202).

Не раз зустрічалася мандрівниця з виробами гуцульських різьбярів; ці вироби, на її погляд, мали риси "оригінальності та індивідуальності в найвищому ступені" (с. 91), вони справили на неї сильніше враження, ніж різьба горян-швейцарців.

Цікавили її й соціальні стосунки. Раділа з того, що в цьому краї немає похмурих пам'яток феодального визиску, неволі - замків, так характерних для її батьківщини. Хоча дійсність у її сприйнятті видається надто рожевою: "Пригноблення, руйнівна орендна плата, виселення чи позбавлення майна - це не знані тут лиха, у цьому я переконалася" (с. 86). Порівняно коротке перебування не дозволило М. М. Дові заглибитися в соціальні проблеми. Зате вона зразу правильно оцінила таке зло, як рекрутчина. Військову службу вона вважала джерелом деморалізації селян. Зауважила вона і слабкий стан здоров'я багатьох горян, особливо дітей, які в гіршу сторону відрізнялися від англійських сільських дітей.

Спробувала мандрівниця дати й психологічну характеристику гуцулів і українців узагалі. Вони здаються їй далекими від західного практицизму, схильними до філософських роздумів, до меланхолії, а не до практичних дій. "Над чим варто пожалкувати, це над тим, що українець непрактичний, непідприємливий, байдужий до багатства, зручностей і світових вигод" (с. 87). Очевидно, авторка тут помилялась, як і тоді, коли звинувачувала гуцулів у низькій моральності в особистому житті. Як позитивну рису українських горян М. М. Дові відзначає їх дружні стосунки з представниками інших етносів, що тут проживали, - євреями, поляками, вірменами, німцями та ін.

Із інтересом слухала М. М. Дові легенди й перекази про "гайдамаків" - опришків. Цікаві її міркування з цього приводу. "Цей героїчний персонаж (опришок, можливо, Довбуш) наділений всіма найкращими якостями... Якби він жив сьогодні, то, безперечно, став би соціальним реформатором, профспілковим лідером. Йому властиві величезна мужність, глибоке чуття справедливості, блискуча інтелігентність, велика сила витримки, ніжність і лицарськість у ставленні до жінок і дітей" (с. 111).

Не проминула своєю увагою шотландка косівського ткацтва. Вона відвідала ткацьку майстерню, відзначила високу якість полотна, що тут вироблялося. А ось щодо виробів із вовни, то її здивувало, що поляк - власник майстерні - не покладався на естетичні смаки гуцулів і впроваджував кольори, зовсім не властиві для цього краю. До того ж він використовував не місцеву овечу вовну, а спроваджував із-за кордону козячу - мохер. Неприємно вразило гостю й те, що робітниками в майстерні були майже діти, а їх робочий день тривав 12 і навіть 16 годин!

М. М. Дові не оминає нагоди, щоб засвідчити свої симпатії до гуцулів. Розповідаючи про зустріч в Микуличині, вона зазначає: "Селяни були найбільш інтелігентні з тих, яких будь-коли зустрічала" (с. 61). Описуючи родину жаб'ївських гуцулів Сорюків, підкреслює велику гідність, навіть маєстатичність голови роду старого Дмитра та його дружини Варвари, дає їх виразні портрети: "Обличчя Дмитра і Варвари порізані зморшками і покарбовані, наче стовбури дерев. їхнє сиве волосся звисає довкола голови пасмами, як гарні сіро-зелені лишайники звисають зі старих сосон. Обоє мають виразні гарні обличчя, очі карі, кольору потоків, що збігають з Верховини поміж кущів ліщини, - це колір, що найкраще гармонує з горами. У будь-якому випадку це найкращі зразки людей, яких мені доводилось зустрічати" (с. 222-223).

Минуло 115 років від часу появи "Дівчини в Карпатах". Багато змін - і добрих, і ще більше трагічних, відбулося на нашій землі. У книжці шотландської письменниці знаходимо непорушений образ Гуцульщини з-перед віку. І він дає нам підстави твердити: попри всю мінливість долі, є речі незмінні, непорушні: це наші чудові гори, і це наші прекрасні люди, які бережуть і передають від покоління до покоління свої духовні скарби. І в цьому невмирущість Гуцулії.

І.Пелипейко

Косівщина - Косів та Косівщина